– Мамо, ви перевіряли, хто по сусідству живе, коли квартиру купували? – голос Світлани зрадницьки здригнувся і мати це помітила.
– А що сталося, донечко? – злякалася Марія Василівна.
– Ні, ти скажи мені: коли ви з батьком купували двокімнатну квартиру для нас із Сергієм, ви поцікавилися, хто живе по сусідству, над нашою квартирою і під нею?
– Звісно, ми поговорили з колишньою квартирною господинею і з ріелтором. Колишня власниця запевнила, що всі сусіди – чудові, безпроблемні люди. Свєто, ти можеш пояснити, в чому справа?
– Нічого. Ми продаватимемо квартиру, – розсерджено відповіла донька і поклала слухавку.
Марія Василівна, яка завжди поспішала доньці на допомогу, одразу ж одягнулася і рвонула в дорогу…
Півроку тому Світлана і Сергій Мельниченкі, нарешті, одружилися. Вони зустрічалися давно, але весілля весь час відкладали.
Молоді люди серйозно підходили до справи створення сім’ї. Хотілося для початку здобути освіту і влаштуватися на роботу. Гроші на бенкет і організацію весілля назбирали самі, і ось вони стали чоловіком і дружиною.Батьки для єдиної доньки не поскупилися і подарували молодим ключі від квартири, яку обрали на ринку вторинного житла. Будинок не новий, зате район хороший – майже в самому центрі. Але головне – господиня поступилася гарною сумою.
Батьки Сергія подарували гроші, яких якраз вистачало на ремонт. Усе літо молодята чекали, коли ж нарешті вони зможуть переїхати і ось, на початку вересня, сталося.
– Яка ж я щаслива, Сергію, – сказала молода дружина і пригорнулася до чоловіка.
– Та я й сам не очікував такого подарунка, – засміявся чоловік, – Подумати тільки – п’ять хвилин пішки до мого офісу, а до твоєї роботи – десять хвилин у розвалку.
– Магазини поруч, ринок, поліклініка, діагностичний центр, трамвайна зупинка, школи, дитячий садок, ігрові майданчики, – блиснула очима дружина, – Сергію, ми потрапили в рай.
– Тепер заживемо, – підморгнув чоловік.
Але радість тривала недовго…
…Цілий тиждень Світлана мала працювати дистанційно, тому постійно перебувала вдома. Їй подобалася нова квартира, особливо подобалося усвідомлювати, що саме вона тут господиня. Дівчина взагалі нікуди не виходила кілька днів. Сергій сам після роботи заходив у магазин, купував якісь продукти і молоді люди влаштовували романтичні вечори.
Так було і цього дня. Світлана готувала салат на кухні, а Сергій тільки-но прийняв душ, як раптом хтось подзвонив у двері. На порозі стояла сусідка знизу.
– Мене звати Таїсія. Я живу у квартирі на поверх нижче.
– Дуже приємно,Сергій, – розгубився хлопець. Була вже година дев’ята вечора і йому здалося, що візит сусідки не надто доречний, – Ви щось хотіли?
У цей момент із кухні вийшла Світлана і прислухалася до розмови:
– Розумієте, у мене маленька дитина. Я виховую її одна. Допомогти нікому, – зітхнула молода мати, – Дуже втомлююся. У мене є до вас прохання. Не могли б ви з дев’ятої вечора до восьмої ранку не змивати унітаз?
– У якому сенсі? – витріщив очі Сергій, а Світлана відкрила рота.
– У сина режим. А змив настільки голосно чути, що він прокидається. У нього ліжечко стоїть через стінку від вашої ванної кімнати.
– Ну так пересуньте ліжко, – долучилася до розмови Світлана.
– Не можу, там шафа, та й узагалі, нікуди пересунути. Ви зможете виконати моє прохання? – абсолютно серйозно запитала Таїсія.
– Вибачте, ні. Це якась маячня. До побачення, – Сергій виштовхав сусідку, яка почала кричати, і зачинив двері, а та ще хвилин десять кричала, що вони ще пошкодують.
Подружжя погрози сусідки всерйоз не сприйняло. Це ж дурниця якась – те, про що вона просить. Можливо, навіть, розігрує нових мешканців. Але те, що це не розіграш, Сергій і Світлана зрозуміли вже через день, коли вічко, дзвінок і килимок придверний хтось облив манною кашею.
Далі – більше. Сусідка залишала біля дверей Сергія і Світлана вміст горщика дитини, використані дитячі серветки, бруднила двері. Нерви Світлани були на межі, а тут ще новий сюрприз. Сусідка по сходовому майданчику..
…Бабуся років сімдесяти п’яти – божа кульбаба, живе одна. Познайомитися з новими сусідами Валентина Петрівна прийшла наступного ж дня. Навіть принесла букет квітів, які, як виявилося пізніше, вона нарвала просто біля під’їзду на клумбі.
Світлана все одно працювала вдома, чому б не приділити час сусідці? Самотня все-таки, шкода людину. Світлана приготувала чай, відкрила коробку цукерок і запросила бабусю до столу.
Валентина Петрівна довго дякувала, потім випила три чашки чаю, з’їла всі цукерки і поспішила додому:
– Ну, так Свєточка, якщо допомога знадобиться, я можу до вас із Сергієм звернутися у форс-мажорних обставинах? Може, швидку викликати або хліба купити в негоду? Сама то я стара, розтягнуся ще де-небудь, – запобігливо заглядаючи в очі, поцікавилася пенсіонерка.
– Звичайно, заходьте, – розгублено відповіла жінка. Не могла ж вона відмовити самотній старенькій. А даремно.
Форс-мажорні обставини почали траплятися у Валентини Петрівни все частіше, а бабуся ставала все нахабнішою. Дійшло до того, що вона вже зі списком продуктів приходила до Світлани:
– У вас машина, дитино, а я ж стара, не донесу.
– Валентина Петрівна, зараз у магазинах є доставка. Замовляйте, Вам привезуть, – категорично відповідала жінка.
– Ой, та там все так не зрозуміло. Допоможи, люба, а я за тебе помолюся.
Кілька разів Світлана допомагала, але догодити сусідці було неможливо:
– Навіщо яйця такі дорогі купила? У нашому магазині за ринком на 5 гривень дешевше. А це що? Господи, та я ж таке не розгризу, зубів немає. Свєта, розум то в тебе є чи весь у косу пішов?
– Що ж я, по-вашому, ще й по всіх магазинах бігати маю, щоб на гривню дешевше купити? Звертайтеся в соціальні служби, я більше нікуди ходити не буду, – розсердилася Світлана.
– Та годі тобі, – захихотіла сусідка, – Ну, Свєто, чого ти, образилася чи що? Свої ж люди, зійдемося.
Але Світлана була непохитною. Вона хотіла обмежити спілкування з нахабною сусідкою, яка вже ходить із якимись проханнями цілими днями. До того ж, Світлана дізналася від мешканців під’їзду, що баба Валя зовсім не самотня.
Є в неї син Вадим, і невістка, і двоє онуків. Дуже хороші люди. Але мати забороняє дітям приїжджати до неї. Вона вважає, що невістка труїть її – щось підсипає в їжу, щоб заволодіти квартирою. Усім у дворі про це розповіла. Ганьбить тільки сина і його сім’ю.
Коли Світлана і Сергій усе зрозуміли про свою сусідку, було вже надто пізно. Валентина Петрівна тепер і проти них ополчилася. Скаржиться бабусям у дворі на нових мешканців, розповідає небилиці та вже двічі викликала поліцію з надуманого приводу: каже, що до сусідів часто приходять якісь незрозумілі особистості, імовірно, сектанти.
Жити в такій обстановці стає неможливо. Світлана постійно перебуває на межі зриву. Тепер ще й хтось машину подружжя бруднив якоюсь гидотою у дворі – чи то діти, чи то сусіди.
Марія Василівна підійшла до дверей квартири дітей і подзвонила . Жінка тут же подивилася на свою долоню, потім на дзвінок і помітила, що він облитий манною кашею. Двері одразу ж відчинилися:
– Свєточка, а що тут у вас відбувається? – розгубилася мати.
– А,то таке, – махнула рукою дочка, – Це помста за те, що ми змиваємо унітаз.
– Щоо?! – Марія Василівна постояла ще кілька секунд у повній розгубленості та пішла помити руки.
Після серйозної розмови з мамою, квартиру вирішено було продати і купити іншу. Тільки тепер домовилися спочатку все дізнатися про тих, хто живе по сусідству. Тижня за два, квартиру вже приїхали подивитися перші потенційні покупці.
Житло їм сподобалося, тим паче, нещодавно було зроблено ремонт:
– Ну, а сусіди-то у вас тут нормальні? – весело запитав молодий чоловік.
Світлана хотіла відповісти і вже відкрила рота, але Марія Василівна її випередила:
– Чудові сусіди. Беріть квартиру, не пошкодуєте. Ми б не продавали, та вирішили великий спільний будинок за містом купити, – мама Світлани з сумом подивилася на всі боки, наче шкодуючи про продаж житла, і змахнула неіснуючу сльозу.
– Ну, тоді беремо, – ще ширше посміхнувся чоловік і шепнув дружині. – Ех, заживемо. Пощастило ж нам!
