Коли мені виповнилося сім років, у мого батька в другій родині народився син, якого на честь тата назвали Сергієм — Сергієм Сергійовичем.
Одного разу тато зайшов у двір до моєї бабусі (маминої мами) з малюком на руках. Чорноволосий і чорноокий карапуз люто смоктав соску і витріщав на нас усіх свої величезні очі. Чепчик з мереживом аж ніяк не допомагав зрозуміти, що це хлопчик.
— Сергію, познайомся, це твоя сестра.
Лаконічність була одним із талантів тата. Сказав коротко, поставивши півторарічного карапуза перед фактом наявності родички.
Бабусині жіночі інстинкти перемогли глибоке здивування, і вона взяла Сергія на руки. Ось так 15 вересня 1983 року Сергій Сергійович з’явився в нашій суто жіночій компанії. Мама називала його «Сержиком» і ніяк інакше, бабуся — «чорнооким».
З бабусею все було зрозуміло: у ній геть не було гена нелюбові.
Я дивувалася своїй мамі. Її образа на тата була настільки великою, що часто переростала в пекучу ненависть… до появи мого молодшого зведеного брата.
Сергій народився слабеньким — із вродженою вадою серця. Його виходили, але хвороба часто давала про себе знати. Він з дитинства був завсідником дитячих кардіологічних відділень. Але малюк, всупереч прогнозам, вижив.
Коли тато привозив його до нас, у домі починалася вакханалія. Цей життєрадісний карапуз умів підняти всіх на ноги. З задоволенням їв бабусині пиріжки та мамині пельмені. Будував посеред вітальні фортеці з подушок.
Пух і пір’я плавно кружляли в повітрі по всьому дому. Коти не з’являлися у дворі аж до самого вечора. Сміх лунав на всіх шести сотках нашої садиби. Мама завжди казала:
— Привозь його до нас частіше.
Саме завдяки моєму брату тато зміг відстояти наше спілкування з ним. Саме завдяки Сергію мама стала м’якшою і терпимішою до тата.
Справа була не в жалості. Сергія неможливо було не любити. Він обіймав нас, обвивав ручками й ніжками, як Мауглі свого пітона, і посміхався на всю ширину рота:
— Тітонько Ніно, я тебе люблю. Бабусю Валю, я тебе люблю. Тату, я тебе люблю.
Одного разу тато повіз нас до Києва, у парк. Каштани цвіли. Парк буквально потопав у цьому білому цвіті. Щоб не загубити Сергія, тато купив йому авт.мат на батарейках.
Сергій натискав на ку.ок, авт..ат тріщав на всю округу, даючи нам знати, де знаходиться «малятко». Але ось невдача — малюк так захопився, що швидко розрядив батарейки. Тато зі мною на плечах бігав по всьому ЦУМу і кричав:
— Донечко, дивися уважно, де цей негідник бігає?
Сергія знайшли у відділі жіночих сумочок — він там обсипав компліментами трьох продавчинь, підморгував їм і роздавав усім «цукерки, які дали ці тітоньки».
Коли він підріс, ми разом проходили «виправну трудотерапію» у тата й дядька. Якщо добре напружити пам’ять, то не було й дня, щоб наші вихователі не віддувалися за наші витівки. Але додому ми їхати наприкінці літа не хотіли!
29 серпня тато, серед криків і сліз, повернув нас мамам.
В одне із новорічних свят тато відвіз нас на міську ялинку. Він з’єднав санки у «паровозик» і кружляв ними по парку. Я досі пам’ятаю наш сміх і сніжки, якими нас закидав татусь. Свято закінчилося лікарнею. Братик раптом впав у кучугуру, хапаючи ротом повітря. Серцева вада дала про себе знати…
У приймальному покої ми сиділи всі разом: я, тато, мама Сергія, яка приїхала на таксі, та моя мама й бабуся, що ввалилися до приймального покою.
Сиділи й витріщалися одне на одного. Мовчки. Після цього Сергія довго до нас не привозили. Як виявилося, мама Сергія була проти «цього незрозумілого гуртожитку».
Наша жіноча компанія занудьгувала і відверто засмутилася. Тато приїжджав сам. Бабуся і мама все розуміли і мовчали.
Минуло чотири місяці. Одного разу в суботу щось грюкнуло у хвіртку, і пролунав крик:
— Я приїхав! Де ви всі? Бабуся!
Я досі пам’ятаю, як мама з бабусею знімали Сергія, що завис на паркані, і затягували у двір його велосипед. Ми втрьох смикали, обіймали й трясли нашого «чорноокого».
Потім мама в істериці побігла дзвонити татові. Як виявилося, братик просто втік з дому.
Тато, блідий як мармур, влетів у двір і закричав:
— Ну все, де моя рапіра? Зараз дупа трісне!
А Сергію все було байдуже — він стояв позаду моєї мами та бабусі.
Це був дивний симбіоз. Колишня дружина з глибокою і незгасаючою образою, колишній чоловік і двоє дітей, рідних тільки по батькові. І ще бабуся, яку ми всі любили.
У житті трапляється всяке. Буває по-різному.
На моєму випускному він стояв разом з моїми батьками — у білосніжній сорочці, з чорним метеликом.
На моєму весіллі він був поруч. Мій красень-брат. Коли ховали бабусю — він був поруч.
…Моєму татові дісталася найжорстокіша у світі кара — пережити см..ть власної дитини. Наш Сергій пішов з життя, коли йому виповнилося двадцять вісім років. У нього зупинилося серце.
Єдиною втіхою для тата після цього стала його онука — моя дочка. Мама після відходу Сергія постаріла рівно наполовину.
А для мене?
Для мене він завжди живий. Мій улюблений молодший брат, якого одного разу тато приніс до мого дому ще малюком.
