На ліжку голосно хропла жінка. Чоловік, зморщившись від запахів, з задоволенням вдарив її по м’якому місцю.
Вона скрикнула й сіла. Незважаючи на задуху, вона була одягнена у вовняні шкарпетки та теплу кофту. Брудна хустинка зісковзнула набік. З-під неї стирчало волосся невідомого кольору.
— Ти хто? — злякано запитала вона.
Замість відповіді він дістав з-за пазухи фотографію й підніс її до її обличчя.
— Впізнаєш?
Вона почервоніла, чомусь почала смикати хустку:
— Це я. Тільки двадцять років тому.
Чоловік сів на брудний стілець:
— Ну і навіщо? Душевні листи, запрошення в гості? До тебе в дім зайти не можна, постійно хочеться випорожнити шлунок. А я, дурень, думав, що нарешті знайшов свою споріднену душу. Ти ще не забула, кому листи писала? Це я, Микола. Приїхав, як і обіцяв.
Віра підхопилася.
— Вибач, що так зустріла. Міг би телеграму надіслати. Я б хоч підготувалася. Ходімо на кухню, у мене, здається, суп залишився, нагодую. Ти, мабуть, голодний.
Микола відповів:
— Звичайно. Але маю до тебе одне прохання. Переодягнися, будь ласка. Від тебе точно не пахне трояндами.
Віра забігла в іншу кімнату:
— Та я ж на фермі працюю. А гній не пахне квітами.
Вийшла в сукні, пов’язала хустку.
— Ти ж писала, що тобі сорок років, а хустку одягаєш, як стара бабуся, — посміхнувся Микола.
— Звичка, — сказала Віра й наказала: — Давай за стіл.
Микола сів і скривився: клейонка була жирною й прилипала до рук. А тим часом Віра відкрила кришку брудної каструлі. Різкий і кислий запах одразу рознісся по всій кухні.
— Так, господиня ти ніяка. Посуд брудний, стіл брудний, тарілки жирні. Ти їх взагалі миєш?
Віра образилася:
— Звичайно. Нагрію води й помию.
Він запитально подивився на неї:
— Ну, хоча б щось у воду додаєш? Соду, наприклад, або мило для миття посуду?
Віра розгубилася:
— Ні. Так завжди мили моя бабуся й мама. Тільки вони в окропі. А мені руки пече.
– А що є, окрім супу?
– Та я ж одна, мені нічого більше й не треба.
– Тоді йди в магазин. Список зараз напишу. Тримай гроші. Ну і що, що вони мої. Я ж у гості приїхав. Так, купи ще червоненького, за зустріч.
Поки Віра йшла до магазину, вона весь час думала, як їй довелося вплутатися в цю історію. Просто на роботі гортали газету. А на останній сторінці була рубрика знайомств. Ну, жінки її й підбурили — Вірка, це доля. Скільки можна жити самій. Давай виберемо кого-небудь, і ти йому напишеш.
Чорт її підштовхнув погодитися. Ще й вибір припав на Миколу.
Після першого листа вона дізналася, що він сидить і йому залишилося ще три роки. Ось так і почалося листування. Він про себе, вона про себе. Навіть фотографію надіслала, де їй двадцять. Адже вона думала: полистуються — і все. Він вийде на свободу й поїде до якоїсь красуні.
А він, дивися, до неї. Ще й носа крутить.
Ну і що, що вдома не ідеальна чистота. Кому вона потрібна? Прийшла з роботи, виспалася, приготувала щось на три дні — і все. А ввечері — серіали, де завжди є кохання, якого у неї ніколи не було. Хоча ні, було. Вітька Давидович. Скористався нею, а одружився з іншою.
З тих пір вона й махнула на себе рукою. А після того, як поховала бабусю й маму, стало зовсім байдуже.
А так Микола гарний. О, які в нього плечі. У нього біла сорочка, штани зі стрілками. Одеколон приємно пахне. А раптом почне до неї залицятися? Господи! Як це страшно. Піти до когось переночувати, але якось незручно. Адже чоловік приїхав до неї.
Коли вона з пакетами зайшла в дім, то побачила, що Микола трохи прибрався. Зібрав усю брудну білизна в купу. Підмів підлогу. І приготував таз із гарячою водою для миття посуду.
— Усе купила? — запитав він, заглядаючи в пакети. А тепер іди розтопи лазню, щоб помитися після дороги. І білизну віднеси, потім випереш, — наказав він.
Поки вона поралася в лазні, він усе вимив. Віра з подивом подивилася на каструлю: виявляється, вона була блакитною, а не сірою.
– Ну що, давай поговоримо серйозно. Я приїхав до тебе, щоб жити разом. Ти мені сподобалася. Свого житла у мене немає, все залишилося дружині та дітям. Якщо я тобі не потрібен, відразу скажи, я піду й більше не буду турбувати. А моє слово — міцне. Ну що скажеш?
Віра поправляла клейонку:
— Чесно кажучи, не знаю. Чоловіка у мене ніколи не було, мене образили в молодості. І я навіть не уявляю, як це — жити з чоловіком. Якщо чесно, боюся до тремтіння. Але ти мені подобаєшся. І я не знаю, що з цим робити, — вона розвела руками.
Микола посміхнувся:
— Ось за це ти мені подобаєшся ще більше. Нехитра, нічого не приховуєш. Давай так. Поживемо, як сусіди. Якщо щось не так, я відразу поїду. Ну, а якщо складеться, то на руках носитиму…
Віра почервоніла й заметушилася:
— Треба ж на стіл щось приготувати… — Микола заспокоїв її:
— Поки я буду в лазні, ти все встигнеш. Я довго миюся…
Після лазні на Миколу чекав накритий стіл і щойно вимиті підлоги. Віра в халатику з рушником у руках пройшла повз нього. Вона теж пішла в лазню.
Коли вона вмилася, переодягла халат, одягла сукню й розчесала своє русяве волосся до пояса, Миколі захотілося обійняти її й поцілувати. Але ж він обіцяв.
Спали вони окремо. Вона на своєму ліжку, він на дивані. Обоє не спали всю ніч. А вранці Віра побігла на роботу. До її повернення на неї чекав сніданок. Омлет і бутерброди з чаєм. Вірі було приємно.
А Микола тим часом обходив занедбаний двір Віри й у думках планував, що потрібно купити в першу чергу.
Ну що сказати. На третю ніч Віра сама прийшла до Миколи.
Вони живуть разом уже чотири роки й виховують маленьку Василинку. Яку люблять до нестями.
Неважливо, що трапляється. Людина може оступитися, але ж не можна накладати на неї клеймо на все життя. Усі заслуговують на просте людське щастя. А ви як вважаєте?
