У дитинстві Дарина довго не могла зрозуміти, чому батьки не живуть разом із нею.
З однорічного віку вона перебувала в селі, на вихованні у бабусі. Точніше, Ганна Василівна доводилася їй прабабусею по лінії батька, але одного разу дівчинка підслухала розмову бабусі з сусідкою.
– Що, Василівна, скинули на тебе дитя? – єхидно поцікавилася шкідлива баба Катя. – Одного виростила, тепер наступну тобі на шию повісили.
– Що ти мелеш, Єгорівно? Хто ж онуків за тягар вважає? Онук із дружиною обидва рано без батьків залишилися, бідолашні. Їм вчитися треба. Хто ж допоможе, якщо не я? – обурювалася бабуся.
– Так і нащо на світ приводили дитину тоді?
– А не твоя справа! Ось вивчаться, на роботу влаштуються і самі будуть Даринку виховувати, а поки що мені радість на старості років.
– Ну-ну.
Якою б шкідливою не вважала Дарина сусідку, а та виявилася права.
Батько, Олег, і мати, Алла, після закінчення інституту доньку забирати в місто не поспішали.
– Бабусю, ну нехай Дарина у тебе ще поживе, – онук говорив прохально і ніжно обіймав стареньку. – У нас тільки на роботі стало налагоджуватися. Зовсім немає часу на дитину.
Дарина дивилася на нього всіма очима – цього високого бородатого чоловіка, як батька вона не сприймала, як і цю струнку рудоволосу жінку, яка пахла парфумами, не могла мамою назвати.
Вони обидва приїжджали рідко, привозили якісь гостинці, гладили дочку по голові, про щось шепотілися з бабусею і їхали.
Як вона могла усвідомити, що це її батьки?
– Звичайно, онучок, нехай живе. І школа у нас тут хороша, – ласкаво відповідала Ганна Василівна.
Онука вона дуже любила і відмовити ні в чому йому не могла. І Дарина бабуся любила, жили вони дружно, допомагали одне одному.
Завдяки Ганні Василівні Дарина вже в п’ять років вміла читати і рахувати навчилася, тому пішла до школи в шість років.
Вчитися, щоправда, їй не дуже подобалося, але вона старалася – бабусю засмучувати не можна!
Вона встигла закінчити початкову школу, коли батьки вирішили забрати її в місто.
Дарина чула, як батько говорив бабусі, що в мами гарна посада в обласному міністерстві освіти, а сам він в інституті викладає.
Якось дивно виглядає, що дочка таких шанованих людей живе не з ними.
Дарина намагалася впиратися. Нікуди вона їхати не хотіла. Але Ганна Василівна суворо сказала, що батьки краще знають, що робити. Бабусю вона не послухатися не могла.
Квартира батьків вразила її розмірами, гарними меблями, світлом. Порядок там підтримувала і готувала їжу помічниця, яка приходила.
У Дарини була своя простора кімната, обставлена як у кіно.
Вона спочатку навіть боялася там спати. Усе здавалося, що перебуває в якомусь чужому будинку. Вчитися вона пішла в гімназію і довго шарахалася від однокласників, соромилася вчителів, але потім виявилося, що всі вони не такі вже й страшні.
Ніхто її не ображав, не намагався принизити.
Щоправда, подружок вона там так і не завела. Сумувала дуже за бабусею, і одного разу втекла до неї.
Випадково вийшло. Вона поверталася з гімназії додому і побачила машину бабусиного сусіда, дядька Колі, а потім і його самого.
Швидко зметикувала сказати йому, що їй потрібно до бабусі і що та її чекає. Добродушний сусід не запідозрив брехні і з вітерцем довіз дівчинку до місця призначення.
Ганна Василівна ахнула і кинулася дзвонити батькам втікачки. Ті навіть ще не виявили зникнення дочки. З моменту її виходу зі школи минула лише година.
– Дарино, – суворо вимовила Алла Леонідівна, яку вона сяк-так навчилася називати мамою. – Ти відірвала нас із батьком від роботи. Це неприпустимо! Ти маєш пам’ятати, що є донькою шанованих людей і поводитися повинна відповідно.
– Так, донечко, не роби так більше, будь ласка, – м’яко промовив батько. – Ти ж розумна дівчинка. Навіщо ти втекла?
– Я за бабусею скучила. Мені без неї дуже погано… – опустивши голову, пояснила Дарина.
На її думку, це й так було зрозуміло.
Дорослі переглянулися, а потім довго радилися за зачиненими дверима. Зрештою домовилися, що дівчинка гостюватиме в Анни Василівни у вихідні двічі на місяць.
Дарина, звісно, дуже цьому зраділа, тільки все одно не розуміла, чому батьки так розхвилювалися.
Вони ж самі бачили її раз на день щонайбільше, оскільки багато працювали, і вона була надана сама собі.
Хоча ні. За її годуванням і уроками стежила все та ж помічниця, Поліна, яка бувала в них тепер щодня.
Так і жили наступні два роки, а потім Ганна Василівна пішла з життя.
Дванадцятирічна Даринка, вперше зіткнувшись з втратою близької людини,дуже переживала.
Вона цілий місяць відмовлялася ходити до школи, погано їла і постійно плакала. Зрештою мати найняла психолога, за допомогою якого дівчинка трохи прийшла до тями.
Тільки ось керувати нею стало набагато складніше. Здебільшого надана сама собі, Дарина стала гірше вчитися.
На двійки не скотилася, але про вступ кудись на бюджет мови не йшло, гуляла десь допізна, грубила дорослим. Щоправда, без шкідливих звичок – і то добре!
– Перехідний вік, – зітхала Алла Леонідівна в телефонній розмові з подругою. – Ти ж сама знаєш. Ось ростиш, їх ростиш, а потім усе шкереберть. Але, сподіваюся, ми впораємося.
Дарина подумки фиркала: “Ростила вона!” і продовжувала поводитися “неналежним чином”.
Тільки так вона могла заглушити тугу за бабусею. Так, здається, пишуть у книжках.
До 15 років Дарина трохи вгамувалася, і вони з батьками стали жити досить дружно. Тобто чемно віталися одне з одним вранці, спокійно обмінювалися новинами за вечерею і навіть кілька разів сходили в гості всі разом.
Ах, так! Ще були обов’язкові походи в театр або на якусь виставку, де належало з’являтися сім’ями. Імідж майже ідеальної сім’ї потрібно було підтримувати.
Чорти понесли Дарину на той день народження! Вона й не знала толком цього Толика, та приятелька вмовила:
“Підемо! Буде весело! Може, хлопця собі підшукаєш!”
Підшукала. Уперше в житті сьорбнувши міцного, Дарина відразу загубилася… Начебто танцювала з іменинником, цілувалася з ним…
Наступного дня майже нічого не пам’ятала, їй було дуже погано, і вона пообіцяла собі ніколи не вживати.
А ще за два місяці стало зрозуміло, що вона чекає на дитину… Сказати про це батькам було немислимо, і Дарина тягнула до останнього, доки живіт “на ніс не поліз”.
– Тобі тільки 17 років! Про що ти думала взагалі?! – кричала мати, забувши про те, що сама привела на світ Дарину в дев’ятнадцять. – Тобі в інститут вступати! Ти б хоч раніше сказала… Ми б вирішили проблему! Боже, яка ганьба на наші голови!
Батько мовчав, але з його обличчя було зрозуміло, що доньку він не підтримує.
– Так, – Алла Леонідівна взяла себе в руки. – Поїдеш до моєї подруги в сусіднє місто. Там все зробиш і залишиш дитину в лікарні.
В інститут вступиш наступного року. Усім скажемо, що тобі потрібно підлікуватися, і ти поїхала за кордон.
– Кому скажемо, мамо?
– Усім! Людям! – знову закричала мати. – Ти не розумієш, чи що, що життя ламаєш не тільки собі, а й нам із батьком?!
– Це ж твоя онучка, мамо, – Дарина зробила останню спробу.
– Ти мене соромити, чи що, надумала? Роби, як я сказала.
– Ні. Це моя дитина, і я нікому її не віддам, – голос Дарини звучав максимально твердо.
Алла Леонідівна трохи помовчала, озирнулася на чоловіка, який досі не зронив жодного слова.
– Значить, тобі доведеться покинути наш дім, – вимовила вона байдуже. – Ніяких нагуляних дітей і безладних матусь у ньому не буде. Розмову закінчено.
Цілий тиждень у квартирі була напружена тиша. Дарина зрозуміла, що мати від свого рішення не відступить, але й вона теж.
Куди йти? Як жити? Дарина собі погано уявляла. Але нічого – удвох із донечкою вони впораються.
До приятельок вона звертатися не стала. Навіщо псувати всім життя? Попросити допомоги у батька дитини в неї навіть думки не виникло. Він узагалі не знав про її стан, та й саму її навряд чи пам’ятав.Залишався тільки один варіант – їхати в будинок бабусі.
Найімовірніше, там її теж усі засуджуватимуть, але вигнати не зможуть.
Ідея була гарна, тільки ось Дарина забула, що вже кілька років будинок стояв порожній. Він і раніше не був зразком житла, а тепер і зовсім занепав, якось похилився.
На її подив, навіть шкідлива баба Катя не стала її вичитувати, а принесла деякі продукти і постільну білизну.
Дядька Микола допоміг підключити газ і воду, викликавши фахівців. А місцева фельдшерка Кіра Сергіївна регулярно заходила перевірити здоров’я Дарини.
Через три місяці з’явилася на світ Ганнуся – звісно, доньку вона назвала на честь прабабусі!
Батьки якимось чином дізналися про цю подію, і мати приїхала в лікарню. Дарина зраділа. Помиряться!
Але не тут-то було. Алла Леонідівна знову запропонувала їй залишити дитину і повернутися додому.
– Ні, – категорично відповіла Дарина.
Тепер дім у неї був в іншому місці.
Вона навіть не уявляла собі, як важко буде з дитиною в будинку, що потребує ремонту, без грошей і допомоги.
Ну не сусіди ж повинні були ночами заколисувати і годувати Ганнусю!
Утім, допомоги Дарина ні в кого не просила. На запитання сусідів відповідала, що в неї з донькою все добре.
А “добре” не було. Допомоги на дитину ні на що не вистачало.
Так-сяк вони дотягнули до року Ганнусі. А потім Дарина зважилася і вмовила власника місцевого магазину, взяти її прибиральницею.
Доньку вона брала із собою. Тиха, спокійна дівчинка сиділа в старенькому візку, розчулюючи покупців.
Хто про це повідомив у відділ опіки, Дарина так і не дізналася, але незабаром до неї прийшли співробітники опіки і заявили, що змушені забрати в неї доньку.
Дарина ридала і благала їх цього не робити.
– Ну що, у тебе зовсім родичів немає? – запитала одна зі співробітниць.
– Є тато і мама, але вони мене вигнали з дому. Я їх зганьбила, – схлипнула Дарина. – Вони приймуть мене тільки без дитини. А я Ганнусю нікому не віддам!
– Усе одно нам доведеться її забрати. Тимчасово. Налагодиш побут – повернемо.
– Будь ласка, не треба!
Співробітники опіки зглянулися, дали їй півроку, щоб привести будинок до ладу і десь взяти гроші на життя.
Пізніше привезли деякі речі та дитяче харчування.
Але Дарина розуміла, що виконати умови вона не зможе. Що робити? Може, втекти? Але куди?
Несподівано на допомогу їй прийшла Кіра Сергіївна.
– У сусідньому котеджному селищі пара пенсіонерів живе. Вони шукають домробітницю.
Грошей не потребують, продали бізнес і вирішили тут влаштуватися. Я поговорила з ними. Вони готові з тобою зустрітися. Ти як?
– Я з радістю, Кіро Сергіївно! Тільки Ганнуся…
– Вони знають. Начебто не проти.
Олександра Володимировича і Віолетту Аркадіївну ні в кого б не повернувся язик назвати літніми людьми.Обидва підтягнуті, усміхнені, вони тільки перші кілька хвилин насторожено роздивлялися Дарину й Ганнусю, а потім, наче щось для себе вирішивши, твердо заявили, що молода мама їм підходить.
– Я дивлюся, донька в тебе спокійна, – рівним голосом сказала Віолетта Аркадіївна. – Зможе проводити одна час в ігровій кімнаті.
Ми її для онуків обладнали, але вони за кордоном живуть, рідко в нас бувають, – жінка сумно посміхнулася.
Проводити час самій Ганнусі не довелося. Олександр Володимирович наввипередки з дружиною опікувалися малечею, поки її мама наводила лад у їхньому домі. А через місяць вони запропонували Дарині до них переїхати.
– Будинок великий, усім місця вистачить, – заявив господар. – І тобі мотатися до нас не потрібно, і ми тебе можемо покликати будь-якої миті.
– Я так рада, – розплакалася Дарина.
На носі була зима, а це означало, що в бабусиному домі буде холодно, незважаючи на газове опалення. Минулого року Ганнуся через це постійно хворіла.
Пенсіонери уклали з Дариною офіційний договір. Співробітники опіки поговорили з ними, подивилися умови і сказали, що дитину в Дарини забирати поки не будуть.
Півроку вона жила як у раю. Роботи Дарина не боялася. Спасибі бабусі, навчила всього по господарству.
Та що тут прибирати? У брудних чоботях по дому ніхто не ходить. Купа техніки – пилосос, пральна машина, всілякі інші пристосування!
Дарині іноді навіть ніяково було. Днями байдикувала, тому ще й їжу готувати стала.
Батьки з’явилися несподівано. Дарина вийшла за хвіртку, щоб зустріти кур’єра з продуктами. Разом із нею вийшов Олександр Володимирович, тримаючи на руках Ганнусю.
– Та-а-к, – протягнула Алла Леонідівна, з гидливістю оглядаючи трійцю. – Чогось подібного я й очікувала.
– Привіт, мамо. І тато теж, – Дарина намагалася тримати обличчя, припускаючи, що зараз станеться скандал. – Ви як тут?
– Та ось, добрі люди розповіли, як моя дочка далі по похилій котиться, – крізь зуби сказала мати.
“Добрі люди, це, мабуть, баба Катя”, – подумала про себе Дарина, а вголос сказала:
– Мамо, де ж тут похила? У нас з Ганнусею все добре. Їжа є, у лахмітті не ходимо, не жебракуємо, під парканом не валяємося…
– Знову матері грубиш? – поцікавилася Алла Леонідівна.
Батько, як завжди, мовчав.
– Ти вважаєш нормальним бути утриманкою старого?! – раптом почала мати.
Ганнуся злякано захрипіла.
– Дарино?.. – подав голос Олександр Володимирович.
– Усе гаразд, – повернулася вона до нього. – Я розберуся сама.
– Ходімо, моя мила, – ласкаво звернувся Олександр Володимирович до малятка. – Дідусь тобі щось цікаве покаже. А мама зараз прийде.
Ганнуся тут же обійняла його за шию і заспокоїлася.
– Мамо, ти начебто освічена, вихована жінка, – сказала Дарина, коли дочка з господарем зникли за хвірткою.
– Хіба можна так казати про інших людей? Тим більше, коли ти нічого толком не знаєш.
– Я знаю достатньо! – відрізала Алла Леонідівна. – Влаштувалася туи і думаєш, ніхто про це не знає?! Він же тобі в дідусі годиться! А дружина його куди дивиться?! Чи ви там усі разом…
– Мамо!!!
– Правда, Аллочко, – раптом подав голос батько. – Ти перебільшуєш.
– Ці люди, – металевим голосом промовила вона, – у сто разів порядніші й добріші за вас.
Вони прихистили нас з Ганнусею, дали мені роботу і любов вашій онучці. Не смій говорити про них гидоти.
– Ну звісно! Я навіть не сумнівалася, що ти будеш їх захищати! А я ось опіку сюди приведу! Подивимося тоді!
– Опіка тут уже була. Чого ти хочеш? – з Дарини наче випустили повітря, їй навіть стало шкода матір, яка так намагається мати “пристойний” вигляд перед оточуючими.
– Ми подумали, що тебе тут ображають, – несподівано заговорив батько. – А ти могла б повернутися додому… Разом із дитиною.
– Тепер вам не буде соромно перед людьми? – усміхнулася Дарина.
– Ми все продумали!.. – надихнулася мати.
– Даремно. Я не повернуся. І нагадую, що я давно повнолітня, і змусити мене ви не можете.
Нічого більше не слухаючи, Дарина підхопила пакети і зникла за хвірткою.Спеціально для сайту Stories
