– Льош, зайди до мене, якщо не дуже зайнятий, – голос шефа звучав якось не дуже впевнено, що мені відразу не сподобалося: значить, чекає якась халепа.
Олег завжди не любив прямих шляхів, коли справа пахла гасом, і м’яке побажання «якщо не дуже зайнятий» означало, що йти треба терміново, бо шефу потрібна моя допомога.
У кабінеті Олега, крім нього самого, я побачив симпатичну дівчину років вісімнадцяти на вигляд – гарненьку блондинку з волоссям до плечей, пишним бюстом, витонченими сережками у вухах і легким, ненав’язливим макіяжем на обличчі.
Вона широко посміхнулася мені і знову звернула свій погляд на нашого шефа.
– Ось, Льоша, познайомся, наша нова співробітниця, Дарина. Даринка, а це твій безпосередній начальник, Олексій Артурович.
Дарина встала, чемно простягнула мені свою вузьку долоньку для рукостискання, посміхнувшись трохи ширше й щиріше, ніж під час моєї появи в кабінеті. Красуня!
Витончена сукня підкреслювала тонку талію та стрункі ноги. Я вже хотів запитати, навіщо нам ця лялька, і яку власне роботу вона збирається виконувати, зважаючи на те, що зайвих вакансій у нас немає вже два роки, але Олег мовчки дав мені знак не випендрюватися і завершив розмову.
– Дарина завтра приходить на роботу, ти вранці її зустрінь, визнач робоче місце, розкажи про обов’язки, познайом із колективом. Мене зранку не буде, тому я й знайомлю вас заздалегідь.
Даринко, ти зараз йди додому, а завтра рівно о дев’ятій приходь працювати, Олексій Артурович тобі все покаже!
– Ну, дорогий шеф, і що це все означає? – похмуро запитав я, коли дівчина пішла, показавши нам на прощання свої гарні ніжки на всю довжину.
– Протеже, – буркнув Олег, – за дзвінком від Олександра Ігоровича. Сам розумієш, це не та людина, у прохання якої ми можемо гордо відмовити. На коханку не схожа, дуже молода, та й манери трохи інші. Швидше, чиясь дочка або племінниця.
– Або хрещениця, – сказав я, не знаючи, до чого.
– Або хрещениця, – похмуро погодився шеф.
– Але що я з нею робитиму? – вигукнув я, втрачаючи самовладання. – Якою роботою її завантажу? У нас усе розписано й закріплено на рік уперед! Що вона взагалі вміє?
– Нічого, – спокійно відповів шеф, – цього року закінчила школу, до ВНЗ не вступила: знань не вистачило, а через зв’язки вступати не хоче. Вирішила попрацювати й підготуватися до наступного року.
– Похвально. Горда й незалежна, не чекає подачок від тата. Або дядька. На комп’ютері хоч працювати вміє?
– А хто зараз у цьому віці не вміє? – знизав плечима Олег. – Загалом так, Льошо. Вибач мене, звичайно, але цей симпатичний головний біль – твоя турбота. До сьогодні виріши, де вона сидітиме і чим займатиметься.
Друже, я все розумію, вона нам в офісі потрібна, як зайцю стоп-сигнал. Але нам потрібен її покровитель, Олександр Ігорович. Не тобі пояснювати. Придумай що завгодно, аби дівчина щось робила, я їй краще з власної кишені доплачуватиму, аби тільки сиділа тихо, колупалася у своєму комп’ютері й вдавала з себе ділову ковбасу.
– А наші дівки? – з тугою запитав я. – Як я їм роти заткну? Як поясню, навіщо нам ця Дарина, і чому її не можна ображати?
– А це вже, батьку, ваша турбота, – проскрипів Олег, наслідуючи якогось кіногероя. Потім додав нормальним голосом: – ти головне, донеси до співробітників, що на їхню зарплату й премію новенька претендувати не буде, і на чиєсь місце вона теж не претендує.
– А як…
– Льошенька, йди в дупу! Сам думай, у мене й без тебе турбот вистачає! – ласкаво перебив мене шеф і посміхнувся хижим оскалом.
***
Напевно, потрібно розповісти читачеві більш детально про нашу контору і дивні стосунки в ній. Олег – шеф, засновник, великий і рідний “батько”, незважаючи на свій несолідний вік. Я – його перший заступник, керманич меншого масштабу, організатор і натхненник усіх перемог, а за сумісництвом – найкращий друг.
Ми злагодилися і здружилися міцно та ґрунтовно, добре знаючи, що являємо собою бойову одиницю лише удвох: він – стратег, що мислить у мільйонах і парсеках, займається глобальними питаннями. Я – тактик, командир середньої ланки, який організовує власне роботу офісу, обробку замовлень та отримання прибутку.
Олександр Ігорович – маршал, якщо так можна сказати. Наш добрий геній, покровитель, опікун і захисник, якому ми безмежно вдячні, навіть понад межі розумного.
Колектив менеджерів середньої, як то кажуть, ланки, хлопців і дівчат різного віку та досвіду, згуртованих можливістю хорошого заробітку, які старанно уникають прямих суперечок і зловмисних дій, знаючи, що я за це не пощаджу.
І ось тепер мені належить втиснути в цей колектив, у вибудувану з такими зусиллями систему, відрегульовану і збалансовану до мікрона і міліграма, чужорідний елемент — гарненьку дівчинку Дарину, яку не можна ображати, і яку треба чимось зайняти. Ах, Олександре Ігоровичу, краще б ви взяли гроші…
З місцем для нової співробітниці проблем не виникло, приміщення дозволяло це зробити. Зайвий ноутбук теж не був проблемою. Я доручив системному адміністратору Кості перевірити його та підключити до загальної мережі, після чого завантажив туди необхідні таблиці та іншу інформацію. Потім звернувся до колективу.
– Завтра до нас приєднається нова співробітниця, Дарина. Вона займатиметься статистичними розрахунками, тому жодним чином не претендуватиме на участь у преміях від продажів.
Статистика – дуже важливий напрямок, але досі ми не надавали йому жодного значення. Ось Дарина і займатиметься цим. Не ображайте її, а допоможіть освоїтися в колективі. Усі все зрозуміли? – запитав я, суворо оглядаючи своїх підлеглих. Судячи з розрізнених вигуків із місць, питань не було.
***
Через два тижні після цих подій ми з Олегом сиділи й спілкувалися в неформальній обстановці.
– Слухай, Льошо, як у вас там з цією Дариною, немає проблем?
– Навіть не знаю, як тобі сказати… На перший погляд – все гладко. Дівчина не випендрюється, носа не задирає, поводиться адекватно. У перший день принесла тортик і цукерки до чаю, типу, щоб влитися в колектив. Сидить собі в куточку, складає нікому не потрібні таблиці, ні з ким не свариться.
– Але? – нахилився до мене Олег.
– Що «але»? – я прикинувся дурнем.
– Льоша, не роби з мене дурня! Щось у тебе там не так.
– Навіть не знаю, як тобі сказати, – я намагався сформулювати те, чого сам ще до кінця не розумів, – колектив у нас, хоч і різностатевий, але здебільшого жіночий. А дівчата, знаєш, вони такі… ніби нічого не змінилося, але ось навіть не знаю, атмосфера стала іншою, чи що.
Дарину відкрито не принижують, але й не люблять, навіть не так – не визнають своєю, то підколють, так, беззлобно на перший погляд, але з підтекстом. То голосно починають співати оди великій науці статистиці – і про те, як ми без цієї науки не виживемо. А також про дрібниці, в основному від таких самих молодих: то одна виступить, то друга, як вони вчора зі своїми хлопцями гуляли, та що вони їм при цьому подарували, та як красиво хлопці до них залицяються.
А самі при цьому кидають погляд на Дарину – що вона на це скаже? А та мовчить, посміхається або починає говорити про щось зовсім стороннє. І тут же хтось обов’язково розповість про свою подружку – і яка вона симпатична, і недурна, і товариська, а все одна, бідна, хлопці не звертають уваги, напевно, каліка! І адже нічого їм не дорікнеш! Так, жіноча балаканина, ніякого злочину!
– Справа погана, – серйозно відгукнувся Олег, – ще місяць-другий, і капець нашому дружному колективу. Такий серпентарій почнеться, що мама, не горюй. Тоді залишиться тільки одне – розігнати всіх до такої-то матері, втратити постійних замовників і почати все з нуля.
– Дякую, добрий пане! – пробурмотів я. – З нуля самі починайте, я другого створення колективу не витримаю, краще піду кудись простим менеджером!
– І кинеш старого друга одного в кублі зі зміями?
– Навіщо кидати, давай разом втечемо, сподіваюся, ти не втратив навички звичайного менеджера?
– Та годі тобі базікати, ти ж знаєш, що ми нікуди не втечемо…
***
Цього дня дощ лив з самого ранку. Я прийшов до офісу раніше і стояв біля вікна, безцільно спостерігаючи за офісним планктоном, що стікав до скляно-бетонного куба ділового центру. Звісно, мимоволі вишукуючи очима своїх співробітників.
А ось і Дарина. Дуже витончено струснула перед козирком свою синю, з квітами, парасольку, акуратно склала її, піднялася сходами. Красива, — ще раз зітхнув я, мимоволі шкодуючи дівчину. Добре знав офісні звичаї — хай ти хоч сто разів родичка боса, працьовита, розсудлива, розумна — не має значення.
Коли тебе починають цькувати, ти приречена, якщо тільки не маєш гострих зубів і зухвалого характеру. А Дарина явно не мала.
На ґанку стояли дві молоді співробітниці з нашої контори. Дівчина з посмішкою привіталася з ними, вони відповіли нібито ввічливо, але з секундною затримкою. А коли Дарина зникла у дверях, одна з них явно передражнила її витончену ходу, і вони обидві розреготалися.
Кр.в прилила мені до обличчя – ситуація явно виходила з-під контролю. Злісно вилаявся про себе – пред’явити співробітницям дійсно нічого. Незабаром усі розійшлися по своїх місцях, і почалися звичайні робочі будні, але настрій у мене виявився зіпсованим на весь день.
Увечері дощ, що вдень стих, знову пішов з новою силою, погода відповідала моєму настрою. Вийшов на ґанок офісного центру, розклав свою чорну, важку, солідну парасольку, збираючись вийти на вулицю, як раптом помітив тендітну постать, що притулилася до колони, яка підпирала дах. Дарина! Стоїть і мовчки спостерігає за дощем, а парасольки в руці немає…
– Ти що тут стоїш, додому не йдеш?
– Чекаю, коли дощ закінчиться.
– А де парасолька?
– Вдома забула…
– У тебе ж зранку була парасолька! – здивувався я.
– Вранці була, – неохоче зізналася дівчина, – а ввечері зникла. Напевно, хтось взяв помилково, замість своєї…
– Тобі далеко їхати? Давай, підвезу, а то ця калюжа, – я кивнув на небо, – надовго.
– Та ну, навіщо вам це, – вона підняла на мене свої зелені очі, здавалося, в них застигли чи то крапельки дощу, чи то сльозинки, – я перечекаю, літній дощик довго не триває.
– Ні, ні! – я рішуче взяв її за лікоть промоклої кофтинки. – Давай-но в машину.
Дарина знизала плечима і пішла за мною. Я посадив її на переднє сидіння, обійшов машину, заліз на водійське місце. Похитав головою, увімкнув обігрів – дівчина вся промокла, напевно, висунулася на вулицю, а дощ посилився, і їй довелося повернутися.
Мені було неприємно: ясно, що це не випадково, а спеціально нашкодили дівчині! До чого ж вони дійшли, негідниці! Що це за люди такі, адже ясно, що дівчинка їм не конкурентка, ні – все одно шкодять. Може, це не професійне, а суто жіноче? Потенційна конкурентка, бо красива?
– Замерзла? – запитав я, бачачи, як Дарина обхопила плечі руками й притиснулася до сидіння. – Ось, накинь, – дістав стареньку, але чисту куртку, що лежала на задньому сидінні.
Дівчина слухняно надягла її, подивилася на мене ясними очима, посміхнулася.
– Дякую, Олексію, ви добрий і турботливий. З вами мені було приємно працювати, але я вирішила звільнитися.
– Чому, Дарино? – розгубився я, хоча це був би найкращий вихід із ситуації.
– Льоша, – вона вперше назвала мене так, хоча в офісі було заведено спілкуватися по-простому, – я, звичайно, блондинка, красуня, гарненька лялечка, але не зовсім дурепа. Мене не прийняли відразу, з першого дня, хоча я нікому не зробила нічого поганого. Копалася в таблицях, які ти мені дав, розуміючи, що це нікому не потрібно, як і сама я не потрібна у вашій конторі.
Я лише вичекала пристойний час, тепер просто скажу дядьку, що мені набридло, я краще вдома буду готуватися до вступу.
Дядько Сашко замінив мені батька, він дуже мене любить і засмутиться, якщо я піду без поважної причини, а я не хочу підставляти тебе й Олега.
Ось яка вона, Дарина! Ми вважали її порожньою лялькою, улюбленицею дядька, тягарем для нашого згуртованого колективу.
Ну що ж, дівчата, вони ж дівчата, що з них взяти. Але я-то! Адже, чесно зізнатися, дівчинка мені подобалася з самого початку, ну чому я не захистив її, навіть просто не виказав співчуття, не підтримав? Не хотів заводити особисті стосунки в офісі?
– Дарино! У мене до тебе дуже велике особисте прохання.
– Яке? – дівчина уважно дивилася на мене.
– Будь ласка, поки що не пиши заяву про звільнення!
– А це чому ще? А, втім, яка різниця, я вже написала… Хоча, – вона посміхнулася, побачивши моє розгублене обличчя, – вона поки що лежить у мене в столі, я нікому її не подавала.
– Ось і не подавай. Почекай трохи, я все владнаю…
– Добре, Льошо, тільки відвези мене, будь ласка, додому, ти сам обіцяв, – посміхнулася вона, – у тебе в машині дуже тепло й затишно, але я втомилася, зголодніла і хочу відпочити.
– Тоді давай посидимо в кафе, повечеряємо? – бадьоро запропонував я.
– Іншим разом, Льоша, – лагідно посміхнулася дівчина. А коли ми під’їхали до її будинку, вона легенько поцілувала мене в щоку і вислизнула з машини, додавши: – Дякую тобі за все!
Дарина дотримала своєї обіцянки і не подала заяву. Ми зустрічалися з нею ще не раз, ходили і в кафе, і в кіно, і в інші цікаві місця.
В офісі ставлення до неї не змінилося, але вона поводилася настільки відсторонено, що було ясно: наші жінки не досягли своєї мети. Втім, наша контора отримала численні вигідні замовлення, і всім стало не до дурниць, вистачало своєї безпосередньої роботи. А незабаром у мене з шефом відбулася серйозна розмова.
– Що у вас там з цією Дариною? Так і не прижилася? А то ажіотаж з новими замовленнями пройде, і все знову почнеться спочатку?
– Не почнеться, гарантую. Ось, Дарина просила передати, – я простягнув Олегу її заяву про звільнення.
– Сама, значить, йде, – пробурмотів Олег, саркастично додавши: – Олександр Ігорович буде просто щасливий!
– Він уже щасливий. Причому, у прямому сенсі, без сарказму. Дарина звільняється, бо виходить заміж.
– Ось це поворот! І хто ж цей щасливчик, наш рятівник? Я б йому подарунок підібрав найвищого ґатунку!
– Ловлю на слові! З тебе премія в особливо великому розмірі!
– Що? – Олег дивився на мене, і я чітко бачив, як його здивування змінюється радісним осяянням. – Справді? Ви не жартуєте? – Він обійняв мене, тричі поцілував, щось радісно вигукуючи. У кабінет заглянув менеджер Павло, привернутий шумом, і остовпів, побачивши шефа, що цілується зі своїм заступником. Олег повернув до нього голову і проричав:
– Іди геть, противний!
***
Ми з Дариною дуже щасливі, вона виявилася тією самою дівчиною, яку я шукав усе життя. Чесно кажучи, у мене не було ніякого бажання продовжувати роботу в нашому колективі, який так непривабливо показав себе.
Але все минає – зрештою, жіночу натуру переробити неможливо, та й в іншому співробітниці не дали приводів для докорів. Ну, і кидати начальника та друга теж не хотілося.
Я, як і раніше, працюю в тому ж офісі, на тій же посаді. Олександр Ігорович, він же дядько Сашко, як і раніше, забезпечує нам широкі горизонти для роботи, а ще – готується стати дідусем. Контора процвітає, і ми чудово заробляємо.
Але тепер у мене немає більше тієї легкості та довіри з колегами. Ми знову разом звертаємо гори та підкорюємо нові вершини, але у розвідку з ними я тепер не піду…
