― Скільки їй? Сорок? ― у слухавці пролунав хрипкий смішок. ― Не думала, що у мене буде літня невістка.
― Та чому одразу літня! ― Віталій не любив обговорювати особисте, особливо з мамою, але раз вже довелося… ― Наталя чудово виглядає. Та й турботлива. Вчора купила мені костюм. Каже, що на співбесідах насамперед оцінюють зовнішній вигляд. І щоб отримати хорошу посаду, я маю бути одягнений як з голочки.
― Ага, за піджак з кишенями продався жінці не першої свіжості… Синку, я хочу онуків. А ця дама не тільки на десять років старша, та ще й з причепом.
― Мамо, вибач, друга лінія. Напевно, щодо роботи. Я передзвоню! ― збрехав Віталік і скинув дзвінок.
Ці постійні вимоги одружитися й завести онуків уже дратували. Невже мати думає, що це так просто?
Що всі жінки світу наввипередки поспішають оселитися в її похилому сільському будиночку? Свята наївність!
Сучасні пані клюють на облаштовані квартири, комфортабельні автомобілі та прикраси з діамантами.
А які в селі діаманти? Нудьга та рутина. З ранку працюєш до сьомого піту, ввечері запиваєш втому гірким… Ні, не про таке життя мріяв Віталік. Тому й поїхав до міста. Хотілося стати якимось великим начальником… Або чиновником…
Але виявилося, що не всіх це місто приймає. І щоб влаштуватися на нормальну роботу, потрібні зв’язки та знайомства. Або хороша освіта, якою він похвалитися не міг.
Ходив Віталій на співбесіди місяць, другий… Тільки заощадження проїв. А роботи, за яку платять гроші, як не було — так і немає. І в той момент, коли він уже зовсім зневірився, зустрів Наталю.
Вона була начальницею автовокзалу, де Віталій чекав на свій рейс. Він сидів там із таким приреченим виглядом, що у Наталії стиснулося серце. Підійшла. Запитала, чи не потрібна допомога.
Вони розговорилися. Віталій розповів про свої марні спроби прорватися до заможного життя. Наталя ж зізналася, що, незважаючи на нормальний заробіток, квартиру в центрі та значні заощадження, ніяк не може знайти просте жіноче щастя.
Начебто й господиня непогана, і зовні приваблива. А чоловіки тікають від неї, як від вогню, не пояснюючи причин. Останній втік, коли дізнався, що стане батьком.
У підсумку Наталя сама виховує чотирирічну Мілану.
«А він, здається, непоганий хлопець», — вирішила Наталя і запропонувала новому знайомому пожити у неї, поки все не налагодиться.
Віталій вагався. Від однієї думки про повернення в село у нього стискалися щелепи. А Наталя, хоч і миловидна жінка, але зовсім не в його смаку. Зрозуміло ж, що за таку щедру пропозицію доведеться розплачуватися… Тільки не грошима, а увагою та ласкою.
В принципі, він не помилився. Стосунки зав’язалися вже першої ночі.
Наталя не прагнула знайти кохання, оспіване поетами минулих епох. Вік, як-не-як… Нехай хоча б якийсь чоловік поруч. Чи потрібні ці піднесені почуття, якщо ввечері нікому поскаржитися на ледарів-колег і божевільних пасажирів.
Втомлена самотністю Наталя відразу збагнула: якщо обранець знайде підходящу роботу — зникне в сутінках. Треба цьому завадити. Нехай сидить вдома, береже сімейне вогнище. Її заробітку вистачить на всю сім’ю. Краще так, ніж без чоловіка до кінця життя.
Діяти тонко прямолінійна Наталія не вміла. А ось брехати вона вміла віртуозно.
Щойно Віталік збирався на співбесіду, вона одразу вигадувала байки про потенційного роботодавця. Мовляв, її знайомі розповідали, що в цій фірмі й зарплату затримують, і змушують працювати понаднормово. Керівник — звір, а умови праці — як у Тузика в будці…
Звісно, засмучений і наляканий Віталій на зустріч не йшов, а Наталя, щоб його втішити, дарувала йому дорогі подарунки. Для престижу. Щоб він навіть не думав погоджуватися на будь-яку роботу.
Спочатку гордому Віталію не подобалися такі знаки уваги. Він відчував себе, начебто, неповноцінним… Потім звик. І незабаром сприймав це як належне.
Ось новий костюм: ручна робота, дорога тканина, італійська фурнітура… Такі носять високопоставлені чиновники. Зовсім не робітничий клас.
А Наталя спостерігала, як коханий крутиться біля дзеркала, і раділа. Все-таки вдалося вселити йому потрібні думки. Тепер Віталік повністю залежить від неї у фінансовому плані. Якщо вдасться завести дитину— то він і зовсім нікуди не дінеться.
Але біда прийшла звідки не чекали.
***
― Наталю, мама просить нас, щоб ми її прийняли в гості.
Віталій був схвильований. Мати ніколи не відрізнялася тактовністю та ввічливістю. Якщо щось не так ― вона без церемоній говорила правду в обличчя. А ще вона не схвалювала його вибір, тому могла наговорити зайвого на адресу Наталії. Тоді скандалу не уникнути.
― Ну не знаю, Віталик, ― Наталя теж занепокоїлася, адже знала, як до неї ставиться Раїса Максимівна. ― Може, краще через місяць? Або два. А краще до літа, коли у мене відпустка.
― Я тільки за. Але, знаючи маму, вона буде тут уже через кілька днів.
― Ну вона ж не знає точної адреси, нехай…
― Ти з глузду з’їхала? ― перебив Віталій. ― Мені що, телефон вимкнути й проігнорувати маму? Нісенітниця! Давай краще підготуємося ― залишилося два чи три дні.
― Так у нас же безлад! ― згадала Наталя й побігла за ганчірками. ― Треба все вимити!
Щоб підготуватися до візиту потенційної свекрухи, Наталії довелося взяти кілька вихідних. Вона провела генеральне прибирання: дісталася до найважкодоступніших місць у квартирі, розібрала нагромадження мотлоху на балконі, підклеїла шпалери, що трохи відклеїлися…
Далі настав час готування: м’ясний пиріг, вареники з картоплею, домашні ковбаски, борщ, запечена риба, печеня та манна запіканка з полуничним варенням на десерт.
Наталя ніколи в житті стільки не готувала. Але зараз треба постаратися й довести Раїсі Максимівні, що її син у дбайливих і надійних руках.
Її схвалення — ключ до спільного майбутнього з Віталіком. Наталя не упустить свій шанс!
***
За урочисто накритим столом зібралися троє. Розмова не клеїлася.
Раїса Максимівна зневажливо оглядала кулінарні витвори Наталії й уперто відмовлялася їх скуштувати.
— Та чому ж ви не їсте, — щебетала Наталія, — ви ж зголодніли після дороги. Давайте я про вас подбаю.
Наталя акуратно поклала вареники з підсмаженою цибулею в тарілку майбутньої свекрухи. І, хоч це виглядало апетитно, Раїса Максимівна з огидою відсунула частування.
― Це не вареники, а якісь лапті. Бачу, мила моя, до сорока років ти готувати не навчилася.
― Мамо, перестань, адже смачно.
Віталік з апетитом їв за двох. Домашня їжа з’являлася на їхньому столі нечасто — Наталя багато працювала, тож зазвичай харчувалися напівфабрикатами та їжею з доставкою.
― Я чула, мила, у вас є дитина…
Це «мила» звучало так огидно, що Наталя мимоволі здригнулася.
― Так, донька. Скоро виповниться п’ять.
― І де ж вона? Та й дитячих речей не видно. Хотіли приховати, що ви з причепом?
― Ні, що ви, ― збрехала Наталя, ― Мілана у моєї мами. Сама попросилася до бабусі на пару днів. Вони дуже близькі.
Звісно, це була брехня. Вона відвезла доньку до батьків одразу ж після того, як у будинку з’явився Віталік. Щоб та не заважала налагоджувати особисте життя. І вже пів року відвідувала Мілану лише у вихідні.
― Господи, яка ж гостра начинка, ― скривилася Раїса Максимівна, яка все-таки зважилася скуштувати м’ясний пиріг. ― Навіть свиням таке не даси. Є чим запити цю жахливу річ?
― Та я, здається, за рецептом додавала… Ось, візьміть сік.
― Та ви що! Цю магазинну отруту я пити не буду. Є компот? Або чай, у крайньому разі.
― Зараз заварю.
Наталя, ледь стримуючи сльози, пішла на кухню. Ну як же розтопити серце цієї огидної старенької? Хай швидше ця жінка забирається до свого села! Нехай п’є свій чай і зникає!
Наталя вирішила уточнити, який саме чай потрібен Раїсі Максимівні: чорний, зелений, білий, сіро-буро-малиновий у цяточку… Але, підійшовши до дверей вітальні, зупинилася. За ними долинали надто цікаві розмови.
― Синку! Навіщо тобі ця мадам? Обличчя невдале. А фігура, як бочка. Відразу видно, що мріє в останній вагон стрибнути.
― Мамо, ти не розумієш…
― А що мені розуміти? Віталик, тобі лише тридцять! Зараз ця жінка тебе затягне в халепу — і ти будеш ридати крокодилячими сльозами. Повертайся в село. Там і наречену знайдемо, і роботу. Я допоможу, синку!
― Та ні, мамо! У село я не повернуся. Навіть не намагайся мене вмовити. Та й щодо Наталки можеш не хвилюватися. Думаєш, я не бачу, що вона задумала? Подарунками підлещується, хоче догодити, відмовляє від роботи…
Мріє мене затягнути в пастку. Ну, я й підіграю… А насправді вже пригледів собі роботу в автосервісі. Нехай і в бруді, зате обіцяють і непогану зарплату, і відсоток від замовлень ще.
А як назбираю грошей — поїду геть від цієї матусі. Сам її бачити не можу — вона молодиться, сама не розуміє, як безглуздо виглядає. Але зараз нікуди діватися, Наталка — найзручніший варіант.
— Синку, ну просто камінь з плечей! Чому раніше не міг розповісти про свої плани?
— Та боявся наврочити…
— Якщо так, то живи спокійно, більше не буду тебе турбувати. Тільки не затягуй. Не подобається мені ця Наталя… Занадто хитра.
Наталя ледь втрималася на ногах: голова крутилася, а серце вистрибувало з грудей. Ось так про неї думає Віталік!
Тимчасовий притулок і зручний варіант… Ні, ні! Зараз вона вижене цього альфонса та його нахабну матусю на вулицю!
― Знаєте… ― Наталя, сповнена впевненості, зробила крок у вітальню… і замовкла.
А в чому ж неправа Раїса Максимівна? Звісно, дуже хочеться вскочити в останній вагон… Бо самотність нестерпна! І на Віталіка Наталя витратила купу часу. Тепер так просто його відпустити? Ні, нізащо!
«Зламаю тебе! Все одно зламаю!» — подумала Наталя, а вголос сказала:
— Знаєте… Мабуть, тиск підскочив. Голова крутиться. Приляжу… Впораєтеся без мене?
― У вашому віці, мила, за здоров’ям треба стежити ретельніше, ― уїдливо зауважила Раїса Максимівна. ― А мені час додому. Синку, проведи.
***
Наталя виношувала цей план кілька днів. Але врешті-решт усе склалося само собою.
― Наталю, у мене чудова новина. Завтра я виходжу на роботу. Так, не начальником, а звичайним слюсарем. Але зарплата така, що не кожен начальник стільки отримує.
― У мене теж чудова новина, Віталік. Тобі доведеться відмовитися від цієї роботи.
― А це чому?
― Тому що я чекаю на дитину. П’ять тижнів. Якщо піду в декрет — втрачу своє робоче місце. А тобі й втрачати нічого, тож ти будеш сидіти з дитиною.
Немає сенсу влаштовуватися на роботу, щоб потім з неї піти. Давай залишимо все як є: ти вдома, я на роботі.
Віталік не відреагував. Він нікому нічого не обіцяв. Якщо Наталя опинилася в такій ситуації, то їй доведеться розбиратися з цим самостійно. Не треба перекладати проблеми з хворої голови на здорову.
Того ж вечора він пішов, залишивши зв’язку ключів на тумбочці в передпокої.
***
Черговий чоловік втік, залишивши Наталю ні з чим. Куди їй тепер з двома дітьми?
Наталя багато разів намагалася зв’язатися з Віталіком, надсилала фотографії новонародженої доньки в надії, що його серце розтане. Але у відповідь була лише гнітюча тиша, а згодом — мізерні аліменти…
Наталя стала щасливою матір’ю двох доньок, але до кінця життя залишилася самотньою. Останній вагон з гуркотом промчав повз, навіть не пригальмувавши.
Вона знайшла щастя в роботі та дітях, але до чоловіків так і затаїла гірку образу, яку потім передала Мілані та Христині. А потім, звільнившись від впливу матері, вже вони шукали свій «останній вагон»…
