— Анно, не починай, га? — Павло роздратовано кинув рушник на пральну машину. — Я вже всіх запросив. Завтра п’ятниця, до сьомої вечора всі приїдуть прямо до ресторану. Не ганьби мене перед людьми. Ну й що, витратимо трохи більше. Потім заощадимо. Звариш суп на тиждень, проживемо.
Він пройшов на кухню, увімкнув телевізор і сів за стіл, чекаючи на вечерю. Розмова була закінчена. Для нього все було вирішено.
Тієї ночі Анна майже не спала. Вона лежала в темряві, слухаючи рівне хропіння чоловіка, і дивилася в стелю. Перед очима пролітало все її життя.
Як вона бігла з роботи до дитячого садка, потім до магазину, потім до плити. Як Павло проводив вихідні в гаражі з тим самим Михайловичем, поки вона прала й прибирала.
Як Зінаїда Петрівна приходила без попередження й проводила пальцем по полицях у пошуках пилу.
«А де ж я в цьому житті? — раптом подумала Анна. — Де мої бажання? Чому я маю віддавати свої заощадження, щоб нагодувати людей, які мене навіть не поважають?»
Вранці вона прокинулася раніше, ніж зазвичай. Мовчки зібралася, випила чай без нічого й пішла на роботу, поки Павло ще спав.
День у поліклініці видався божевільним. Черга пенсіонерів, плачучі діти, незадоволені пацієнти. До обіду Анна почувалася як вичавлений лимон. Вона зайшла до сестринської, де старша медсестра Галина Михайлівна, мудра й гостра на язик жінка, пила чай.
— Анно, чому ти чорніша за хмару? — запитала Галина, підсуваючи до неї чашку з гарячим напоєм. — Адже завтра у тебе свято, річниця. Ти ж пів року мені розповідала про цей ресторан. А сукню попрасувала?
Анна важко зітхнула і, не витримавши, розплакалася. Сльози котилися по щоках, залишаючи мокрі сліди. Вона розповіла Галині все. І про п’ятнадцятьох людей, і про вимогу чоловіка оплатити банкет із заначки на шпалери, і про Зінаїду Петрівну.
Галина Михайлівна мовчки слухала. Потім відклала печиво, суворо подивилася на Анну поверх окулярів і сказала:
— Знаєш, Анно. Ти не жінка, ти робоча конячка. І твій чоловік на тобі їздить, бо ти сама дозволила надіти на себе сідло. Двадцять років везеш цей віз. Тобі не набридло?
— А що я можу зробити? — схлипнула Анна. — Він уже всіх покликав. Якщо я не прийду або не заплачу, буде грандіозний скандал. Його мати з світу зживе.
— Та нехай! — Галина вдарила долонею по столу. — Скільки тобі років? Сорок п’ять! Життя минає. Відміни цей ресторан до біса. Забери свої гроші. І витрать їх на себе. Чуєш? На себе! Хоч раз у житті.
Слова старшої медсестри пролунали як грім серед ясного неба. Відмінити? Хіба так можна? Це ж немислимо! Але чим більше Анна думала про це, тим сильніше випрямлялася її спина.
Після зміни вона не пішла додому. Вона попрямувала прямо до ресторану «Золота лоза».
Усередині було тихо й розкішно. Лунала легка музика, пахло дорогою кавою та свіжими квітами. До неї підійшла привітна дівчина-адміністраторка.
— Доброго дня! Ви бронювали столик на завтра? Анна Миколаївна, правильно? Ваш чоловік вчора дзвонив, просив збільшити бронювання до п’ятнадцяти осіб. Ми склали попереднє меню для банкету, потрібно внести решту суми.
Анна подивилася на дівчину, потім перевела погляд на красивий зал, на столики біля вікна, де вона мріяла сидіти з чоловіком, тримаючись за руки. І раптом їй стало так легко й спокійно.
— Дівчино, — рівним голосом промовила Анна. — Сталася помилка. Ніякого банкету не буде. Я скасовую бронювання. Повністю.
— Ой, — розгубилася адміністраторка. — Але ж завтра п’ятниця. Ви впевнені?
— Абсолютно, — посміхнулася Анна. — Поверніть мені, будь ласка, мій завдаток.
Отримавши конверт зі своїми грошима, Анна вийшла на вулицю. Повітря здавалося надзвичайно свіжим. Вона стискала конверт у сумочці. Десять тисяч гривень. Гроші, відкладені на ресторан, плюс ті, що вона брала з собою, щоб «доплатити за банкет», як наказав чоловік, — усього близько двадцяти тисяч. Для неї це була шалена сума.
Куди піти? Додому? Слухати докори? Ні.
Ноги самі понесли її до торгового центру. Вона зайшла в дорогий магазин жіночого одягу, повз який завжди проходила, лише заглядаючи на вітрини.
— Покажіть мені ось те пальто, — сказала вона продавчині. — Червоне. З натуральної вовни.
Воно ідеально їй пасувало. Яскраве, стильне, воно миттєво змило з її обличчя втому, перетворивши змучену медсестру на красиву, впевнену в собі жінку. Вона розрахувалася, не роздумуючи.
Потім Анна зайшла до невеликого туристичного агентства на першому поверсі.
— У вас є путівки на базу відпочинку на ці вихідні? На одну особу.
— Залишився один номер, — відповіла співробітниця. — Заїзд сьогодні ввечері, виїзд у неділю. Берете?
— Беру, — кивнула Анна.
Додому вона повернулася за годину до приходу чоловіка. Швидко дістала з антресолей невелику дорожню сумку й почала складати речі. Светр, штани, книгу, яку давно хотіла прочитати, і нове червоне пальто.
Заклацав замок вхідних дверей. На порозі з’явився Павло. Він був у піднесеному настрої, в руках тримав поліетиленовий пакет із банкою дешевого пінного.
— Анно, я вдома! — вигукнув він. — Ну що, готова? Завтра гуляємо! Мати дзвонила, каже, Люба навіть нові туфлі купила. А Михайлович обіцяв принести настоянку, щоб у ресторані розливати її під столом, аби заощадити.
Павло зайшов у кімнату й завмер. На ліжку лежала розкрита сумка, а Анна стояла біля дзеркала, приміряючи шарф.
— Ти куди це зібралася? — нахмурився він. — До матері в село, чи що? Адже завтра ресторан!
Анна повернулася до чоловіка. У її очах не було ані страху, ані провини. Лише абсолютний спокій.
— Завтра ресторану не буде, Павле, — рівним тоном промовила вона, застібаючи блискавку на сумці. — Я його скасувала.
Павло моргав, намагаючись усвідомити сенс сказаного.
— Як… скасувала? — його голос зірвався. — Тобто скасувала? А куди ми завтра підемо? Мати приїде! Люба!
— Куди хочете, туди й ідіть, — Анна знизала плечима. — Хоч у гараж, хоч до твоєї мами на кухню. Я забронювала столик для нас двох. Ти вирішив влаштувати гулянку для своєї родини за мій рахунок. Я в цьому не беру участі.
— Ти з глузду з’їхала?! — обличчя Павла почало червоніти. — Як я їм в очі дивитимуся?! Вони ж завтра о сьомій вечора приїдуть до ресторану! Ти що, вирішила мене зганьбити перед усією родиною?
— Ти сам себе зганьбив, Павле, коли вирішив, що моїми грошима та моєю працею можна розпоряджатися без мого відома.
— Гроші! Тобі шкода грошей для моєї матері?! — закричав чоловік. — Та ми з тобою двадцять років прожили!
— Саме так. Двадцять років. Двадцять років я намагалася догодити твоїй матері, якій завжди все не так. Двадцять років я терпіла твою сестру, яка приїжджає й поводиться як господиня в моєму домі.
Двадцять років я економила на собі, щоб у вас усе було добре. Досить. Межа мого терпіння вичерпана.
— І куди ти зараз? — Павло розгублено подивився на її сумку. Злість почала змінюватися панікою. Він ніколи не бачив свою дружину такою.
— На базу відпочинку, — Анна одягла нове червоне пальто, подивилася в дзеркало й посміхнулася своєму відображенню. — Буду гуляти лісом, дихати свіжим повітрям, спати й читати. Повернуся в неділю ввечері.
Вона взяла сумку й попрямувала до дверей.
— Анно, стій! — Павло кинувся за нею в коридор. — А як же я? А що я скажу матері?! Вона ж мене завтра з’їсть! Подзвони в ресторан, скажи, що заспокоїлася,бо погарячкува банкет буде.
— Не можу. Місць немає, — спокійно відповіла Анна, відчиняючи двері. — І ще, Павле. За вихідні добре подумай, з ким ти живеш у шлюбі: зі мною чи зі своєю ріднею. Бо якщо нічого не зміниться, у понеділок я подам на розлучення.
Вона вийшла на сходову клітку й викликала ліфт. Павло стояв у дверях, відкриваючи й закриваючи рота. Він не вірив своїм очам. Його тиха, покірна Анна, яка завжди згладжувала гострі кути, зараз йшла в шикарному червоному пальті, залишаючи його наодинці з катастрофою, що насувалася, в особі Зінаїди Петрівни.
Наступного вечора Анна сиділа на балконі свого номера на базі відпочинку. Навколо шуміли вікові сосни, у повітрі пахло хвоєю та вологим лісом. На столику перед нею стояла чашка гарячого трав’яного чаю. Вона закутувалася в теплий плед і почувалася абсолютно щасливою.
Її телефон, що лежав на ліжку в кімнаті, розривався від дзвінків. Екран раз у раз спалахував. Дзвонив Павло. Дзвонила Зінаїда Петрівна. Дзвонила зовиця Люба.
Анна могла лише уявити, що зараз відбувається біля дверей ресторану «Золота лоза». Як ошатна свекруха вимагає впустити її всередину, як адміністратор ввічливо пояснює, що бронювання скасовано, як Павло червоніє й ніяковіє під нищівним поглядом матері.
Вона не відчувала зловтіхи. Їй просто було байдуже. Вперше за двадцять років вона обрала себе.
Анна зробила ковток ароматного чаю, заплющила очі й прислухалася до співу птахів. Попереду були цілі вихідні, сповнені тиші, спокою та свободи. А що буде в понеділок — вона вирішить пізніше.
Головне, що вона більше ніколи не дозволить відсунути себе на другий план у власному житті.
