Валя благала небеса про допомогу. Хоча до цього вона не вірила в Бога. Просто вона дуже кохала свого чоловіка. І навіть дізнавшись, що у нього є інша жінка і він серйозно налаштований піти від неї, вона не кидала посуд об стіну й не влаштовувала істерик.
Вона просто раптом зрозуміла, що до болю, до крику не хоче, щоб він пішов.
І була готова пробачити його. Тільки Михайлу не було потрібно її прощення. І вона йому не потрібна.
Він хоче іншого життя. Валя гірко посміхнулася. З подібним стикалися багато хто. І ще стикнуться.
— Гордість, матір, треба мати! Нічого, не ти перша, не ти остання. Поживеш сама! Нехай іде до біса! — авторитетно заявила її подруга Катя.
Від того чоловіка вона давно пішла. Ще 8 років тому. І тепер Катя всім давала поради.
Вважала себе досвідченою. Тільки Катя бачила, як їй насправді за зовнішньою бравадою.
Каті важко самій. З двома дітьми. Черга з претендентів не вишиковується. Час минає.
І будь-кому важко самому. Це тільки в книжках і модних журналах пишуть, що все можна пережити.
Зайняти себе. Ще багато чого. Але вона, Валя, не хоче бути сама!
Михайло вже зібрав речі. І винувато дивився на неї.
І тут пролунав дзвінок від мами. Вона раптом вирішила приїхати до них, хоча раніше ніколи не приїжджала — зазвичай це вони їздили до неї.
І Валя попросила чоловіка:
— Михайле, перш ніж ми розлучимося, дай мені тиждень. Приїде моя мама, у неї хворе серце, її не можна хвилювати!
Михайло зітхнув. На нього вже чекала кохана жінка.
Але він знав, що маму Валі, Ольгу Іванівну, справді краще не хвилювати.
Він погодився.
Перед приїздом мами Валя не спала всю ніч. У пам’яті перебирала всі щасливі моменти.
Ось вони на річці. Ось вона підвернула ногу, а Михайло її ніс.
І коли вона втратила дитину, він казав, що все ще попереду.
І чому Катька каже, що всі чоловіки однакові й думають одним місцем?
Це не так.
Жінки теж винні. У своїх істериках і скандалах. У тому, що думають: раз чоловік є, він нікуди не дінеться. І як би це сказати… Звикають, чи що.
Все стає буденним. І раптом — остання крапля.
Валя заснула лише під ранок. А тут якраз Михайло прокинувся. І довго дивився на сплячу дружину.
Посміхнувся.
Вона знову наділа свою піжаму із зайчиками. І спить зі старим ведмедиком, притискаючи його до себе. Він давно подарував їй його, ще коли вони зустрічалися. Згадав, як Валя готувати не вміла. Вирішила справити на нього враження. І зварила страшний на вигляд суп, обмотавши м’ясо якоюсь зеленою мотузкою. Суп зварився. І теж став зеленим.
А ще вона готувала макарони з сиром. Той не розплавився, як у рецепті. А перетворився на єдину клейку масу.
Але він давився і їв. І втішав її, що смачно. Дуже. Тому що кохав. Безумно кохав свою дружину.
А потім зустрів Віку. Куди ж поділася любов до Валі? Адже вона ж була!
Він згадав, якою зворушливою й беззахисною буває його дружина. Як жодного докору не було з її боку, коли вона втратила малюка. А ж це він винен.
Наполягав на цьому сплаві. Безтурботно вирішивши, що нічого не трапиться, адже він поруч.
Але човен перекинувся. І Валя, замкнувшись у собі, плакала цілий рік. Він втомився від цього.
А тут Віка. І її обіцянки народити йому хоч трійню. Адже він любить дітей. Віка зовсім молода, красива.
— Твоя дружина стара. Вона зайвий тягар. І дітей не буде. Тобі це потрібно? — Віка в чомусь неймовірно-рожевому привабливо посміхалася йому.
А вдома — Валя. У своїй дурнуватій піжамі із зайчиками. Тільки… Чомусь саме зараз всередині було якесь незрозуміле відчуття.
Ніби готувалося піти щось рідне, близьке.
З ранку він зустрічав Ольгу Іванівну. І робив вигляд, що все добре. І Валя теж старалася. Вони, немов двоє акторів, грали роль під назвою «Моя щаслива сім’я». Хоча ніякої сім’ї не було. Від неї залишилися лише лахміття.
Мама Валі нічого не помітила. Увечері їй захотілося томатного соку. Валя побігла до магазину.
— Дивлюся на вас, і серце радіє. Що ви разом. Пощастило моїй донечці. У нас у роду всі щасливі. Моя бабуся колись осліпла. І дідусь залишився з нею та двома маленькими дітьми, — витираючи сльози, промовила Ольга Іванівна.
Михайло помовчав. А потім запитав:
— І що?
— Та що. Він кохав її понад усе на світі. Доглядав за нею. Скільки ж на нього кидалося дівчат! Адже він був красенем! Чорноокий, чорноволосий, здоровий. І всі шепотіли, що дружина його не дізнається. Адже вона не бачить. Але дід відповідав: «Зате я знатиму. Ні. Я кохаю її!».
Йому кричали, що вона ж сліпа, навіщо псувати собі життя? А він просто відповідав: «З нею я живу. Без неї я ніхто. А очі… Я буду її очима! Чоловік і дружина мають бути разом. І все, що надіслано, усі випробування — вони одні на двох.
Обручку на палець надів — значить, відповідальність. І так було з давніх-давен!» . Таким він був. Правильним. Ось, у моєї сусідки дочка. Втретє заміжня. Каже, що на все її життя чоловіків вистачить. Це неправильно. Будь-які труднощі можна подолати, якщо разом.
Ну, та чого я про сумне? У вас, слава Богу, з Валюшею все добре! Я просто не можу натішитися! Всім кажу, що мій зять, золота людина! — похитала головою Ольга Іванівна.
«Золота людина» сидів і відчував, що в нього червоне не тільки обличчя, а й навіть вуха.
І коли Валя прийшла з магазину, він пробурмотів, що має справи в гаражі, і поспішно туди відправився.
Віка дзвонила. Телефон розривався. Але Михайло трубку не брав.
Він думав. Ні, не те, щоб совість прокинулася.
Але слова зачепили за живе. Чи зміг би він так само? Якби Валя не могла бачити? Як той дід?
Пам’ять постійно підкидала різні картинки минулого. Ось він тяжко хворіє. Грошей немає. І Валя шукає їх через знайомих. Влаштовується на підробіток. Читає йому вголос. Підбадьорює. А коли одного разу він ледь не зірвався зі скелі, ризикуючи собою, тягла його нагору.
Скільки їх було, таких моментів?
І… чи варта була Віка їх?
Додому Михайло повернувся після півночі. Усі вже спали. І він весь час думав, чи сказала його дружина матері, що цей тиждень у їхньому житті — останній?
Але побачивши вранці млинці та гору сирників, які радісна Ольга Іванівна виставила на стіл, зрозумів — ні.
Його дружина весь тиждень була в найпрекраснішому настрої. Жартувала, сміялася. У легкому сарафанчику й із хвостиком вона нагадала йому ту дівчину, в яку він без пам’яті закохався.
Та й сам Михайло вирішив вжитися в роль.
Настільки, що вже й забув, що грає. І в останній день перебування Ольги Іванівни у них він щиро притиснув до себе дружину, зарившись обличчям у її волосся.
А вранці Валя з трепетом у серці чекала, як Михайло візьме валізи і піде у нове життя.
Тільки Михайло не поспішав.
Він вирішив, що ще тиждень проживе з дружиною, хоч її мама й поїхала. Так би мовити, добру справу зробить. Так він себе заспокоював.
І Віці пояснював. Тільки тиждень переріс у другий. І місяць уже минув.
Валя мовчала. Михайло теж. І одного разу за вечерею він раптом підвів на неї очі й промовив:
– Послухай, Валь. Це… Я не хочу йти. Не знаю, наче щось затьмарило розум. Якщо ти не ображаєшся, то… Може, спочатку спробуємо? Ти ж для мене не тільки дружина, а й рідна людина. А та, інша… Вона чужа, Валь. Вибач.
А Валя взяла й пробачила. Скільки б її подруга Катя не крутила пальцем біля скроні й не проповідувала про гордість.
— Треба давати шанс. Інакше я б потім усе життя себе картала. Я його кохаю! — прошепотіла вона.
Я побачила Валю на початку травня. З візочком. У них із Михайлом народилися близнюки, Павло й Сашко…
