— Мій батько просто купив цей котедж, щоб ваш геніальний інвестор не залишив моїх дітей на вулиці.
Ангеліна Омелянівна впевнено крокувала широким узбіччям котеджного містечка.
Весняне сонце припікало, але вона навіть не думала розстібати свою добротну бежеву куртку. Їй подобалося почуватися зібраною.
Поруч, намагаючись встигати за її широким кроком, поспішала Варвара. Подруга раз у раз повертала голову, розглядаючи цегляні паркани та ковані ворота.
— Подивися, Ангеліно, які тут розкішні будинки люди будують.
— Звичайні будинки, Варю, — поблажливо відповіла Ангеліна Омелянівна.
— З розуму зійти можна. Скільки ж на це треба грошей?
— Чимало. Але ми з Левком відразу вирішили, що на околицях нічого не братимемо. Тільки пристойний район.
Варвара поправила комір свого старенького синього плаща й поглянула на подругу. У її погляді боролися щире захоплення й погано прихована заздрість.
— Ну ти й майстер, Ангеліно. Справжній стратег.
— А як інакше? — Ангеліна Омелянівна зупинилася біля високого глухого паркану з металопрофілю. — Життя, мила, помилок не прощає. Особливо у справах із житлом.
— Це точно. Мій-то дурник усе тиняється по орендованих кутках. Ніяк не може назбирати на перший внесок.
— Тому що немає контролю. Я коли свою батьківську трикімнатну квартиру продала, знаєш, який скандал був?
— Здогадуюся.
— Левко тоді губи розкатав. Мовляв, давай, мамо, ми з Олесею візьмемо спільну іпотеку. А ти собі десь однокімнатну квартиру підшукаєш.
Ангеліна Омелянівна усміхнулася своїм думкам.
— А ти що? — жадібно запитала Варвара.
— А я йому відразу кисень перекрила. Ніяких спільних боргів із цією твоєю Олесею.
— Ти жорстко з ними чиниш.
— Зате справедливо. Я віддала йому всі гроші від продажу, до копійки. На чудовий котедж вистачило. Але з однією умовою.
Варвара затамувала подих. Вона обожнювала такі подробиці чужого життя.
— З якою?
— Будинок оформлюється чітко на нього, — Ангеліна Омелянівна промовила це окремо, карбуючи кожне слово.
— До шлюбу, чи що?
— Саме так. Гроші мої, цільові. Щоб за законом жодна чужа дівчина не могла претендувати на ці метри. Сьогодні кохання, а завтра половину майна відпиляють.
Варвара шанобливо похитала головою.
— Розумно. Вчишся на чужих помилках.
— Я-то життя знаю, — кивнула Ангеліна
Омелянівна й звернула у провулок. — Он, бачиш, коричневий дах? Це наш.
Вони підійшли до просторої ділянки. Хвіртка була прочинена. У дворі панував легкий будівельний безлад: лежали стоси піноблоків, валялися якісь рейки, стояли відра з фарбою.
— Господарі! — гучно гукнула Ангеліна Омелянівна, заходячи на ділянку.
З будинку одразу вискочив Левко. Він був у забруднених робочих штанях і сірій футболці. На обличчі сина промайнуло явне здивування.
— Мамо? А що ви тут робите?
— Привіт, синку. Ми проїжджали повз, тож вирішила показати Варварі наші володіння.
— Привіт, Левчику, — медовим голосом привіталася Варвара. — Ой, ну яку ж красу ви тут звели.
Левко нервово потер шию рукою. Він перевів погляд з матері на її подругу, потім на відчинені двері будинку.
— Мамо, ну ми ж не домовлялися. У нас тут бруд, ремонт у розпалі. Пилу повно.
— Свої люди, не цукрові, — відрізала Ангеліна Омелянівна, впевнено прямуючи до ґанку. — Не розплавимося.
Вона піднялася сходами й увійшла до просторої вітальні. Варвара прослизнула слідом, одразу почавши озиратися.
Кімната була величезною. Панорамні вікна пропускали багато світла, на підлозі вже лежав новий ламінат. У дальньому кутку метушилася Олеся.
Невістка сиділа на складаному стільчику біля старого дерев’яного комода. Вона методично зачищала поверхню шухляди шматком наждачного паперу. Волосся було недбало зібране на потилиці.
— Доброго дня, Ангеліно Омелянівно, — рівно промовила Олеся, не відриваючись від роботи.
— Доброго, якщо не жартуєш. Працюєш?
— Намагаюся.
Ангеліна Омелянівна по-хазяйськи пройшлася по кімнаті. Провела пальцем по підвіконню, перевіряючи, чи немає пилу.
— Вікна гарні поставили. Дорогі, напевно?
— Нормальні, — буркнув Левко, тупцюючи на порозі. — Трикамерні.
— А це що за монстр? — Варвара вказала на величезний чорний прямокутник, що висів на стіні.
— Телевізор, — Левко трохи пожвавився. — Сімдесят п’ять дюймів. Розумний дім, ось що. Можна з телефону фільми запускати.
— Та які ж це гроші, — удавано зітхнула Варвара.
— Та й справді, наш Левко любить розкошувати, — Ангеліна Омелянівна докірливо поглянула на сина. — Я йому кажу: краще б нормальний паркан поставив, ніж ці іграшки купувати.
Левко відвів погляд і почав поправляти край килимка ногою.
— Мамо, ну ми самі розберемося.
— Розберуться вони. Гаразд, це ж молоді.
Ангеліна Омелянівна підійшла ближче до Олесі. Невістка змахнула деревний пил із шухляди й взялася за інший край. Звук тертя наждачного паперу був монотонним і трохи дратівливим.
— Олесю, ти б хоч плівкою підлогу застелила. Ламінат-то новий, зіпсуєш.
— Я обережно, — відповіла невістка.
— Обережно вона. Це ж річ Левка, треба берегти.
Олеся перестала терти дерево. Вона підняла очі на свекруху, але нічого не сказала. Лише міцніше стиснула наждачку.
— Леве, — Ангеліна Омелянівна повернулася до сина. — Я, власне, заради чого заїхала.
Левко напружився. Це було видно з того, як він сутулився.
— Чого, мамо?
— Ти мені так і не показав документи на будинок. Уже чотири місяці тягнеш.
У вітальні стало якось незатишно. Варвара тактовно відійшла до вікна, вдаючи, що дуже цікавиться сусідською ділянкою.
— Мамо, ну я ж казав. Там у ЦНАПі був збій. Потім у юриста відпустка.
— Місяць тому була відпустка. Досить мені казки розповідати.
— Та я тобі копію на телефон скину ввечері.
— Мені не треба ввечері. Я зараз хочу подивитися. Я, між іншим, заради цього продала свою єдину квартиру. Маю право побачити результат.
Левко засунув руку в кишеню робочих штанів. Дістав телефон, розблокував екран. Його пальці трохи тремтіли.
— Гаразд. Зараз знайду в пошті.
Ангеліна Омелянівна тріумфально поглянула на Варвару. Подруга схвально кивнула.
— Ось, дивися, Варю, — свекруха усміхнулася від хвилювання. — Зараз усе офіційно побачимо. Папір — це броня.
Левко довго копався в телефоні. Його обличчя вкрилося червоними плямами.
— Інтернет тут погано ловить, — пробурмотів він.
— Не вигадуй. Ось там стоїть вишка.
Олеся відклала наждачний папір на край комода. Вона повільно випрямилася, розминаючи затерплий поперек. Підійшла до невеликої картонної коробки, що стояла на підвіконні.
— Леве,, припини цей цирк, — голос невістки пролунав несподівано твердо.
Левко здригнувся, ледь не випустивши телефон.
— Олеся, не лізь.
— Я не втручаюся. Я просто втомилася дивитися, як ти викручуєшся.
Ангеліна Омелянівна перевела здивований погляд із сина на невістку.
— Про що ти, дитино?
Олеся дістала з коробки якийсь глянцевий рекламний буклет. Пройшла через кімнату й простягнула його свекрусі.
— Візьміть. Почитайте.
Ангеліна Омелянівна машинально взяла щільний папір. На обкладинці великими літерами майорів напис: «Крипто-пул нових можливостей! Прибутковість від сорока відсотків річних!»
— Що це за макулатура?
— Це те, на що перетворилася ваша батьківська «трикімнатна», — Олеся засунула руки в кишені своєї кофти. — Лев вирішив стати великим інвестором.
Ангеліна Омелянівна втупилася поглядом у сина.
— Левко? Що вона меле?
Левко відвернувся. Він дивився на стіну, ніби намагаючись знайти там порятунок.
— Мамо… я хотів якнайкраще. Там хлопці, знайомі, такі гроші заробляли.
— Які гроші? — голос Ангеліни Омелянівни затремтів. — Ти куди подів мільйони?
— Куди подівав… — рівно продовжила Олеся. — Вклав усе до копійки. А через два тижні сайт цієї контори просто зник. Ні грошей, ні знайомих хлопців.
Варвара біля вікна затамувала подих. Такого повороту подій вона явно не очікувала.
— Брешеш, — Ангеліна Омелянівна гарячково зм’яла буклет. — Він би мені сказав. Він би не наважився.
— Ви самі його так виховали. Він до нестями боїться вам слово проти сказати. Знав, що ви його зі світу зживете за таку витівку.
— А будинок? — свекруха обвела рукою вітальню. — Ось це все? Це чиє?
Левко мовчав.
— Моє, — Олеся кивнула на стіни.
Ангеліна Омелянівна закліпала очима.
— Тобто твоє? На які гроші?
— Мій батько, коли дізнався про ці витівки, ледь зліг з інфарктом. А потім продав свою дачу й частину бізнесу. Купив цей будинок і оформив на мене.
Свекруха переводила розгублений погляд з невістки на сина.
— Навіщо?
— Мій батько просто купив цей будинок, щоб ваш геніальний інвестор не залишив нас на вулиці. Щоб Левко таємно не заставив житло, намагаючись відігратися.
— Відігратися?
— А ви думаєте, цей телевізор куплено за готівку? — Олеся гірко посміхнулася. — І цей ламінат теж. Усе в кредит. Лев набрав мікропозик, щоб створити видимість успішного ремонту.
Ангеліна Омелянівна повільно опустилася на найближчий табурет. Ноги її просто не тримали. Уся її вивірена, залізобетонна картина світу руйнувалася на очах.
Її розумний, слухняний хлопчик виявився звичайним ігроманом і боягузом. А дівчина, яку вона вважала безприданницею, тепер — господиня ситуації.
— Леве, це правда? — тихо запитала Ангеліна Омелянівна.
Син нарешті обернувся. Він виглядав жалюгідно.
— Мамо, я все віддам. Я влаштуюся на другу роботу. Я вже домовився, що працюватиму в таксі вечорами…
— Дурень, — лише це змогла вичавити Ангеліна Омелянівна.
Вона сиділа на табуреті й дивилася на зім’яту брошуру в своїх руках. Папір справді був бронею. Тільки цього разу броня захищала не її інтереси.
Варвара боком почала просуватися до виходу.
— Ангеліночко, посидь, води попий, — защебетала подруга, хапаючись за клямку хвіртки на вулиці. — А мені треба бігти, у мене там справи. Я наберу!
Вона зникла так швидко, ніби її вітром здуло.
У просторій, світлій вітальні залишилися лише троє. Левко стояв у кутку, не знаючи, куди подіти руки. Ангеліна Омелянівна дивилася на підлогу.
А Олеся мовчки підійшла до свого комода. Взяла шматок наждачного паперу й знову почала методично зачищати старий лак. Життя тривало, а дерев’яна шухляда сама себе не відшліфує.
