Екран мобільного телефону спалахнув у темряві спальні. Людмила примружила очі й поглянула на годинник: друга година ночі.
Поруч на боці лежав її чоловік Ігор і щось швидко набирав. На обличчі чоловіка блукала якась дурна, мрійлива посмішка — так він не посміхався Людмилі вже дуже багато років.
— Ігорю, а ти чого не спиш? — тихо запитала вона.
Він здригнувся, миттєво перевернув телефон екраном донизу й засунув його глибоко під подушку.
— Та так… Це робочий чат. Треба було терміново відповісти клієнту. Спи, давай.
— О другій годині ночі?!
— Ой, та годі тобі, не починай, — буркнув Ігор, натягуючи ковдру аж до самих вух і відвертаючись до стіни. – Ти завжди у всьому бачиш якийсь підступ. Спи, кажу.
Людмила знову лягла. У грудях заворушилося недобре передчуття. За останні три місяці чоловік змінився до невпізнання.
Він схуд, почав ретельно голитися щоранку, купив новий дорогий одеколон. А головне — він взагалі перестав її помічати. Він був присутній вдома лише фізично, але думками завжди перебував десь в іншому місці. І телефон він тепер не випускав з рук.
Наступного дня за вечерею Людмила знову порушила питання їхніх особистих стосунків.
— Ігорю, давай поговоримо. Адже ми останнім часом майже не спілкуємося. Що взагалі між нами відбувається?
— М-м? Так, давай, — він навіть не підвів голови, продовжуючи однією рукою гортати стрічку в телефоні, а іншою мляво колупаючи виделкою в тарілці. — Говори, я слухаю.
– Ти мене взагалі бачиш? – Людмила м’яко забрала у нього смартфон і поклала на край столу. – Я тут. Жива жінка, твоя дружина. Ми тридцять років разом. Що відбувається? Ти постійно десь літаєш.
Ігор незадоволено скривився і одразу ж схопив телефон.
– Люда, Господи, ти знову влаштовуєш драму з нічого! Я втомлююся на роботі. У мене криза середнього віку, якщо хочеш. Мені потрібно трохи особистого простору. Хіба я не маю права просто посидіти в мережі й розслабитися після важкого дня?
– Розслабитися – це писати комусь повідомлення до світанку?
– Досить! – Ігор різко підвівся. – Мені набридли твої допити й тотальний контроль. З тобою стало просто нестерпно перебувати в одному будинку!
Чоловік пішов до вітальні, демонстративно зачинивши за собою двері. Люда ледве стримала сльози. Чим же вона заслужила таке ставлення?
Людмила зайшла в мобільний додаток їхнього спільного банківського рахунку — потрібно було оплатити комунальні послуги. Зайшла й остовпіла: з накопичувального вкладу, на який вони три роки дбайливо відкладали кожну зайву копійку, зникло сорок тисяч.
Звісно, Люда одразу кинулася до чоловіка. Треба було з’ясувати, що взагалі відбувається.
— Ігорю, що це таке? — вона повернула до нього екран телефону з випискою з рахунку. — Де наші гроші? Куди поділися сорок тисяч?
Ігор на мить розгубився, але швидко опанував себе.
– А, це… Ну, я замовив запчастини для машини. Коробка передач на нашій малолітражці барахлить, напевно, зовсім скоро розвалиться. Ти ж сама скаржилася, що передачі погано перемикаються. Ось я й вирішив оновити, поки ціни не злетіли.
– Сорок тисяч за коробку передач на автомобіль? На нашу стареньку малолітражку?! Ігорю, за кого ти мене маєш? Я прекрасно знаю, скільки приблизно коштує коробка. Покажи мені чек з автосервісу.
– Та який чек, я через знайомих на розбірці брав! Без націнок! – Ігор сердито смикнув застібку куртки. – Все, Люда, відчепися. Я заробляю ці гроші і маю право витрачати їх так, як вважаю за потрібне.
І так, за безпеку нашої машини відповідаю я! Все, у мене немає часу вислуховувати твої істерики, я запізнююся.
Чоловік вискочив за двері.
Правда з’ясувалася наступного дня абсолютно випадково. Ігор тримав удома свій старий планшет, який колись віддав Людмилі для читання книг. Люда користувалася ним рідко, здебільшого він валявся вимкненим на тумбочці в спальні.
Ігор, мабуть, забув вимкнути на ньому синхронізацію зі своїм гаджетом. І це зіграло Люді на руку.
Закінчивши всі справи, Людмила сіла перед телевізором. «Ящик» нічого цікавого не показував, їй швидко набридло. Вона згадала про давно розпочату книгу — більше половини прочитала кілька місяців тому, а потім якось закинула цю справу.
Коли Людмила увімкнула планшет, на нього один за одним посипалися повідомлення з месенджера.
Вона сіла на диван і почала читати.
«Анжеліка-Ангел»: «Ігорю, коханий, ти мій рятівник! Господиня квартири погрожувала винести мої речі на вулицю, якщо я сьогодні не сплачу оренду за два місяці… Величезне спасибі тобі за ті сорок тисяч! Ти єдиний справжній чоловік у моєму житті!»
Ігор: «Моя ніжна німфа, не хвилюйся. Заради твоєї посмішки я готовий на все. Скоро я вирішу всі питання з майном, і ми нарешті будемо разом у Києві…»
«Анжеліка-Ангел»: «Ой, як романтично! Чекаю на тебе, мій сильний тигре! Цілую твої солодкі губки!»
Людмилу охопило тремтіння. На аватарці «Анжеліки» красувалася дівчина років двадцяти двох з зухвало нафарбованими губами та глибоким декольте.
Ігор, солідний п’ятдесятишестирічний чоловік, батько їхньої дорослої доньки, сипав цій віртуальній фіфі найганебніші компліменти. Ще й гроші їй надсилав…
Людмила прикрила обличчя руками, але одразу ж їх прибрала. Плакати чомусь не хотілося.
У неділю вся родина Ігоря зібралася на традиційний обід у просторій квартирі його матері, Анни Семенівни. За столом сиділи сама літня господиня, сестра Ігоря Наталія зі своїм чоловіком Сергієм, і, звісно, Ігор та Людмила.
Наталія, акуратно розкладаючи по тарілках запечене м’ясо, благословенно зітхнула.
— Ой, як же добре, що ми ось так збираємося. Все-таки сім’я — це головне. Людочка, тобі так пощастило з Ігорем. Тридцять років разом! Наш Ігор — як скеля, справжній чоловік, вірний, надійний.
Зараз же таких не знайдеш. Молодь за найменшого приводу — одразу розбігається, а у вас просто зразковий шлюб.
Анна Семенівна з гордістю подивилася на сина й ласкаво погладила його по плечу.
– Так, сина я виховала правильно. Для нього обов’язок і вірність – не порожні слова. Правда, Ігорю?
Ігор самовдоволено посміхнувся, розправив плечі й пригубив домашньої наливки.
– Ну, мамо, намагаюся. Чоловік повинен тримати марку. Сім’я – це святе.
Людмила тихенько стукнула чайною ложкою об край чашки. Навмисно, щоб привернути увагу.
– Знаєте… Ви абсолютно праві. Ігор у нас сьогодні справді заслуговує на особливу увагу. Ви знаєте, що він у нас відкрив у собі неймовірний літературний талант. Такі метафори, такий стиль!
Ігор на мить завмер і підозріло примружився.
— Людо, ти про що взагалі? Який ще талант? Давай спокійно їсти, а то все охолоне.
— Ні-ні, Ігорю, зачекай, — Людмила дістала свою сумочку й витягла звідти кілька акуратно роздрукованих аркушів. – Я просто мушу поділитися цією чудовою прозою з твоєю мамою та сестрою. Вони мають знати, який тонкий романтик живе поруч із нами.
– Людо, прибери це негайно! – Ігор спробував вихопити аркуші, але Сергій, що сидів поруч, жартома притиснув його плечем до спинки стільця.
– Та годі тобі, Ігорю! Дай послухати, що ти там настрочив, – весело посміхнувся Сергій. – Люда, читай!
Людмила відкашлялася й почала читати рівним, виразним голосом:
– «Моя ніжна німфа, моє дихання. Пишу тобі з нашої нудної квартири, де бездушна відьма знову виїдає мені залишки мозку своїми причіпками. Вона ніколи не зрозуміє тонкої душі поета…» Як тобі метафора, Наталю? Тонка душа поета, який, якщо ви забули, керує відділом продажів сантехніки та цементу.
Наталя витріщила очі.
– Що це таке? – пробурмотіла вона. – Ігорю?
– Людо, припини цей цирк! – вискнув Ігор, підхоплюючись зі стільця. – Ти не маєш права! Це моя особиста переписка! Це кримінальна справа, вторгнення в приватне життя!
– Почекай, синку, – Анна Семенівна злякано притиснула руку до грудей. – Людочко, дитинко, поясни… Хто ця німфа? Яка відьма?
– О, німфу звати Анжеліка, – спокійно відповіла Людмила, перегортаючи сторінку. – Їй двадцять два роки. Вона живе в Києві й навчається на дизайнера. А наш зразковий сім’янин дуже активно фінансує її безбідне життя.
Ось, послухайте наступний уривок: «Мій ангеле, надсилаю тобі сорок тисяч гривень на оренду квартири. Моя черства дружина думає, що ми збираємо гроші на санаторій, але для тебе я нічого не шкодую. Твої губки на фото зводять мене з розуму…»
– Скільки?! – Наталя ахнула й витріщила очі. – Сорок тисяч? Ігорю, ти з глузду з’їхав? Ви ж обіцяли мамі докинути грошей на ремонт кухні!
– Це мої гроші! – закричав Ігор, остаточно втрачаючи самоконтроль. – Я їх заробив! Я маю право витрачати їх на ту, хто мене цінує! Ви нічого не розумієте! Анжеліка мене кохає! Вона бачить у мені чоловіка, особистість, а не просто гаманець на ніжках, як деякі тут!
– Ой, як цікаво, – посміхнулася Людмила. – Бачить у тобі чоловіка, кажеш? Безкорисливо кохає твою ніжну душу? А давай перевіримо, що саме вона бачить у тобі прямо зараз.
Людмила дістала з кишені свій телефон і розблокувала екран.
– Перед тим, як приїхати сюди, я зайшла в твій планшет і написала твоїй столичній німфі коротке повідомлення від твого імені. Хочеш послухати, що я їй надіслала?
Ігор завмер.
– Я написала їй таке: «Кохана, у мене величезні проблеми. Дружина про все дізналася, заблокувала всі мої рахунки й вигнала з дому без єдиної копійки. Я не став тобі про це говорити, але…
Наш магазин і вся нерухомість оформлені на неї, тож я тепер повний банкрут і безробітний. Їду до тебе в Київ з однією валізою, житиму в твоїй орендованій квартирі. Будемо будувати наше щастя з нуля».
Анна Семенівна перестала охати, витріщивши очі на сина.
– І… і що? – хрипло запитав Ігор, насилу ковтаючи слину. – Що вона відповіла?
Людмила посміхнулася:
– А ти подивися, тобі ж теж це повідомлення прийшло. А, ти, мабуть, не почув сповіщення. Ти ж у нас завжди ставиш свій телефон на беззвучний режим. Тоді читай звідси, з планшета. Сам, Ігорю. Вголос. Спеціально для мами й сестри.
Ігор тремтячими пальцями дістав із кишені телефон. Його очі швидко бігали по рядках. Він мовчав, його обличчя з багряного повільно ставало блідо-зеленим.
– Ну ж бо, Ігорю, не соромся, прочитай нам фінал цієї поеми! – зареготав Сергій.
Ігор сором’язливо мовчав. Людмила забрала в нього телефон і зачитала сама, чітко вимовляючи кожне слово:
– «Слухай, дядьку, ти нічого не переплутав? З якого нуля? Яке «їду»? У мене, взагалі-то, хлопець є, а ти мені просто допомагав по-дружньому, бо старий і дурний. Не смій більше сюди писати, а то я на тебе в поліцію за переслідування заявлю. Такий собі Ромео!». І додала твій акаунт у чорний список.
Наталя прикрила рот долонею, стримуючи нервовий сміх. Сергій голосно розреготався.
– Ну ти й лопух, братику… Шістдесят років скоро, а розуму, як у школяра.
– Ігорю… – прошепотіла Анна Семенівна. – Як же так… Синку, у мене просто немає слів…
Ігор ніби одразу здувся. Він плюхнувся на стілець, обхопив голову руками й замовк.
– Ну ось і все, – Людмила акуратно склала роздруковані аркуші, поклала їх назад у сумку й підвелася з-за столу. – Нашу квартиру ми будемо ділити через суд, Ігорю. Твої речі я вже зібрала й виставила в коробках у тамбур, замки в дверях замінила сьогодні вранці. Можеш переїжджати до мами.
Вона ввічливо кивнула ошелешеним родичам.
– Дякую за обід, Анно Семенівно. Усього вам найкращого.
Людмила розвернулася й пішла. На чоловіка навіть не озирнулася.
**
Після гучного розлучення Людмила швидко продала свою частку майна, купила невелику квартиру неподалік від скверу. У неї все добре: живе для себе, багато гуляє, завела собі собаку. Дочка підтримала матір, з батьком вона тепер практично не спілкується.
Ігор після продажу квартири переїхав до матері. Дуже довго він намагався помиритися з дружиною, але нічого не вийшло. Люда не повірила у каяття колишнього чоловіка.
