Кожні вихідні одна й та сама пісня! — Марина втупилася в візерунчасту серветку, намагаючись стримати сльози.
— Марино, припини, — невдоволено буркнув Андрій. — Мама старається для нас.
— Звісно, старається! — підхопила Лідія Павлівна. — Андрюшо, синочку, бачиш, яка вона невдячна? Я тут з ранку готую, а вона носа крутить!
«Скільки ще таких вихідних я зможу витерпіти?» — промайнуло в голові Марини, поки вона механічно колупала виделкою салат.
Шість років шлюбу. Шість років щотижневих обідів у свекрухи. Марина знала напам’ять кожну тріщинку на старому фарфорі, кожну потертість на клейонці. Особливо ось цю, праворуч від цукорниці — Лідія Павлівна завжди ставила туди лікоть, коли починала свої повчання.
— Андрію, візьми ще, голубчик, — заворкувала свекруха, підсуваючи синові тарілку. — Зовсім схуд, один ніс залишився. Марино, ти що, вирішила морити чоловіка голодом?
Марина стиснула щелепи. Мовчати. Просто тримати рот на замку, як робила це вже сотні разів.
— Мамо, дякую, я ситий, — відмахнувся Андрій, але все ж взяв шматок.
— Їж, їж, — не відставала Лідія Павлівна. — Звідки ж візьмуться сили? А то які ж онуки будуть при такому раціоні?
Марина здригнулася, наче від ляпасу. Знову. Кожні вихідні одне й те саме, з точністю метронома.
— Лідія Павлівна, давайте не будемо про це, — тихо попросила вона.
— Про що не будемо? — свекруха вдала здивування. — Я ж про вас піклуюся. Вже шість років, а ніякого результату. Може, до лікаря сходити треба? Обстежитися?
— Ми були у лікарів, — промовила Марина крізь зуби. — Все добре.
— Добре? — пирхнула Лідія Павлівна. — Щось не схоже. У всіх є дітки, а ви все тягнете.
Ось Надька з сусіднього під’їзду днями народила третю дитину. А вона ж на п’ять років молодша за тебе.
Марина згадала, як усе починалося. Перший рік — невинні жарти про порожню кімнату. Другий — завуальовані натяки на «жіноче здоров’я». Третій — відверті розпитування про аналізи. А зараз — прямі докори. Ніби Марина навмисно позбавляє її онуків.
— Мамо, досить, — мляво відгукнувся Андрій. — Усьому свій час.
— Який час? — обурилася Лідія Павлівна. — У твоєму віці я тебе вже до школи водила! А вона весь час думає про роботу. Це нормально?
Марина стиснула кулаки під столом. Згадала, як два місяці тому заговорила з чоловіком про усиновлення. Андрій тоді сказав:
«Подумаю». Але вона розуміла — він боїться материнського гніву.
— Якщо вже зайшла мова про дітей, — Марина випрямилася, набираючись духу. — Ми з Андрієм хотіли дещо обговорити.
Лідія Павлівна миттєво насторожилася, впилася поглядом.
— Ми розглядаємо варіант усиновлення, — випалила Марина.
Гуркіт ложки, що впала, прорізав тишу, що зависла в повітрі. Лідія Павлівна зблідла, як полотно.
— Чужого немовляти? До нас у дім? — її голос зірвався. — Нізащо. Навіть не думайте! Щоб невідомо чия дитина носила наше прізвище? Нізащо!
— Мамо… — спробував втрутитися Андрій.
— Замовкни! — гримнула Лідія Павлівна. — Ти що, не розумієш? Це все її підступи, — вона тицьнула пальцем у бік Марини. — Сама зачати не здатна, тож хоче підкидька нав’язати!
— Як ви можете таке говорити! — Марина підскочила, перекинувши склянку. — Ви… ви просто…
— Сядь на місце, — прикрикнув чоловік. — Не влаштовуй істерик.
Марина заціпеніла, не вірячи своїм вухам. Знову. Знову він стає на бік матері.
— Істерика? — вона нервово розсміялася. — Ти спеціально це робиш? «Порожня», «пустоцвіт» — думаєш, я не знаю, як вона мене за спиною називає?
— Марино! — Андрій скривився. — Досить влаштовувати театр.
— Ось! — тріумфально вигукнула Лідія Павлівна. — Ось її справжня суть! Жодної поваги до старших! Андрію, синочку, як ти з такою живеш?
Марина переводила погляд з чоловіка на свекруху й назад. У горлі застряг клубок.
— Як він живе? — ледь чутно повторила вона. — Зараз з’ясуємо. Андрію, вирішуй. Або ти нарешті починаєш жити своєю головою, або…
— Або що? — примружилася Лідія Павлівна. — Підеш від нього? То й вали! Підберемо йому гідну дружину, здорову!
Андрій мовчав, втупившись у тарілку. Цього мовчання Марині було достатньо.
— Зрозуміло, — видихнула вона. — Все кришталево ясно.
Вона різко встала й вибігла з квартири. Двері грюкнули, але ніхто не окликнув, не побіг слідом.
Марина дісталася додому, ніби на автопілоті. Замкнулася у ванній, відкрила кран, щоб заглушити звук кроків чоловіка. Опустилася на бортик ванни, обійнявши себе руками.
І раптом її осяяло. Вона схопила телефон, відкрила календар. Перерахувала дні один раз, другий.
«Ні, — промайнуло в голові. — Тільки не зараз. Не в цьому будинку. Не з цими людьми».
Дві смужки на тесті розірвали тихе болото їхнього сімейного життя. Марина довго сиділа у ванній, бездумно вдивляючись у результат.
Треба було розповісти Андрію. Але як? Після недільного скандалу минуло десять днів, вони ледь обмінювалися кількома словами.
— Андрію, — покликала вона, вийшовши до вітальні. — Нам треба поговорити.
Чоловік відірвався від телевізора, запитально поглянув на неї.
— У нас буде дитина, — видихнула Марина.
Андрій завмер з відкритим ротом. Потім підхопився, кинувся до дружини й обійняв її.
— Серйозно? Правда? Господи, яка радість! Мама мала рацію — все сталося само собою!
«Мама мала рацію» — ці слова врізалися в серце. Звісно, першим ділом зателефонували Лідії Павлівні.
— Слава Богу! — вигукнула свекруха у слухавку. — Я ж казала — просто не треба поспішати! Все, кидаю справи, мчу до вас!
Через сорок хвилин вона вже командувала на їхній кухні, брязкаючи посудом.
— Отже, — розпоряджалася Лідія Павлівна, — у тебе тепер буде суворий розпорядок. Ніякої роботи! У декрет — негайно! Я домовлюся з Галиною Михайлівною, вона чудова акушерка…
— У мене вже є лікар, — спробувала заперечити Марина.
— Нісенітниця! — відмахнулася свекруха. — Галина Михайлівна — фахівець від Бога! Весь термін вона буде тебе спостерігати. І переїжджайте до мене — будинок просторий, місця вдосталь. Я за тобою догляну.
— Мамо, може, не варто? — боязко втрутився Андрій. — Ми якось впораємося…
— Що значить «якось впораємося»? — розвела руками Лідія Павлівна. — Ви що, не розумієте? Це ж диво! Мій онук! Я все життя мріяла! Ні, відтепер усе буде по-моєму. Я не дозволю вам усе зіпсувати.
Марина відчула, як її нудить. І причина була зовсім не в її чудовому стані.
Наступні тижні перетворилися на пекло. Лідія Павлівна дзвонила по п’ятнадцять разів на день, з’являлася без попередження, лізла у все підряд. Викинула половину продуктів із холодильника.
Записала Марину до своєї Галини Михайлівни, навіть не запитавши. Принесла гору сорочечок — «я їх ще для Андрія в’язала».
— Андрію, поговори з нею, — благала одного разу Марина. — Я більше не витримаю.
— Та кинь ти, — відмахнувся чоловік. — Вона ж з найкращих намірів. Про малюка піклується.
— Про малюка? — Марина криво посміхнулася. — Про свого онука, ти маєш на увазі? Про свою власність?
— Не перебільшуй.
— Я не перебільшую. Вона вже все розпланувала — де я народжуватиму, як ми назвемо дитину, до якої школи піде. А ти? Ти знову мовчиш.
— А що я маю зробити? — розлютився Андрій. — Заборонити матері спілкуватися з онуком?
— Хоча б дозволити мені самій приймати рішення! — вигукнула Марина. — Це моя дитина! Моя!
— Наша, — поправив чоловік. — І мамин онук теж.
Марина довго дивилася на нього.
— Ось так, — тихо промовила вона. — Знову? Знаєш, я ж давно зрозуміла — ти так і не подорослішав. Так і залишишся маминим синочком. А я… я не хочу, щоб моя дитина виросла в такій атмосфері.
— Про що ти говориш? — нахмурився Андрій.
— Про те, що йду, — твердо заявила Марина.
– Але ж…
— Ні, не сперечайся. Я все вирішила. Йду й подаю на розлучення.
— Ти з’їхала з глузду! — він схопив її за руки. — Куди ти подінешся? Ти ж при надії!
— Куди завгодно. Хоч на край світу. Лише подалі від вас.
— Марино, схаменися! — у голосі чоловіка пролунали благальні нотки. — Давай усе обговоримо. Я поговорю з мамою, вона буде менше втручатися…
— Ні, Андрію, — похитала головою Марина. — Запізно. Я більше не вірю твоїм обіцянкам. Та й справа не тільки в цьому. Просто я нарешті усвідомила — ми з тобою занадто різні. Ти не готовий створити власну сім’ю. А я не маю наміру жити в сім’ї твоєї матері.
Вона розвернулася й попрямувала до спальні пакувати речі. Андрій бігав за нею, то благав, то погрожував. Подзвонив матері — та примчала за двадцять хвилин, задихаючись від люті.
— Невдячна! — кричала Лідія Павлівна. — Ми тебе як рідну прийняли, а ти? Мого онука вкрасти задумала?
— Ось! — Марина обернулася до чоловіка. — Чуєш? «Мого онука»! Навіть зараз вона вважає його своєю власністю!
Лідія Павлівна почервоніла:
— А ти що думала? Це наш хлопчик! Я тобі не дам…
— Не дасте? — Марина раптом заспокоїлася. — Що ж, спробуйте.
Вона взяла валізу й рішуче рушила до виходу. У спину пролунав пронизливий крик свекрухи:
— Андрію! Зупини її! Негайно!
Марина завмерла на порозі, не обертаючись. Кілька миттєвостей стояла тиша. Потім пролунало важке зітхання чоловіка.
***
Минуло півтора року.
— Мій золотий, хто це у нас прокинувся? — Марина нахилилася над ліжечком, де ворушився, потягуючись, маленький Михасик.
Малюк розплився в посмішці, простягнув до неї пухкі рученята. Марина підхопила сина, притиснула до себе, вдихаючи солодкий дитячий запах.
Позаду залишилися болісне розлучення, переїзд в інший район, нескінченні спроби Лідії Павлівни повернути її назад. Але Марина витримала. А потім у її житті з’явилося це маленьке диво — її син, її Михасик, такий схожий на неї саму.
Вони давали собі раду. Марина знайшла дистанційну роботу, могла бути вдома з дитиною. Потроху відкладала гроші на власну квартиру. Будувала плани на майбутнє — тепер уже тільки своє, не зважаючи на чужі вказівки.
Перші місяці були найважчими. Лідія Павлівна засипала її дзвінками, приїжджала до орендованої квартири, влаштовувала скандали. Погрожувала судом, вимагала повернути «її онука». Андрій дзвонив рідше, але теж намагався вмовити повернутися.
— Мама готова все пробачити, — казав він. — Тільки повернися. Дитині потрібен батько.
— Дитині потрібна спокійна мати, — відповідала Марина. — А не невротик, бо твоя матуся точно доведе до нервового зриву.
Поступово дзвінки стали рідшими. Андрій почав надсилати аліменти — Марина не просила, але й відмовлятися не стала. Це були гроші для Михаила, для його майбутнього.
А потім сталося несподіване. Зателефонувала подруга, яка працювала в тій самій компанії, де раніше працювала Марина.
— Слухай, у нас тут з’явилася вакансія. Повністю дистанційна робота, графік гнучкий. Зарплата хороша. Не хочеш спробувати?
Марина довго не роздумувала.
Пройшла співбесіду, отримала посаду. Тепер могла не тільки зводити кінці з кінцями, а й відкладати на майбутнє.
— Ми з тобою впораємося, правда? — прошепотіла вона, цілуючи сина в маківку.
Михайло у відповідь кивнув і схопив її за палець своєю ручкою. Марина посміхнулася. Вперше за довгий час вона відчувала себе по-справжньому щасливою.
За вікном сходило сонце. Починався новий день. Її день — вільний, сповнений любові до найдорожчої людини в її житті. День без недільних обідів, без докорів, без чужої волі. Тільки вона й Михаило — її маленька, але справжня родина.
