Я ніколи не була фотомоделлю, але, коли виходила заміж, чоловік шепотів на вухо ніжні слова і на руках носив. Перші два роки теж не були поганими: ми жили, працювали, кохали. Однак з первістком гормони взяли своє. Я росла як на дріжджах. Тільки не в ріст, а в широчінь.
З’явилася задишка та інші “радощі” повних людей. Уже до другого місяця в мене пропала здатність самостійно зашнуровувати шнурки. Живота як такого ще не було, але набігло забагато сантиметрів на те місце, де мала б знаходитися талія. Ось і результат.
Перший час чоловік лише сміявся і сам зав’язував мені взуття. Мені це навіть здавалося милим, але потім довелося купити кілька пар кед на липучках. Батьки нервували з цього приводу. І, як потім виявилося, не дарма, але я нічого не могла із собою вдіяти.
При чоловікові намагалася не надто розганятися за обіднім столом, але вночі, коли він спав, часто діставала з сумочки улюблені кекси й тістечка. А що робити, якщо просто не могла заснути і від постійної напруги моторошно боліла щелепа? І нарешті з’явився наш син. Здоровий, розумний хлопчик.
Справжній богатир, як мій дідусь. Не дивно, скільки сил і любові було віддано йому ще до самої його появи, але ось біда – вага моя після пологів все ніяк не хотіла йти, але ж час. І чоловік став звертати на це увагу. Спершу акуратно, потім дедалі болючіше.
Згодом вже підколювати мене з цього приводу. Я дівчинка не горда, знаю, як відповісти, але всередині, звісно, кішки шкребли. Я ж завжди хотіла бути коханою і бажаною, а тепер найніжнішим словом, яке міг мені сказати чоловік, було “булочка”. Назвала б я його чебуреком, довго б вислуховувала?
Чоловік не став затягувати драму. Просто прийшов до мене одного разу і сказав, що нам треба розійтися. Ми стали чужими одне одному, бо я розтовстіла. На мої аргументи він не реагував. Точніше, відкидав їх, ніби я розмовляла не з батьком своєї дитини, а з підлітком із сусіднього двору.
Я ж он яка, а він ще молодий, і гарну красиву дружину хочу. Загалом, розлучення відбулося, а я впала в депресію. Добре, хоч батьки забрали сина до себе, тому що в той момент у мене не було бажання навіть жити, не те що бути хорошою матір’ю, але нічого.
Мама з татом прикрили, тож за якийсь час я вирішила взятися до розуму і на зло самій собі придбала абонемент у спортивний зал. Та тільки даремно втратила там півроку життя. Я ходила майже щодня, проводила виснажливі, важкі тренування. Платила додатково тренеру, і нічого не допомагало.
Ба більше, я навіть набрала кілька зайвих кілограмів. Навіщо? Я не хотіла бути великою, я хотіла мініатюрності! Я навіть думала кинути все і зірватися: знову їсти булки і лякати рідного сина своїми розмірами. Але, гортаючи соцмережі черговим вечором, я натрапила на одного чоловіка.
Він радив таке: якщо хочеш схуднути, тобі не треба йти в зал, а треба йти на кухню. Потім він розповідав, які бувають страви. Чому потрібно їсти продукти з великою кількістю клітковини і триматися подалі від цукру. І ще яка роль білка в організмі, якщо ти не збираєшся ставати “качком”.
Я вирішила спробувати, і в мене потроху почало виходити. Вдень я сиділа з сином, виховувала його, вчила. Ми багато гралися, і взагалі я намагалася проводити якомога більше часу з дитиною, а ввечері або він залишався у мене і мирно спав, або його забирали мої батьки.
В цей час я готувала собі корисну їжу на наступний день і займалася легкою фізкультурою. Я намагалася зайвий раз не виходити на вулицю, оскільки мої комплекси забороняли мені це робити. Було соромно, незвично. Навіть у куртці я почувалася ніби голою. І це в найгіршому сенсі.
Психологічна зрілість – це було не про мене. Зрештою крига скресла, і я перетворилася просто на повненьку дівчину, по якій і не можна було б сказати, яким монстром вона була в минулому, але цього мені було мало, і я перейшла з фізкультури в спорт.
Навіть завела свій невеликий блог в Інтернеті, де розповідала таким же нещасним жінкам, як і я в минулому, що все можна подолати, було б бажання. Моєму синові вже чотири роки. Ми з ним не тільки рідні, а й найкращі друзі. Без нього я не бачу свого життя взагалі.
Бачилася з колишнім чоловіком близько півроку тому. Він навіть не впізнав мене спершу, а коли впізнав, мало не обімлів. На каву кликав… Потім дзвонив один раз, пропонував знову зійтися, але мене це вже не цікавило. У мене з’явився чоловік. Звичайний, без кубиків преса.
Він ладнає з моїм сином і взагалі дуже мені подобається. Не знаю, як піде далі, але цього разу мама з татом повністю мене підтримують. Дякую їм за те, що допомогли мені в найважчі часи, які я застала. Без них я навіть не знаю, що б зі мною і з сином було.
Депресія, зайва вага і таргани в голові ні до чого доброго не ведуть. Тепер я сама чимало заробляю – я треную, пишу програми харчування, просто спілкуюся. Мені це дуже подобається, тим паче що це приносить реальну користь. Моя психологічна зрілість тепер на висоті.
