— Мамо, ти що? — здивувалася Олеся. — Ми ж домовлялися з тобою. І ми вклали туди свої гроші…
— Ах, ось як ти заговорила! Матері вже й безкоштовно допомогти не можна? Товарно-грошові відносини розвели! Соромно!
Мама зачинила двері просто перед обличчям Олесі та Антона, посилаючись на те, що до неї незабаром прийдуть гості, а їй ще треба підготуватися.
…Олеся з мамою Ніною Микитівною жили вдвох. З татом Олесі, Олегом, Ніна Микитівна розійшлася давно й з великим скандалом.
Там було за що, історія сумна. З дочкою Олег бачився, брав участь у її житті, і тому образи у дівчинки на батька не було, все було добре.
Олеся виросла, закінчила навчання, вийшла заміж. Спочатку молодята орендували квартиру, потім взяли в іпотеку однокімнатну квартиру і досить швидко її виплатили. Вони дуже старалися.
Одного разу Ніна Микитівна поділилася з молодими новиною про те, що вона отримала спадщину. Квартиру. Пішла з життя якась дуже далека самотня родичка, і квартира дісталася мамі Олесі.
Ніна Микитівна надихнулася таким поворотом долі й вирішила квартиру не продавати, а здавати.
— Буде мені, діти, на старість дохід. Ніяких особливих турбот, а гроші капають, — заявила задоволена Ніна Микитівна.
Однак насправді все виходило не так райдужно. Квартира виявилася сильно занедбаною. Їй був потрібен капітальний ремонт аж до заміни сантехніки та підлогового покриття.
Усе було забруднене й заляпане— як заявила Ніна Микитівна, а сморід був такий, що там важко було перебувати.
Сусіди розповіли, що родичка мами Олесі тримала величезну кількість котів, сама була вже старенькою й не дуже за ними доглядала.
— Через неї навіть на сходах смерділо! — заявила сусідка з квартири навпроти. — Хотіли їй допомогти, хто чим міг, адже шкода ж людину, зовсім самотню, але ніхто не витримав. Характер у вашої родички був такий собі! З нею не впораєшся.
Починала командувати, ніби всі їй слуги. А сама була зовсім безпорадна, навіщо їй коти? Щоправда, пенсія в неї була хороша. Іноді йшла в магазин, накуповувала всього: інколи я собі сир купую дешевший і нарізку не беру, і рибу теж. А вона брала. І котам купувала цілу гору пакетиків із не найдешевшим кормом.
Набере, складе у свій візок, з’єднаний з ходунками, і потихеньку крокує, тримаючись за нього. А без візка ніяк. Ноги в неї були хворі.
Соціальні працівники теж тікали від неї, ніхто не міг з нею впоратися… А ви квартиру продаватимете? Чи здаватимете?
— Думаю, що здаватиму, — скривившись від неприємного запаху, що доносився з квартири, сказала Ніна Микитівна. — Тільки от їй потрібен ремонт, а це дорого. На що його робити?
— А ви знаєте, як зробіть,— почала радити сусідка. — Здайте тим, хто зможе зробити ремонт коштом орендної плати. Нехай спочатку ремонтують і живуть, а потім уже почнуть платити. Я чула, що так люди роблять.
— Дякую за пораду, — подякувала Ніна Микитівна. — Спробую дати оголошення.
Потенційні мешканці втікали з квартири, ледь переступивши поріг. Вони заявили, що якби у них були такі гроші, то вони б краще купили нову квартиру, ніж ремонтували цю…
Ніна Микитівна засумувала. За квартиру треба платити, мешканців немає, ремонту немає, а витрати тільки й є. І вона запропонувала Олесі з чоловіком долучитися.
— Ви потроху відремонтуєте, а потім будемо ділити гроші за оренду навпіл. Я вас не кваплю, аби тільки справа робилася, — промовила Ніна Микитівна.
Антон, чоловік Олесі, подумав і вирішив, що якщо потроху, то вони могли б впоратися своїми силами. Він багато чого вмів, бо колись займався ремонтом квартир. І електрику міг, і сантехніку робив, навіть плитку клав. Дуже вправний був чоловік…
— А що, Лесю, це непогана ідея! Ми будемо отримувати щомісячний дохід від оренди. Тільки спочатку, звичайно, буде важко, але нічого. Я знаю, де можна дешево придбати будівельні матеріали, машина у нас є, з’їдемо, наберемо все необхідне, все буде добре.
— Який ти у мене чудовий, — посміхнувшись, похвалила чоловіка Олеся. — Роботи не боїшся і все вмієш!
— Та годі, ти теж розумниця. Там і твої руки знадобляться, разом швидко впораємося. Найдешевший варіант: у ванній замість плитки прикріпимо стінові панелі, для інших кімнат купимо прості паперові шпалери, на підлогу постелимо дешевий лінолеум, аби тільки було чистенько.
— Ага, — погодилася Олеся, з любов’ю дивлячись на чоловіка.
Мама Олесі теж була рада. Вона пишалася зятем і дочкою та всім знайомим розповідала про те, що молодята самі зголосилися їй допомогти. Які ж вони молодці!
Два вихідні вони тільки й робили, що викидали мотлох із квартири.
Чого там тільки не було — можна було б відкрити музей радянських речей. Особливо старі речі зберігалися на антресолях. Але нічого цінного там не виявилося, і Олеся з Антоном склали все в мішки та винесли на смітник.
Потім здирали шпалери й досхочу начиталися радянських газет. Шарів там було безліч, і справа йшла важко.
Потім Антон взявся за підлогу. Так потихеньку справа пішла. Стіни вирівняли, оштукатурили, навіть електропроводку замінили, бо Антон не любив робити щось абияк.
— Якщо взялися, треба з розумом. Бо заселяться мешканці, увімкнуть щось потужніше, виникне коротке замикання — і привіт. Може статися пожежа.
А нам це потрібно? Нехай уже краще будуть нові дроти. І автомати поставлю, бо там ще пробки. Боже мій, сто років не бачив цих монстрів! Раритет, — примовляв Антон, забираючись на драбину, щоб протягнути проводку.
Олеся теж була поруч. Вона допомагала чоловікові. Так справа йшла швидше. Навіть світильники довелося замінити. Купили найпростіші — і квартира засяяла.
Олеся відмила кухонну плиту, вкриту товстим шаром жиру, прикрутили карнизи й повісили старі штори зі своєї квартири.
— І навіщо я їх зберігала? Сто разів хотіла викинути, але щоразу залишала, ось і знадобилися, — з посмішкою говорила Олеся, стоячи на драбині й прикріплюючи черговий гачок до штори.
— Так… Затишно вийшло. І чистенько. Як пряниковий будиночок, — пожартував Антон і, обійнявши, обережно зняв Олесю зі сходів.
Вони довго цілувалися, а потім пили чай, сидячи просто на підлозі в кухні, бо меблів у квартирі не було…
— Ні-і-і, так не можна, — заявила Ніна Микитівна. — Меблів немає. Погано. Якби здавали з меблями, то можна було б виставити вищу ціну. І людям зручніше… А взагалі гарно вийшло! Молодці, діти! Але ось меблі…
— Мамо! Скільки ж на це грошей треба! У нас їх немає. Ми й так витратилися, стільки часу потратили, — сказала Олеся.
— Знаю, знаю. Я нічого й не кажу. Просто мені спало на думку, що краще б було з меблями, — знову повторила Ніна Микитівна.
— Лесю, а давай собі нові меблі купимо, дещо оновимо, ну, там ліжко, шафу, стіл на кухні, стільці… Кредит візьмемо. А свої старенькі відвеземо на квартиру. А кредит будемо віддавати з тих грошей за оренду, — запропонував того ж вечора Антон Олесі.
— Давай! — ідея Олесі сподобалася. Їй були приємні майбутні зміни в домі.
Так і зробили. Купили собі все нове, а старе перевезли на квартиру, довелося наймати машину, ну то нічого, впоралися.
— Дякую, дітки, — з почуттям промовила Ніна Микитівна. — Тепер можна здавати з чистою совістю.
****
— Мамо! Ну як там квартира? Знайшла мешканців? — запитала Олеся матір по телефону приблизно через місяць.
— Поки що ні. Щось ніяк не можемо домовитися.
Ще через місяць:
— Мамо, ну як там з орендарями?
— Знайшлися, тільки ось ще не заплатили…
— Як це не заплатили?! Мамо, ти що? Давай Антон приїде, поговорить з ними! Це що ж таке — орендували квартиру, а…
— Та… Там усе нормально! — заїкаючись, відповіла Ніна Микитівна. — Вони заплатили, тільки тобі я поки що віддати не можу. Мені треба йти в платну клініку, здавати аналізи. Грошей знадобиться купа. Наступного місяця, добре? Ну, бувай, я побігла.
— Що сталося, мамо? Ти захворіла? — занепокоїлася Олеся.
Ніна Микитівна швидко поклала слухавку.
Олеся похитала головою й нічого не сказала. Їй не подобалася ця ситуація.
Через тиждень Олеся дзвонить матері й каже:
— Мамо, ну як там з клінікою? Все гаразд? Здала аналізи?
— Здала, донечко. Все, слава Богу!
Ще через місяць:
— Мамо, нам треба сплачувати кредит, пам’ятаєш, ми ж брали на меблі? Нам би хоч із наступного місяця почати отримувати свою частку від оренди…
— Так-так… Добре, звичайно… — розсіяно відповіла мати.
Увечері в Олесі та Антона відбулася неприємна розмова.
— Скільки ще можна тягнути? Ми свою частину угоди виконали, — говорив Антон. — Кредит уже третій місяць самі сплачуємо, де ж гроші?
Олеся лише розвела руками.
— А якщо так! Поїдемо й заберемо свої меблі! Ключі в нас є, нехай там потім роблять, що хочуть! — розсердився Антон. — Там взагалі хтось живе?
…Меблі вони, звісно, забирати не збиралися, але до квартири все-таки поїхали.
Відчинили вони двері, а там живе сім’я: чоловік і дружина.
— Іване! Я ж тобі казала! Терміново поміняй замки! — закричала якась жінка в халаті. — А колишні господарі й надалі будуть тут тинятися?
Питання було адресоване Антону й Олесі.
— Ой! — сказали вони хором і від несподіванки відступили назад на сходову площадку.
— Це наша квартира. У чому справа? — з-за спини жінки визирнув чоловік.
З’ясувалося, що місяць тому вони купили цю квартиру в однієї милої жінки, яку звали Ніна Микитівна.
— Купили з меблями, з обстановкою, як і домовлялися. Які до нас питання? А ви взагалі хто? — запитав чоловік.
Так і поїхали Антон та Олеся ні з чим. А з мамою Олесі посварилися.
— Так! Продала! І що з того?! — кричала вона. — Це моя власність, що хочу, те й роблю! Я турбуюся про себе, про свою старість. Якщо у мене така меркантильна дочка, то вже сама думай! Хіба рідній матері не можна допомогти безкоштовно, просто так?
Усе гроші, гроші! Вам завжди мало! А я продала і поклала в банк під відсотки. Вийду на пенсію — матиму солідний дохід.
— Мамо, та ми ж домовлялися… А як же ми? Хіба нам не потрібен цей дохід? — здивовано запитала Олеся.
— Ось я якраз і продала, щоб не було ось цих розмов про те, що я вам винна гроші, — заявила Ніна Микитівна. — Це ж що таке? Витягувати гроші з матері! Ви молоді, ви впораєтеся, ви ж удвох, зрештою! А я одна!
Хто про мене подбає в старості?! На тебе-то надії мало! Зате я тепер сама по собі, незалежна, при грошах…
Олеся плакала, згадуючи цю розмову, і думала про те, що мати лише зараз відчула себе незалежною, до речі, завдяки їм.
Очевидно, вона забула, як рік тому просила про допомогу. І тоді вона не була такою незалежною й не кричала так голосно, а говорила тихо й запобігливо.
— Що поробиш, мати є мати, — сумно сказав Антон, обійнявши Олесю, яка плакала. — Надалі будемо розумнішими…
Ніна Микитівна приїхала до Олесі й Антона через три дні після тієї розмови. Олесю охопила образа, щойно мати переступила поріг: «Що вона там ще придумала?! Більше ні на що не погоджуся!» — сердито подумала Олеся. Але мама сказала зовсім не те, чого всі очікували.
— Ось, донечко, вам гроші. Мільйон. Я так не можу. Сиділа, думала, плакала. Ночами перестала спати й вирішила частину грошей зняти й віддати вам на знак подяки за допомогу. Так буде чесно й по-людськи.
Вибачте мені, діти! Не знаю, що це на мене найшло, — сказала Ніна Микитівна, і сльози потекли по обличчю.
— Ох, мамо, — всхлипнувши, промовила Олеся і теж заплакала. Вона обійняла матір, і так вони, довго-довго стояли просто посеред передпокою.
— Ну… це… може… чаю? — боязко запитав Антон. — Чайник щойно закипів.
— Хочеш чаю, мамо? — запитала Олеся, витираючи сльози.
— Хочу, донечко. Іди, сховай гроші. Ось! — сказала Ніна Микитівна, простягаючи дочці пачку купюр. — Ах, як добре стало на душі, наче гора з плечей звалилася! Вибачте мене, діти!
— Мамо! — знову сказала Олеся й ще раз обійняла Ніну Микитівну. Вони обидві заплакали.
Антон посміхнувся, похитав головою й пішов на кухню, щоб нарізати бісквітний рулет.
«Сподіваюся, він не засохне, поки вони там плакатимуть», — з посмішкою подумав Антон.
