— Ще раз повторюю: нехай твій батько не наближаються до мого інструменту!
Діма стояв посеред кухні, агресивно розмахуючи пластиковим футляром від дорогого дриля. На щоках проступили червоні плями.
— Подивися на це!
Він тицьнув пальцем у ледь помітну цятку будівельного пилу на корпусі.
— Я за нього відвалив купу грошей! А він бере й бруднить!
— Діма, тато брав його на дві години.
Вона витерла долоні кухонним рушником.
— Він же на дачі хвіртку лагодив. Щоб вона не скрипіла на всю округу.
— Треба було раніше подумати, ніж лагодити!
Чоловік не вгамовувався, любовно протираючи рукавом пластиковий бік кейса.
— Нехай своїм мотлохом працює! Моє — це моє! Я не наймався працювати на чужі забаганки.
Він поклав дриль у шухляду столу й засунув її з такою силою, що забряжчали виделки.
— І щоб більше жодна жива душа до моїх речей не лізла. Зрозуміла?
Валя притулилася спиною до кухонного гарнітура.
— Навіть так. Твоє — це твоє.
— Саме так!
Діма нервово смикнув плечем.
— Речі коштують грошей. За ними треба доглядати. А твій батько звик орудувати сокирою та кувалдою. Він же тонкої техніки не відчуває. Ще двигун мені спалить. Хто новий купуватиме?
— Зате коли тато возить нам картоплю мішками, ти про тонку техніку не згадуєш.
Валя дивилася на чоловіка без злості, лише з легкою втомою.
— І коли ти береш його машину на вихідні, щоб з хлопцями поїхати на риболовлю по бездоріжжю.
— Знову те саме!
Діма відмахнувся.
— Ти теж порівняла. Картопля — це їжа. А машина залізна, що з нею станеться. Я ж обережно їжджу. Не те що деякі з чужими речами.
Сперечатися не було сенсу. Дмитро завжди дбав про свої речі так, ніби вони були музейними експонатами. При цьому сам охоче користувався чужою працею, брав овочі з городу тестя і ніколи не відмовлявся від допомоги. Але варто було комусь доторкнутися до його інструментів — як починався скандал вселенського масштабу.
Валя не стала продовжувати. Розмов на сьогодні обом вистачило.
Ближче до обіду Валя сиділа за ноутбуком, складаючи квартальні звіти. Діма вмостився на дивані з телефоном. Ідилія вихідного дня перервалася гучним дзвінком. Чоловік відповів, і з динаміка одразу полилася плутана мова Оксани, його молодшої сестри.
— Дмитре, виручай!
Голос зовиці звучав так, ніби вона, як мінімум, рятувалася від пожежі.
— У мене тут справжній кошмар! Ці будівельники, хай їм буде погано!
— Що сталося?
Діма одразу ж прийняв співчутливий вигляд.
— Та цей ремонт!
Оксана обурювалася високим тоном.
— Я найняла бригаду в двокімнатну квартиру. Так от ці розумники заявили, що всі меблі треба терміново вивезти. Інакше, кажуть, засиплють усе пилом. А куди я їх подіну? На вулицю виставлю?
— Ну, орендуй склад, — розумно запропонував брат.
— Я почала дзвонити по складах!
Зовиця ледь не вибухнула криком.
— Оренда коштує як чугунний міст! Вони там зовсім з глузду з’їхали з такими цінами. Я що, для них мільйонерка? У мене кожна гривня розписана на будівельні матеріали.
Дмитро хмикнув, потираючи підборіддя.
— Слухай, ну не панікуй. Ми вирішимо це питання. У Вальки ж гараж дідуся стоїть порожній.
Валя відірвала погляд від монітора. Пальці зависли над клавіатурою.
— Той, що цегляний, у кооперативі, — продовжував говорити чоловік, не помічаючи погляду дружини. — Туди влізе половина твоєї квартири. Місяця на три, не більше. Ну, може, на чотири. Зручно ж!
— Дмитре, ти геній!
Оксана помітно повеселішала.
— Тоді я сьогодні ввечері заскочу. Ви мені покажете, як туди під’їхати, щоб вантажники завтра зранку все притягли.
— Давай, чекаємо.
Діма закінчив дзвінок і відклав телефон.
У кімнаті стало дуже тихо. Валя повільно закрила кришку ноутбука.
— Ти нічого не хочеш мені сказати?—запитала вона, дивлячись прямо на чоловіка.
— А що такого?
Діма щиро не розумів суті претензій.
— Оксанці треба допомогти. У людини безвихідна ситуація. Будівельні матеріали вже на підході, робітники чекають. Ти ж чула, які ціни на ці склади.
— Я чула.
Рівно відповіла Валя.
— Я не чула тільки одного: щоб ти запитав мене, чи можна розпоряджатися моєю власністю.
— Ой, та годі тобі, не починай.
Діма закотив очі.
— Це ж шматок бетону. Він у тебе два роки порожній стоїть. Яка різниця, постоять там меблі пару місяців чи ні? Ми ж сім’я! Своїм треба допомагати.
— Він не порожній стоїть.
Валя підвелася з-за столу.
— Я збиралася його здавати. Там новий дах, електрика проведена. За нього пропонують хороші гроші.
— Ну ти й даєш!
Обурився чоловік, підхопившись з дивана.
— Це ж Оксанка! Моя рідна сестра! Які ще орендарі? Ти для сестри шматок бетону пошкодувала? Вона ж не назавжди забирає! Меблі перенесуть, і все. А що станеться з твоїм гаражем? Він залізний! Точніше, цегляний. З ним нічого не трапиться!
— Не вийде.
Валя розвернулася й пішла на кухню.
— Я вже домовилася з людиною. Завтра вона заїде.
Дмитро пішов слідом, намагаючись на ходу підібрати аргументи.
— Валя, ти перегинаєш палицю! Подзвони й скасуй. Скажи, що обставини змінилися. Оксанці це потрібніше.
— Ні.
Коротко відповіла вона, відкриваючи кран.
До самого вечора Діма ходив по квартирі похмуріший за хмару. Він демонстративно голосно зітхав, перекладав речі з місця на місце і кілька разів намагався знову завести розмову про сімейні цінності та взаємодопомогу. Валя мовчала.
О сьомій годині вечора в коридорі пролунав голос Оксани. Вона увірвалася в квартиру, наче ураган, — ще з порога почала розповідати про ціни на ламінат і нахабство робітників.
Яскравий манікюр, волосся зібране на потилиці. Оксана завжди з’являлася так, ніби світ мав негайно зупинитися й вирішувати її проблеми.
— Валька, привіт!
Зовиця вмостилася на табуреті.
— Ну що, давайте вирішувати питання з гаражем. У мене на дев’яту ранку замовлена вантажна «Газель». Дасте мені ключ сьогодні, щоб я вас завтра не турбувала з самого ранку?
Валя не поспішаючи витерла стіл. У її душі не було ані образи, ані здивування. Лише холодний розрахунок.
— Ключ я не дам.
Спокійно промовила вона.
Оксана завмерла на півслові. Посмішка зникла з її обличчя.
— Тобто не даси?— промовила зовиця, переводячи погляд з Валі на Дмитра.
— Ми ж домовилися. Дмитро сказав, що питання вирішено.
— Дмитро може вирішувати питання щодо свого майна.
Валя сперлася на стільницю.
— А гараж мій. І чужі речі я туди не прийму. Я здаю його в оренду.
Оксана обурено видихнула.
— Тобі шкода, чи що?
Вона розвела руками, але одразу ж замовкла під суворим поглядом невістки, склавши долоні на колінах.
— Валь, ну справді. Я ж акуратно складу. З твоїм гаражем нічого не станеться. Я ж не чужа. Мені доведеться платити чужим людям чималі гроші!
— Моє — це моє.
Чітко промовила Валя.
Діма, що стояв біля вікна, почервонів.
— Що?
— Я кажу, моє — це моє. — Повторила Валя, повертаючи чоловікові його ж ранкову фразу.
— Я не наймалася працювати на чужі забаганки. І безкоштовним складом працювати теж не буду. Треба було раніше подумати, куди подіти меблі, перш ніж починати ремонт.
Оксана нічого не розуміла. Вона дивилася на брата, вимагаючи підтримки.
— Дмитре, вона знущається? — промовила крізь зуби зовиця.
— Валя, припини цей цирк! — підвищив голос чоловік.
– Тобто тобі можна відмовляти моєму батькові, а я твоїй сестрі не можу?
— А яке це має відношення? У Оксани ситуація гостра!
— А у мого батька хвіртка відвалювалася, — відрізала Валя.
— Але ти через пилинку на дрилі влаштував скандал на весь будинок. Інструмент — це святе. «Моє — це моє», так ти сказав? Ще й двигун згорить. Хто купуватиме новий?
Вона зробила паузу, насолоджуючись досягнутим ефектом.
— А мій гараж, значить, безкоштовний сарай для твоєї родини? Якщо вантажники зачеплять стіни або погнуть ворота диваном, хто буде ремонтувати? Ти? Або, може, Оксана?
— Це інше!
Випалив Діма, червоніючи ще сильніше.
— Інструмент коштує купу грошей! Його можна зламати! За ним треба доглядати. А гараж — це просто стіни! Закинув туди диван — нехай лежить.
— Стіни, які будуть приносять кругленьку суму. — докинула Валя.
— У нас же в родині правило: ніхто нічиї речі не чіпає. Я просто дотримуюся твоїх інструкцій, коханий.
Оксана підхопилася з табуретки.
— Та подавися ти своїм гаражем!
Випалила вона на одному диханні.
— Та ще, родичка! Дмитре, я пішла! Сама розберуся. Обійдуся без ваших подачок!
Зовиця пішла в коридор, нервуючи взула туфлі, схопила сумку й вилетіла на сходову клітку.
Діма залишився стояти посеред кухні. Він явно збирався висловити дружині все, що думає про її жадібність і негостинність.
— Ну й як ти себе почуваєш, — отруйно кинув він.
— Ти залишила сестру наодинці з проблемою. Задоволена собою? Влаштувала показовий виступ через шматок пластику.
— Чудово себе почуваю. — безтурботно відповіла Валя.
Вона дістала телефон з кишені.
— Ти кому дзвониш? — підозріло запитав чоловік.
— Орендарю. Він просив завтра підписати договір. Ось, порадую людину, що місце точно вільне.
Дмитро махнув рукою й пішов у кімнату. Сперечатися з власними правилами виявилося занадто складно.
Через місяць у гаражі вже стояла чужа машина і лежали якісь мотори. Гроші за оренду Валя перераховувала на свій окремий рахунок, ні з ким не радячись.
Дмитро спочатку дувся, зате свої інструменти замкнув у нижній шухляді столу. А Микола Анатолійович приїхав на вихідних і сам полагодив їм сифон під раковиною. Своїм старим, надійним розвідним ключем.
