Людмила приїхала, як завжди, без попередження і з самого порогу почала пересувати крісло на веранді.
Крісло стояло біля перил, обернене до яблунь. Євгенія поставила його саме так, коли вони з Єгором добудували веранду. Дошки пахли свіжою морилкою, перила ще не потемніли від дощів. Увечері тут було приємно сидіти з чашкою чаю, дивитися, як сонце опускається за паркан.
Євгенія любила це місце, бо сама його придумала, сама намалювала на аркуші зошита, а Єгор збудував. Крісло тут було на своєму місці.
А Людмила перетягла його до протилежної стіни й обтрусила долоні.
— Тут вітер задуває, — сказала вона, — треба було відразу ставити до стіни. Хто так робить, Женя, ти що?
Євгенія промовчала. Зняла робочі черевики біля порога, пройшла на веранду босоніж по прохолодних дошках. Людмила вже стояла біля перил, розглядала клумбу внизу і нігтем постукувала по стовпчику, як завжди робила, коли була чимось незадоволена.
Мізерна, жилава, у пальто старого крою, яке не знімала, поки не обійде всю ділянку.
Волосся затягнуте у тугий гладенький пучок, жодного вибитого пасма. Женя іноді думала, що у зовиці й думки такі самі, туго закручені.
– Що це там таке жовте? – Людмила тицьнула пальцем вниз. – Нарциси? Женя, ну хто садить нарциси біля ґанку, вони ж відцвітуть і нічого не залишиться. Тут треба було посадити чорнобривці.
Євгенія подивилася на свої руки, засмаглі, з землею під нігтями. Руки, які вже давно перестали біліти до зими. Щовесни вона приїжджала сюди, відкривала будинок, провітрювала, мила вікна, перекопувала грядки.
Нарциси вона викопала у знайомої восени, привезла в газеті на електричці.
– Мені подобається, – сказала вона і пересунула крісло назад до перил.
Спокійно, без натиску. Просто взяла і переставила.
Треба сказати, що Євгенія взагалі не з тих, хто сперечається. За всі роки на фабриці жодного скандалу, жодної розмови на підвищених тонах. Вона звикла робити, а не говорити. Але іноді від мовчазних людей чекаєш одного, а отримуєш зовсім інше.
Людмила хмикнула, але сперечатися не стала. Пішла по доріжці, заглядаючи під кожен кущ, торкаючись паркану, перевіряючи кріплення теплиці, як інспектор на об’єкті.
Перед від’їздом вона кинула через плече:
– До травня привезу розсаду. Тут половина грядок пустує, а земля марнується.
Увечері, коли зовиця поїхала, Євгенія взялася прибирати веранду. Підняла крісло, щоб підмести, і з-під нього викотився старий чек, згорнутий у трубочку, вицвілий, з логотипом відомої будівельної фірми. Вона розгорнула його, присіла навпочіпки.
Дошки, саморізи, морилка. Вона пам’ятала той день: Єгор тягнув дошки на плечі від машини, вона притримувала хвіртку, і вся спина в нього була мокра. Вони тоді витратили майже все, що відклали за зиму.
Євгенія покрутила чек у пальцях, потім дістала з комода зошит і поклала його туди.
Перший запис у цьому зошиті був зроблений ще олівцем. Вона відкрила чисту сторінку і записала останні покупки: рейки для паркану, петлі на хвіртку, просочення від жука. Закрила зошит і поклала назад у комод.
По телевізору якась жінка в ток-шоу говорила: «Моя земля, мої правила». Євгенія потягнулася до пульта і перемкнула канал.
Людмила привезла не розсаду. Людмила привезла подруг. Євгенії тоді на дачі не було. У Людмили був свій ключ, Єгор колись зробив їй дублікат.
Дві жінки з сумками-холодильниками, у гумових капцях, з рушниками через плече. Одна відразу пішла до лазні, друга розташувалася на веранді й …, струшуючи попіл прямо на дошки.
Евгенія дізналася про це від сусідки. Рита зателефонувала в суботу вранці і сказала буденно, без злості:
– Женя, у тебе там гості галасували до ночі. Одна взагалі напідпитку через паркан до мене полізла за м’ятою. Це Люська тут витворяла, якщо що.
Евгенія приїхала в неділю ввечері, коли Людмила з подругами вже поїхали. У лазні на полиці лежали чужі мочалки. На веранді стояв запах тютюну. Порожні пляшки були акуратно складені біля ґанку, ціла батарея.
На грядці, де Євгенія виростила полуницю, залишилися сліди від підборів. Кущ чорної смородини, який Євгенія пересаджувала і доглядала, був зламаний біля основи.
Вона стояла перед цим кущем і не могла змусити себе нахилитися, доторкнутися до зламаного стовбура. Смородина була старою, важкою, з товстим стовбуром.
Євгенія привезла її ще тоді, коли син ходив до школи, у відрі з вологою землею. Щороку вона обрізала її, підгодовувала, а кожного серпня варила з неї варення — густе, темне, яке Єгор їв ложками прямо з банки.
Вона зібрала сміття, чужі мочалки, недопалки, порожні пляшки, пакети від чіпсів. Склала все у великий сміттєвий мішок.
Коли Людмила приїхала через тиждень, Євгенія мовчки поставила мішок перед нею на доріжці.
– Твої друзі забули, – сказала вона.
Людмила подивилася на мішок, потім на Євгенію, потім знову на мішок. Швидко, роздратовано постукала нігтем по пряжці сумки. Вона завжди була такою. Ще в юності, за розповідями Єгора, вона могла прийти до подруги, переставити меблі в кімнаті й здивуватися, що та образилася.
Людмила не вважала це нахабством, вона вважала це турботою. Тільки турбота у неї виходила однобічною, завжди на свою користь.
– Женя, ну чого ти, справді? Ми приїхали відпочити, я що, сміття повинна збирати?
– Це моя дача, – відрізала Євгенія.
– Наша, – поправила Людмила. – Батьківська ділянка, якщо ти забула.
Євгенія не забула. Ділянка дісталася Єгору від батьків, клаптик землі без будинку, без паркану, без колодязя. Все інше вони з Єгором будували самі, кожні канікули, кожні вихідні, рік за роком.
Батьки Єгора на той час уже не вставали з ліжка, а Людмила їздила по курортах і надсилала листівки з різних країн.
Того ж вечора Євгенія зняла ключ Людмили з гачка. Потримала на долоні. Потім сховала в кишеню куртки, Єгору не сказала.
Потім вона вийшла на ґанок, і до неї підійшла Рита. Присіла поруч, помовчала.
– Женя, не ображайся, – Рита крутила травинку в пальцях. – Коли я побачила твоїх гостей, подумала, що це взагалі не твоя дача. Що це Людмили. Вона тут так командувала, що мені стало просто не по собі.
Євгенія мовчала. Слова Рити були простими, без натяків, без підколювань, але сиділи як скалка. Рита пішла, а Євгенія все не вставала і крутила в пальцях ґудзик на кишені куртки, в якій лежав чужий ключ.
На травневі Єгор покликав на дачу сестру. Так повелося, і Євгенія не стала сперечатися. Прийшли ще сусіди, Рита та приятель Єгора Федір із дружиною. Євгенія з ранку зайнялася м’ясом, нарізала цибулю кільцями, залила маринадом. Потім витягла на веранду скатертину з волошками, розставила тарілки й натаскала дров для мангала.
Людмила приїхала до обіду, у лляній сорочці, з пакетами в обох руках. Їхати їй було неблизько, але вона завжди з’являлася так, ніби жила за сусіднім парканом.
З багажника дістала ящик із розсадою і поставила прямо на доріжку біля грядки.
Сіли за стіл. Єгор смажив шашлики, перевертав шампури, дим йшов до яблунь. Людмила розливала домашнє … по склянках, розповідала про відпустку, сміялася. Потім відкинулася на спинку стільця і оголосила так, щоб чули всі:
– Добре тут у нас. Родова дача. Шкода, звичайно, що занедбана, але нічого, приведемо до ладу.
Тут, звичайно, треба окремо про Єгора. Єгор усе життя боявся сестру. Хоча… Не те щоб боявся, скоріше звик поступатися, бо Людмила старша, голосніша, сперечатися з нею собі дорожче. Коли дружина й сестра сварилися, він одразу ж йшов.
І цього разу він теж поспішив до мангалу.
– Я ось розсаду привезла, – продовжила Людмила, обводячи рукою стіл, як господиня на прийомі. – Помідори, перець, базилік. Женя тут половину грядок під квіти віддала, а земля марнується.
– Я думаю, ось цю грядку, – вона показала на ту, де росла полуниця Євгенії, – треба перекопати і посадити як слід.
Федір кахикнув. Рита відвернулася.
– Давайте прямо зараз, поки світло, – Людмила встала, підійшла до багажника, дістала лопату.
Підійшла до грядки, встромила лопату в землю й натиснула ногою.
Євгенія бачила, як лезо ввійшло в ґрунт прямо поруч із кущиками полуниці, які вона висаджувала минулого року, сидячи на колінах, розводячи вуса в сторони та прив’язуючи їх до кілочків.
– Зачекай-но, Людо, – сказала вона.
Євгенія встала, стілець заскрипів по дошках. Зайшла в будинок, відкрила комод, взяла зошит. Коли вона повернулася на веранду, всі дивилися на неї, а Єгор так і застиг біля мангала.
– Люда, – почала Євгенія, голос у неї був рівний, тихий, як у людини, яка давно все вирішила. – Ти кажеш «наша родова дача». Давай справді розберемося, чия вона.
Вона відкрила зошит. Сторінки пожовкли, перші записи ще олівцем, потім ручкою, потім іншою ручкою, і так рік за роком.
– Паркан, – почала Євгенія. – Робили його ми з Єгором. Колодязь. Теж ми з Єгором. Фундамент будинку. Ми з Єгором. Стіни, дах, вікна, двері. Ми з Єгором. Лазня. Ми з Єгором, довго збирали гроші. Веранда, ось ця, на якій ти зараз сидиш. Ми з Єгором, минулого літа.
Вона перегорнула кілька сторінок і продовжила:
– Септик. Електрика. Водопровід. Теплиця. Кожен саджанець, кожен кущ, кожна грядка. Все записано. Дати, суми, магазини. Ось чеки, вкладені.
Євгенія підняла голову і подивилася на Людмилу. Та все ще стояла з лопатою в руках.
– Твого запису тут немає, Люда. Жодного.
Дружина Федора дивилася в тарілку, Рита сиділа нерухомо.
Євгенія засунула руку в кишеню куртки, яка висіла на спинці стільця, дістала ключ і показала зовиці.
– У тебе більше немає ключа, якщо що.
– Женя, ти що влаштувала при людях? – вона знизила голос до шепоту. – Можна ж нормально, без…
– Можна, – перебила Євгенія. – Можна було нормально. Можна було подзвонити, перш ніж приїжджати. Можна було не привозити подруг без дозволу. Можна було не ламати мою смородину. Можна було не копати мою грядку.
Вона закрила зошит і притиснула його до себе.
– Замки я міняю завтра. Приїжджати будеш тільки за запрошенням.
Людмила кинула лопату на землю, повернулася і пішла до машини. Ящики з розсадою так і залишилися стояти на доріжці. Грюкнули дверцята, зашурхотів гравій.
Вона поїхала.
Літо минуло. Листя на деревах пожовкло, і одного ранку Євгенія побачила іній на перилах веранди.
Замки вона змінила, як і обіцяла. Людмила не приїжджала жодного разу за все літо.
Дзвонила Єгору, скаржилася, говорила, що Євгенія її зганьбила, що так з рідними не поводяться, що вона всім все розповість. Єгор слухав, мукав у слухавку, але на дачу сестру більше не кликав. Вперше за всі роки.
Євгенія відновила грядку і врятувала полуницю.
Вечорами вона сиділа в кріслі на веранді біля перил, обличчям до яблунь, і дивилася на ластівок над дахом. Рита іноді заходила, сідала поруч, і вони мовчали разом, слухаючи, як стукає дятел десь за ділянкою.
Зошит лежав у комоді, товстий, списаний, з вкладеними чеками. Доказ, який нікому більше не потрібно було пред’являти…
Євгенія впевнена, що все зробила правильно. А чи права вона насправді…
