Моя дитина завжди любила відеоігри. Через це я вважаю себе поганою матір’ю. Син не любить проводити час з друзями у реальному світі. Завжди казав, що йому достатньо віртуального. Він не бешкетує, дуже чемний. В школі проблем немає. Зірок з неба не хапає, але й не пасе задніх. Оцінки достатньо гарні, щоб скласти іспити та вступити до університету.
Та мене все ж таки турбує його зацикленість на відеоіграх. Він грає у будь-яку вільну секунду. Ви не подумайте, він навіть спортом займається. Професійним спортсменом не буде, але й фізично розвинений.
Ми якось говорили про майбутнє, бо школа скоро закінчиться й треба думати, що далі. У відповідь я лише почула: «Буду грати». Ну, як же так? Грати? А освіта? Робота? Я ж з батьком не можу постійно працювати тільки заради нього. Це напевно кошмар будь-якої матері – дитина без планів на життя.
Нещодавно попросив грошей на якісь змагання з відеоігор. Я дуже розлютилася й відмовила. Де він взяв ті гроші на вступний внесок – я не знаю. Добре, що це хоч був вихідний й він школу не пропустив, але запланована поїздка до родичів зірвалася через, що ми знову посварилися.
Ввечері ми довго розмовляли й виявилося, що команда мого сина на цих змаганнях посіла друге місце та отримала невеличкий грошовий приз та техніку для відеоігор. З того дня він ще більше загорівся ідеєю грати далі чи лише засмутив мене. Постійно каже, що хоче виграти якісь міжнародні змагання та отримати великий контракт, але він ще не повнолітній, тому треба дозволи батьків.
Я не знаю, що з цим робити. Може дати йому свободу та підтримати? Чи все ж таки це погана ідея і нехай йде вчитися в університет. Це мій біль та мій хрест. Я напевно дуже погана матір, якщо не розумію власну дитину й не можу пояснити, що він живе неправильно.
