Ніколи б не могла навіть підозрювати, що людина, яку я знаю близько п’яти років, виявиться мені настільки чужою і нерідною. Подумати тільки! Але ж я навіть не сумнівалася, що ми будемо разом завжди: все йшло дуже добре, навіть сторонні люди хвалили нашу пару на вулиці, але, на жаль.
І тепер мені взагалі незрозуміло, чи зможу я почати стосунки з кимось іншим, адже минуле все ще тяжіє наді мною, і вдіяти з цим я нічого не можу. Ми закохалися, можна сказати, з першого погляду. Просто зустрівшись одного разу на вулиці. Він посміхнувся і запросив мене прогулятися.
А я просто не змогла відмовити його виразним очам і глибокому голосу, а потім закрутилося… Мінусів у ньому я взагалі ніяких не бачила: хороша робота, відсутність шкідливих звичок, гарний зовнішній вигляд. Навіть його друзі мені подобалися якийсь час! Усе було як у казці.
Весілля теж пройшло без будь-яких проблем. Свято наших мрій, свято життя, на якому ми присягнулися одне одному у вічному коханні. Це було незабутньо. Крім того, в нашій родині фінансове питання не було гострим. Ніяких кредитів ми не брали, але змогли дозволити весільну подорож за кордон.
Таке життя в мене могло б бути, якби не моє подальше рішення. Ми подумували про дітей, але всерйоз про це почали говорити тільки після весілля. Обидва вже дорослі й серйозні люди. Сім’ї потрібно рости і розвиватися, а чоловік Віктор, як виявилося, взагалі любить дітей.
Але хотів він, на жаль, тільки хлопчика. Точніше, був упевнений, що в нього може народитися лише син, адже в його роду по батьківській лінії не було бабусь чи тіток. Та й братів у нього аж три. Ось він і розраховував виростити хлопця і навчити його всіх своїх чоловічих премудростей.
Я й сама була не проти сина. Хоча, якщо чесно, для мене це питання було не настільки принциповим. Тому, коли нам оголосили, що я чекаю на доньку, мій чоловік спершу навіть не повірив, а потім зблід, поник і попросився вийти, подихати свіжим повітрям. Ну що ж, буває.
Невже варто через це так нервувати? Тоді я ще не розуміла, у що це все виллється, але саме з цього моменту наша сім’я почала руйнуватися. Я не зрозуміла, як і чому, але брати мого чоловіка, як і його друзі, почали косо на мене дивитися. Раніше мене просили, щоб я погодилася прийти до них.
Тепер вони явно давали зрозуміти, що самі не бажають моєї присутності. Це було видно, але прямо, звісно, ніхто нічого не говорив. Чоловік теж став поводитися якось прохолодно, а потім вдома все розповів. Він і його близькі вважали, що дитина могла бути не від нього, адже “на це все вказує”.
Скільки часу ми з’ясовували стосунки протягом наступного часу – це не передати. Мій чоловік наче головою вдарився. Я доводила і доводила йому, що наука на моєму боці. І начхати, скільки в нього братів і скільки братів у його батька. Так, у нас буде донька, і так – він її батько.
Але, на жаль, він мене не слухав. Кожного дня його друзі та рідня жартували над ним, і це було видно. Вранці він міг бути більш-менш адекватним, але до вечора його комплекси знову виходили назовні і все починалося знову. Навіть після народження доньки чоловік не припинив мене підозрювати.
Хоча дочка була як дві краплі води схожою на мене. Навіть із тим самим кольором волосся, що був у мене в її віці. Потім я, звісно, потемніла, але спершу я була блондинкою. І цей момент чоловіка теж дратував. Ні він, ні його родичі не бачили в дівчинці ніякої схожості з татом.
І вони прямо давали це зрозуміти. Своїми викривленими, усміхненими і відверто недовірливими обличчями. А що я могла зробити? Бити себе рукою в груди і щось доводити? А потім, коли доньці було десь близько півроку, чоловік заспокоївся. Навіть пропонував з’їздити кудись, відпочити.
Але я так не могла: по-перше, я все ще не вірила, що він не картає мене десь у глибині душі, а, по-друге, дочка була занадто маленькою. Тож ми залишили все, як було. Я сиділа вдома і спілкуватися могла максимум зі своїми батьками або друзями. До рідні чоловіка їхати в мене не було бажання.
Але коли у його мами був день народження, мій чоловік не стримався. Він дуже наполягав, щоб ми пішли до неї разом як сім’я. Усе ходив і свербів, умовляв мене, божився, що тепер ніхто до мене жодних претензій не має, що всі його знайомі приймають мене як матір його дитини.
Але якщо своєму чоловікові я ще могла повірити, то його родичам і друзям – ні. І ось тоді як аргумент він і зізнався. Сказав, що вони все знають точно, бо він зробив тест на батьківство й переконався, що він тато нашої дівчинки. Після цього моє терпіння остаточно лопнуло.
Настільки зневіритися, що з’ясовувати такі речі за моєю спиною? Батько, який любить свою дитину, і чоловік, упевнений у своїй дружині, так би не вчинив. Отже, для мене він таким не був. Я довго думала над цим питанням, близько місяця, а потім зібралася і подала документи на розлучення.
І ніхто не міг мене зупинити. Ні колишній чоловік, ні його рідня. Так було правильно. Один лише момент змушує мене сумувати: наша донька напевно житиме без батька. Але навіть без розлучення, чи став би він хорошим татом для своєї доньки? Була б ще одна можливість для нас довіряти одне одному?
Я думаю, ні. Тож так, можливо, зараз мені доведеться нелегко, але я не хотіла б жити з чужим, холодним чоловіком усе своє життя і мовчки терпіти його недовіру. Краще бути чесною з усіма і насамперед – із самою собою, а там, хто знає, можливо, потрібна людина знайдеться сама. У житті буває всяке.
