Він спав. А Тома, піднявши голову, милувалася його тілом.
— Юрочко, — шепотіла вона в пориві ніжності.
І так було щоразу, коли вони зустрічалися.
Потім він підводився, починав швидко одягатися, а потім, плеснувши собі в обличчя холодною водою, цілував її і йшов.
І Тамара залишалася сама в кімнаті, згадавши, що незабаром зі зміни прийде Віра, і вони будуть пити чай, а Тома, щаслива, почне розповідати, як їй пощастило зустріти Юру. Їй, сільській дівчині, яка вирвалася з сільської буденності, нудної й одноманітної, неймовірно пощастило.
— А батькам повідомила? — запитала Віра, коли вони вже сиділи за крихітним столом у кімнаті гуртожитку.
— Ні, — безтурботно заявляє Тома, — і Юрі про своїх нічого не казала. Ти ж сама знаєш, мати в мене… вона погано розмовляє, у неї це з дитинства.
Минуло ще три щасливі місяці. І все, що приховувала Тома, стало відомо.
Юра, сіроокий красень, задумливо дивився у вікно. Вагітн.сть Томи його не порадувала. Ні, він думав про одруження, до того ж Тамара — дівчина вродлива, статна, та й за характером спокійна. Але дитина…
Та все б нічого, але прості батьки Томи… до того ж у матері проблеми зі здоров’ям, чи то вона німа, чи то має вади мовлення… Юрій так і не зрозумів… Одне турбувало: раптом це передасться дитині…
Та він і не дізнався б, але ж треба якось знайомитися… До того ж мати Юри цікавиться, хто батьки у дівчини…
Юрій уявив собі суворий погляд матері, невдоволення батька… Навіть уявив, як мати почне говорити про спадковість, коли дізнається, що в родині Томи є проблеми зі здоров’ям.
— Нам треба все обміркувати, — ухильно каже він.
— Юрочко, та ми й так думаємо з тобою ось на цьому ліжечку, вже майже пів року думаємо. А термін у мене вже великий, лікарі кажуть, що треба тільки народжувати, інакше ніяк…
— Ну, хтозна, що вони там кажуть, адже не їм жити… Загалом, мені треба вдома поговорити… А ти чекай, я прийду… Скоро прийду.
Але Юрій не прийшов. Хоча обіцяв з’явитися через тиждень. Тома навіть сходила до будівельного управління, але там відповіли, що Юрій Костенко звільнився.
Тамара від такої звістки не могла знайти потрібних слів. Встигла лише одне запитати: «Як же його відпустили без відпрацювання?»
Інспекторка відділу кадрів знизала плечима й відповіла: — За нього попросили.
***
Малюка Тамара привезла, коли йому ще й року не виповнилося. Зареєструвати його прийшла на ім’я свого батька Миколи Івановича Клопотенка.
Юрія вона більше не бачила, він зник, як туман над річкою.
Вона тужила, плакала, думала про нього, а потім заспокоїлася. За вікном вирувало життя, а Тамара, молода й красива, любила життя.
— Ось, Сашка вам привезла, — сказала Тамара, розгортаючи згорток.
А він, гучний, розплакався, ніби відчував, що його тут залишать.
— Ну куди я з ним одна? — вона винувато дивилася на батьків.
Микола, погладжуючи невелику бороду, розглядав онука. Його дружина, мати Тамари, поглянула на малюка, і руки самі потягнулися до нього.
Анна не вміла багато й правильно говорити.
У Анни з дитинства були проблеми з мовленням. То вона довго не говорила, то щось незрозуміле лепетала. А коли підросла, стала соромитися самої себе. Говорила мало, розтягуючи звуки, при цьому хвилюючись.
Але ж яка вона була вродлива, ця Анна! Особливо в молоді роки.
Микола Клопотенко довго не одружувався. Можливо, тому, що зовні був непримітним і сором’язливим.
Але одного разу побачив Анну — вродливу й мовчазну — і «захворів».
Вмовив батьків, освідчився… І відтоді вони живуть душа в душу.
Він розуміє її з одного погляду, і вона теж. Ось, наприклад, Микола порається по господарству, а Анна вийде, погляне — і він одразу зрозуміє:
— Вже обідати? Зрозумів, йду, ось тільки ще одну дощечку поправлю й прийду.
Вона кивне з посмішкою й іде до хати.
Єдину доньку Тамару вони любили. Навіть занадто. Можливо, тому, що вона була одна, інших дітей не було.
І те, що залишили малечу в селі, сприйняли без докорів.
— Ну, якщо треба, значить треба, — добродушно сказав Микола. — Як думаєш, матір, впораємося? — запитав дружину.
А вона посміхається, киває, ретельно вимовляє кожне слово, а сама вже тримає на руках онука.
— Ну добре, приїжджатиму, а гроші, звісно, з кожної зарплати, — обіцяє Тамара.
Гроші вона, справді, надсилала щомісяця. Навіть приїжджала кілька разів. А потім ніби й зникла. Лише повідомила, що поїхала на заробітки…
Анна уважно слухала, коли Микола читав лист. А поруч крутився маленький Сашко, якому вже виповнилося півтора року.
Микола довгими зимовими вечорами любив латати валянки або возитися з іншим взуттям. Він любив «майструвати взуття». Йому приносили взуття з усього села, навіть із сусідніх сіл привозили.
Онук Сашко любив ці години зимового вечора, коли дід «чаклував» над чобітьми: вирізав устілки, підшивав, вправно орудуючи голкою.
Потім бабуся відправляла його спати, і через її теплі турботливі руки, немов по невидимих нитках, протікала її мовчазна любов.
Підростаючи, Сашко дедалі більше прив’язувався до діда й бабусі. І оскільки про свою матір він мало що знав, то Миколу й Анну називав татом і мамою.
Спочатку Клопотенки показували Сашку фотографії Тамари:
— Ось це твоя мама, — говорив Микола.
Сашко з цікавістю розглядав красиву жінку, а потім дивився на Анну й мимоволі торкався носом її плеча, ніби боявся, що її у нього заберуть.
У перший клас Сашка відвели з усіма почестями. Анна всю дорогу посміхалася, гладила Сашка по голівці. А Микола, навпаки, був серйозним, якимось урочистим.
— Ну що, підкидька повели до школи? — запитав сусід Петро Васильович з легкою іронією. «Підкидьком» він називав Сашка. І ніби без злісті, але Миколі це не подобалося. Хоча після того, як Тамара залишила сина батькам, у селі іноді називали хлопчика підкидьком. Вважали, що Тома просто підкинула сина дідусеві з бабусею.
— Не слухай його, Сашко, — сказав Микола, — він меле все підряд.
— А я й не слухаю! — гордо заявив білявий Сашко
Сашко Клопотенко навчався непогано. Микола допомагав із уроками. Анна ж не могла пояснювати через труднощі з мовленням. Зате вона сиділа поруч, коли Сашко робив уроки, і в’язала.
Спиці мелькали в руках, і вона поглядала на онука. Хоча який же він тепер онук? Він же її син. Вона так прикипіла до нього, ніби сама його народила.
Через рік, коли Сашко вже перейшов до другого класу, у їхньому домі з’явився чужий чоловік.
Сашко спочатку з цікавістю дивився на незнайомого вродливого дядька. А коли дізнався, що це його батько, сховався в кімнаті.
— Отже, Микола Іванович і Анна Григорівна, ви самі повинні розуміти, що з рідним батьком хлопчикові буде краще. У нас із дружиною є всі умови, та й живемо в місті. — Він окинув поглядом скромне оздоблення будинку і продовжив:
— У нас із дружиною все є, він ходитиме до найкращої школи, запишемо його в гуртки…
— Та й у нас тут теж з ними займаються, — спробував виправдатися Микола.
Анна похитала головою, в очах — переляк.
— Не треба, — промовила вона, хвилюючись, — він наш, не віддам, — ледь вимовила вона.
— Даремно ви так робите, адже я зібрав усі необхідні документи, закон на моєму боці, я ж батько, — спокійно продовжував Юрій, — до того ж його мати, як мені відомо, не займається вихованням.
Клопотенки до останнього сподівалися, самі їздили в район, намагалися «захистити» Сашка. Але Юрій Костенко, вже досвідчений у цьому питанні, заручившись необхідними документами, приїхав із дружиною Світланою за хлопчиком.
Сашко, побачивши їх, голосно вигукнув:
— Не поїду! Я буду жити з мамою й татом!
— Ось бачите, дитина здичавіла, — зробив висновок Юрій.
Світлана, струнка молода жінка, спробувала подружитися з хлопчиком:
— Тобі у нас буде добре, — пообіцяла вона, — ти просто поживеш у нас на канікулах, а потім вирішиш, де тобі краще. Якщо захочеш, повернешся додому, — пообіцяла Світлана.
Анна слухала й не могла говорити, а тільки плакала, приховуючи сльози від Сашка.
— Ну що ж, поїхали, — сказав Юрій і взяв хлопчика за руку.
Микола та Анна йшли за ними.
— Навіть не думайте влаштовувати істерику при хлопчику, — тихо сказав Юрій, — вам же буде гірше, я забираю дитину законно.
Вже коли вони сіли в автобус, Юрій сказав дружині Світлані:
— Це ти добре придумала з тим «погостювати», нехай так думає, а потім звикне.
— Ой, не знаю, що буде, — відповіла Світлана, — він нас не сприймає. — Вона зітхнула: — Шкода, що у нас немає своїх дітей.
— Світланко, але ж Сашко майже наш, він же мій син, ми навіть схожі.
Микола та Анна стояли біля воріт і дивилися вслід автобусу. А щойно той зник за поворотом, Анна дала волю сльозам. Наче поранена тварина, вона впала на землю й завила.
Микола намагався її заспокоїти, але жінка в розпачі каталася по траві, зірвавши з голови хустку. Її русяве волосся з легкою сивиною розпатлалося, обличчя спотворилося від болю, що виривався звідкись зсередини.
Сусід Петро та його дружина Клавдія прибігли на шум.
— Та що ж це таке, — з сумом бідкалася Клавдія, — по живому рвуть, хіба так можна…
Здавалося, що Микола за ці хвилини теж постарів, змарнів.
Нарешті, заспокоївши Анну, всі четверо сіли на лавку, і лише її схлипування порушували тишу.
Почувся гуркіт двигуна.
Спочатку вийшов дільничний, а потім Юрій і Світлана.
— Де він? Куди ви його сховали? — кричав Юрій.
Перелякані Клопотенки не розуміли, у чому справа.
— Хлопчик втік на першій же зупинці, — сказала Світлана.
Анна, не промовивши ні слова, схопила Юрія за сорочку й почала трусити.
— Ви дикі люди, — сказав він, відштовхнувши її, — нічого не розумієте.
Мотоцикл під’їхав до будинку Клопотенків, і з коляски вистрибнув Сашко.
Тракторист Федір Самойленко сказав:
— Пасажира вам привіз. Добре, що я проїжджав повз, а то б так і йшов сам через ліс.
Усі замовкли, побачивши хлопчика. А Сашко побіг до будинку й з розбігу впав Анні на коліна, обійнявши їх.
Вона тремтіла, плакала, гладила його по голові, а потім опустилася перед ним на коліна й цілувала його світле волосся, його обличчя…
Юрій рушив до них, але його одразу зупинили сусід Петро та його дружина Клавдія. Петро націлив вила на Юрія й мовчки дивився, перекривши шлях до Клопотенків.
Микола поглянув на здивованого дільничного й попросив сусіда прибрати вила.
Усі завмерли. Настала тривожна тиша. Пес Клопотенків перестав гавкати і, натягнувши ланцюг, стояв нерухомо, наче вкопаний.
Навіть горобці перестали щебетати, а ворона з цікавістю поглядала вниз, влаштувавшись на даху.
Сашко повернув голову і, не відриваючи погляду від Анни, подивився Юрію в очі.
І обоє дивилися один на одного. Юрій побачив ці очі, такі схожі на його власні.
Вони дивилися один на одного, і всі мовчали. Сашко так вчепився в сукню Анни, що його пальці побіліли.
Юрій це помітив. Нарешті зітхнув, ніби прийняв рішення:
— Ну що ж, гаразд…
Він взяв дружину за руку, і вони пішли в бік зупинки.
Дільничний зняв кепку, витер лоб хусткою, ніби перепочив після важкої роботи.
— Даремно ми це затіяли, Юра, — сказала Світлана дорогою до зупинки, — як вовченя на нас дивиться.
— Пізно, — з жалем сказав Юрій, — занадто пізно, треба було раніше.
Знову загавкав у огорожі пес Клопотенків, весело защебетали горобці, діловито каркнула ворона.
Сусід Петро прибрав вила, з побоюванням поглядаючи на дільничного. А той, нічого не сказавши, мовчки сів у авто і поїхав. По дорозі зупинився, побачивши Юрія та Світлану:
— Сідайте, підвезу до автостанції в райцентрі, а то сьогодні сюди вже не приїде автобус.
***
Минуло сім років.
П’ятнадцятирічний Сашко вправно ганяв на велосипеді, рибалив разом із Миколою, допомагав Анні й встигав добре вчитися.
— Лінуєшся з уроками, — бурчав Микола, зашиваючи порваний чобіт сусідки Клавдії.
— Тату, я все запам’ятав, — бадьоро відповідав Сашко.
— Ось називає мене «татом» — по-дорослому, — бурмотів Микола, ховаючи посмішку в сивій бороді.
— Лю-юю-бить, — каже Анна, і сама з гордістю поглядає на Сашка.
Тамара, мати Сашка, цього літа з’явилася в селі вперше за багато років.
Приїхала. Весела, трохи погладшала, але така ж красива. Її чоловік, невисокий, з добрим поглядом, безперервно базікав. Хоч і не красень, але було видно, що людина хороша.
Двоє хлопчиків, років восьми, трималися за руки. Вони близнюки, схожі так, що й не відрізнити.
Придивляються до дідуся з бабусею, а самі туляться до батьків.
— Ну ось, це теж ваші онуки, — Тамара киває на хлопчиків. А вони розглядають просту обстановку.
— Привіт, синку! — Тома хоче обійняти старшого сина, а той напружився, ніби чекає підступу. — Ну, вибач, що так довго не приїжджала. То Володя з Сергієм були ще маленькими… Та й живемо далеко, не за рогом… Але гроші надсилаємо, ось Павло, — вона вказала на чоловіка, — щомісяця сам, особисто…
— Та годі, що там, — метушиться Павло, — що там гроші, головне, який хороший хлопець, — хвалить він Сашка.
Весь вечір сиділи за столом, довго розмовляли. Павло виявився настільки товариським і добродушним, що відразу сподобався батькам Тамари. А хлопчаків Сашко вивів на вулицю й діловито розповідав, як він лагодить велосипед, як зумів полагодити мопед своєму другові. І ті, нарешті відірвавшись від батьків, крутилися біля старшого брата, з цікавістю розглядаючи техніку.
— Мамо, тату, я хочу щось сказати, — почала Тамара наступного дня вранці, — дякую, звичайно, за Сашка… У нас із Павлом все добре, він навіть готовий взяти Сашка до себе, бурчить на мене, що я відразу не розповіла про сина…
Загалом, ми заберемо Сашка, вся родина буде в зборі.
Крім них поруч нікого не було, і Микола, можливо, вперше в житті, підвищив голос на дочку.
— Сім’я, кажеш? А ми хто? Ми з матір’ю — хто? Собачий хвіст?
— Та що ти, тату, я ж хочу як краще.
— Якщо Сашко захоче з вами поїхати, відмовляти не буду. І матір переконаю, щоб змирилася, хоч для неї це як гострий ніж. А якщо не захоче — теж переконувати не буду. Тож тепер сама… як вийде.
Сашко спочатку нахмурився, подивився на Тамару з-під брів.
— Ну чого нахмурився? Ми ж тебе до себе кличемо, всі разом житимемо, а ти весь час у селі, нічого в житті не бачив.
Сашко ще більше нахмурився.
— Без мами й тата нікуди не поїду, — сказав він і відвернувся.
Звичайно, даремно він клявся, що нікуди без батьків (Миколи та Анни) не поїде. Поїхав. Але набагато пізніше, коли йому виповнилося вісімнадцять.
Сашка призвали до армії.
А того літа, коли Тамара з родиною приїжджала, він навідріз відмовився їхати з ними. Хоча, треба сказати, що з молодшими братами він подружився, та й Павло, чоловік Тамари, добре до нього ставився. І навіть Микола та Анна не відмовляли, чекали на його рішення.
Сашко залишився. Він не міг уявити, як поїде з дому, як відірветься від батька й матері.
І ось минуло ще три роки. Приходили листи від Тамари, від братів, але Сашко так і не наважився поїхати до них. Пообіцяв завітати в гості після армії.
А потім — служба. Анна не відпускала його аж до самого автобуса. Мовчала всю дорогу, навіть не плакала. Лише очі видавали всю її тугу й біль.
— Мамо, тату, все буде добре, — обіцяв Сашко, — через два роки повернуся додому.
***
Він повернувся навесні.
Анна, як маленького, намагалася нагодувати. А він дивився на батьків і бачив, як вони постаріли. І все одно вони найгарніші. Особливо мати. Навіть сивина не зіпсувала її — така ж гарна, статна, тиха й мовчазна.
Лише раз у житті вона вийшла з себе — коли біологічний батько хотів забрати Сашка назавжди. Але це було давно, і вже ніхто про це не згадує.
Пізньої осені, коли вшановували працівників села, в актовому залі урочисто викликали на сцену і вручали подарунки.
— Нагороджується грамотою та цінним подарунком механік моторно-тракторної станції Клопотенко Олександр Миколайович, — оголосила ведуча.
Пролунали гучні оплески. Сашко пішов до сцени.
— Наш іде, наш, — бурмотів Микола, поглядаючи на дружину. А Анна витерла сльози, що навернулися на очі, вчепившись рукою в руку Миколи.
Завмерши, вони дивилися на сцену, як вшановують їхнього сина. Так, саме сина, якого вони народили серцем.
— Послухай, матір, ось Сашко одружиться, — прошепотів Микола, — у нього будуть діти… це, значить, наші онуки…
— Ох, дочекатися б діточок Сашка, — прошепотіла Анна.
— Дочекаємося, які наши роки! У нас син он який молодий, та й ми ще не постаріли, — похвалився щасливий батько.
