Накатаною трасою мчав автомобіль. У ньому їхали троє: батько, мати та син. Троє, але не сім’я. Вони майже не розмовляли, лише перекидалися фразами у справі. На заправці вони майже не розмовляючи, не дивлячись один на одного, перекусили. Кожен сам по собі, кожен узяв сам собі. Їхали далі мовчазним похмурим лісом, болотистими місцями. Тут було свіже повітря.
Синок тягнув з банки якусь газованку, мати нервово набирала щось у телефоні, ловила зв’язок, що зникав. Потім вони завернули, виїхали на поля. Ось він – очікуваний міст через невелику річечку, відразу за ним спуск, а потім перехрестя в полі. Машина зупинилася. Жінка з претензією подивилася на чоловіка. Хотілося вже скоріше приїхати, дорога втомила.
Він вийшов з автомобіля, щоб розім’ятися і озирнутися. Вийшов і син. Наче чоловік побачив щось знайоме. Сіли в машину та поїхали далі. Потім звідкись узявся крутий підйом серед чагарника, потім пішов густий ліс. Вони остаточно заблукали. І коли на польовій ґрунтовці побачили діда, що попутно йшов, зраділи дуже.
Він ішов, ледве переставляючи ноги в гумових чоботях, зігнувшись набік – тягнув кошик. Попри спеку, одягнений був тепло: довгий плащ кольору хакі, вовняний старий піджак, спортивні штани, кепка. Очевидно, грибник, що вийшов з дому на світанку. Машина зрівнялася з самотньою фігурою, обдала пилом, зменшила швидкість до дідового кроку.
Водій, перегнувшись через жінку в чорних окулярах, не зупиняючись, спитав дорогу. Дід зупинився, примружився, вдивляючись. Зупинилася й машина. Дід щось почав пояснювати, а коли водій вже не розумів маршруту, запропонував підвезти старого. Новий пасажир бачив, як незадоволений був молодик, коли влаштовували вони на задньому сидінні його старий кошик.
Хлопець зібрав з підлоги бляшанки, шпурнув їх у двері, на узбіччя. Дід глянув на банки, звернувся до батька, зо не можна так з природою. Юнак із шипінням відкрив чергову банку. Дід притулився до кута автомобіля, присунув до себе свою ношу, замовк, дивлячись за вікно. Якийсь час вони їхали і тут молодик захвилювався.
Він нахилився до батьків, заговорив, не зважаючи на діда. Благав, щоб батьки не казали бабусі про розлучення. Батьки лише зле засичали, що то не його діло. Вони проїхали це село, завернули за вказівкою діда в перелісок ліворуч. Випадково з’ясувалося, що дід знає родичів тих, хто його підвіз. Та тільки бабці вже давно не стало.
Машина різко загальмувала, піднімаючи навколо себе хмару пилюки. До нього різко обернулись усі. Усі мовчали. Дід дивився на профіль водія – сина Шури. Він був схожий на матір. Не один м’яз на обличчі його не здригнувся, він завів мотор, рушив. Машина в’їжджала до села. Дід розповідав, що й будинку немає, як і документів.
Інші мовчали, занурившись у свої невеселі роздуми. Будинок був останньою надією. Нещодавно син з дружком вирішили легко гроші заробити, а про наслідки не подумали. Тепер усе його молоде життя могло піти під схил. Потрібна була пристойна сума, можна було відкупитись. Слідчий чекав на гроші, пропонував угоду.
Перебравши всі варіанти, вирішили, що найвірнішим буде дуже швидко продати будинок матері. Більше варіантів не було. Машина була дуже стара, грошей з її продажу на відкуп не вистачить, а власність у них одна – квартира, в якій живуть мати з сином. Син був упевнений, що мати будинок продасть заради онука, якщо він попросить.
Пам’ятав він її добре – ця все готова віддати заради нього. Така вона вже по суті своїй. Дід вказав на руїни з піччю, що стирчала. Зупинилися, повільно та сумно вийшли з машини. Озирнулися. Руїни вже не були схожі на згарище, все заросло кущами та кропивою. Якби пічна кладка, що не стирчала з чагарника, можна було б і не зрозуміти, що колись тут був будинок.
Дама, протерши окуляри, озирнулася. У жінки нервово тремтіла рука, вона то знімала, то знову одягала окуляри. А водій автомобіля, який виріс тут, не очікував, що село живе, і живе, судячи з її вигляду, зовсім непогано. Різьблені барвисті палісадники, світлі лиштви, телевізійні антени, акуратні двори та авто у дворах, білизна на мотузках та віяловий полив на городах.
Височені тополі на вулиці, розлогі сосни, яких не було раніше, взагалі змінювали його уявлення про рідне село, але ж майже тридцять років минуло. Йому весь час здавалося, що село загнулося – почало вмирати ще тоді, коли поїхав він звідси таким, яким був його син. Спочатку писав матері, та потім перестав.
Змінював адреси, роботу, двічі розлучався, крутило життя – не до матері, а зараз раптом защеміло – захотілося, щоб мати зустріла, щоб як раніше – кисіль, пироги і картопля з зеленим цибулькою. Дід сказав – чекала… І чому він не приїжджав? Чому не приїхати сюди влітку з дітьми? Але зараз мета була іншою, і ці думки різанули лише на секунду.
Шкода, що згорів будинок – ех, продати б… Водій виставив важкий кошик діда на землю, сів, завів двигун. Дід нахилився до відчиненого вікна та попросив на цвинтар заїхати, хоч там матір провірити. Дід дивився слідом за пилом до того часу, поки він не зник у переліску. Думав дід – це ж треба! Це ж треба так рідні місця забути! Вже не пам’ятає і де рідний дім.
А потім дід зітхнув, підчепив на лікоть кошик і подався до хати по інший бік вулиці. Відкрив клямку, зайшов у хвіртку, підійшов до дубового будинку та гукнув ту саму Шуру. З-за будинку показалася жінка похилого віку, вона витирала об фартух руки. Розповів дід про свою зустріч і про те, як надурив безсовісного сина Шури. Посміялися з того. Шура давно вже сина не чекала. Хай живе своїм життям.
