Глибоко схиливши голову, Марина вийшла з кабінету лікаря. У коридорі прямо навпроти дверей сиділа її мати. Марина відчула, як жінка пронизує її поглядом. Треба було щось сказати. Мама чекала. Марина винувато підняла очі, і говорити вже не було потреби.
Мати підхопилася з місця, наче її вжалили, схопила дівчину за руку і ледь не потягла по коридору, злобно шиплячи дочці на вухо:
— Я так і знала! Догулялася, дурепа! Ну що ж, хоч технікум встигла закінчити. Я так розумію, ваг..ність переривати вже пізно?
Марина боялася відповідати, та мамі й відповіді не треба було. Підозрілі симптоми у доньки вона помітила давно. Занадто давно… А до лікаря потягла, коли все стало очевидно.
Марина була вже не зовсім маленькою дівчинкою. Нещодавно виповнилося дев’ятнадцять. І з хлопцем, здавалося б, зустрічалася. Але ось тільки «здавалося».
З Колею у неї все було несерйозно, якось по-дитячому. То зустрічалися, то розлучалися. Микола сам по собі був людиною занадто легковажною, і Марина знала, що хлопець боїться одруження, як вогню.
Він часто любив підкреслювати, що одружуватися не збирається, як мінімум, до тридцяти. А якщо Марині або іншим дівчатам щось не подобається, то він нікого біля себе не тримає. Тому Марина не повідомила йому про свою вагі..ість. А який сенс? Він на неї накричить і, очевидно, пропозиції руки і серця не зробить.
Але ось мама Марини такої думки не поділяла. Тягнучи дочку по лікарняному коридору, вона сердито бурмотіла:
— Це Колька, так? Колька, негідник, батько дитини? Ну нічого, він у мене одружиться, одружиться, як милий.
-Не треба, мамо, – ледь не плакала Марина. – Ми з Колею не любимо одне одного, і він не одружиться зі мною.
-Та що ти говориш? — грізно поглянула мати. — А коли ти зі своїм Колею… ну сама знаєш чого… ти про що думала? Одружиться, кажу!
Я з ним розмовляти не збираюся. Я відразу до його батьків піду. Ось прямо зараз і піду. А ти додому йди. Сиди там і чекай на мене. Зрозуміла?
Марина все зрозуміла. Вона повернулася додому і натрапила там на ще один уїдливий погляд. Погляд своєї п’ятнадцятирічної сестрички Віки. Віка була ще така хитрунка. Все розуміла, все бачила. І зараз запитала сестру медовим голоском:
— Ну що? Ви з мамою ходили до лікарні? Що в тебе?
-Не твоя справа? – огризнулася Марина.
У неї зачесалися руки, так хотілося дати сестрі доброго л.паса. Таке бажання виникало дуже часто, але всього один раз у житті Марина не стрималася.
І те, що було після цього, вона запам’ятає на все життя. Мама від.магала її і поставила в кут на кілька годин. Ще б пак! Марина образила її улюблену доньку.
Так було завжди. Віка була маминою улюбленицею, маминою принцесою, а Марина — непотрібною перешкодою.
Хоча, чому перешкодою?
У дитинстві мама використовувала її як няню для молодшої. Марина й досі пам’ятає, як з тугою дивилася у вікно, як їй хотілося на вулицю, побігати з іншими дітьми. Але вона була прив’язана до дому. Колисала у візку маленьку Віку, стежила, поки та спала.
Потім Віка пішла до дитячого садка, і забирати сестричку теж стало обов’язком Марини.
Марина ніколи не знала свого батька. Вона пам’ятає тільки вітчима, батька Віки. І він був непоганою людиною, до дівчаток ставився однаково. Ніколи не виділяв рідну дочку, на відміну від мами.
Для тієї Вікуся була «світлом у віконці». А Марина все життя «з шкіри вилазила», щоб заслужити похвалу матері, але так і не змогла цього домогтися. Вона й вчилася краще за молодшу сестричку, але тільки Віку підбадьорювали навіть за четвірки, а на Мариніні п’ятірки дивилися крізь пальці.
Ось і зараз Марина погана. Мама встигла наговорити їй багато образливого, коли вони виходили з лікарні.
— Нагуляла, зараза? Ти що думаєш, народиш і мені на шию посадиш? Мені ще Віку на ноги ставити треба. І все, що я можу для тебе зробити, це поговорити з батьками Кольки. А виховувати твою дитину у нас з батьком немає матеріальних можливостей.
Та годі вже. Треба було думати, перш ніж…
Марина відштовхнула сестричку і зачинилася у своїй кімнаті. Тільки тут вона дала волю сльозам. Що ж тепер робити? Що буде? Зрозуміло, мама допомагати не буде, це Марина і без її слів розуміла. А
Колька на ній не одружиться. У них стосунків уже майже немає. Бачаться рідко. Марина навіть чула, що він почав гуляти з якоюсь іншою дівчиною.
Марина плакала, доки не почула в будинку голоси. Повернулася мама, але не одна. Вона з кимось розмовляла, і цей другий, жіночий голос був Марині незнайомий.
Дівчина підхопилася з ліжка, подивилася в дзеркало на своє опухле обличчя. Подумала, що треба припудритися, але не встигла. Спочатку хтось смикнув за двері її кімнати, потім голосно й наполегливо постукав.
— Марино, відчиняй! — голосно сказала мама.
За дверима стояли троє. Крім мами там була ще сердита, незнайома жінка, судячи з усього, мама Колі, ну і сам Микола. Він виглядав досить пригніченим.
Жінки рішуче увійшли до кімнати дівчини, практично затягнувши за собою Колю. Після цього мама Марини щільно зачинила за ними двері.
«Зрозуміло, щоб улюблена Віка не почула скандалу», — посміхнулася про себе Марина, хоч як би їй не було нудно в цей момент.
Розмову почала незнайома жінка:
— Ну що, синку? — майже ласкаво звернулася вона до Колі. — Розповідай, твоя дитинка?
Микола кинув погляд на Марину і понуро кивнув.
— Моя!
Марина зраділа. Яким би Коля не був легковажним гулякою і нехлюєм, хоча б тут сказав правду, не став ухилятися.
— Ну ось і все, — кивнула його мати. – Твоє вільне життя скінчилося, синку. Завтра ж підете і подасте заяву в РАЦС.
-А що, якщо я не хочу? — намагався ще відбив..ися Коля.
-А тебе вже ніхто не питає. Ти вже не дитина. У тебе самого буде дитина. Пора нести відповідальність за свої вчинки.
Мати Миколи виявилася дуже владною жінкою, яка в цьому перевершила навіть маму Марини.
Поки молоді мовчали, дві жінки самі між собою все вирішили. Обговорили, де і як відбудеться весілля, і, навіть меню.
Марина не знала, радіти їй чи плакати. Здавалося б, проблема вирішена, але так не хотілося виходити за Колю.
Колись Марина була в нього сильно закохана, але зараз бачила всі його недоліки, як на долоні. Жити з ним не хотілося. Тут дівчина почула, що після весілля вони з Миколою підуть жити в квартиру, і зраділа. Хоч це добре!
Як же давно їй хотілося вирватися з дому, де все підпорядковано бажанням «маленької принцеси» Віки, а вона тут лише як прислуга і дівчинка для биття.
Весілля з Колею було надзвичайно скромним. Його відсвяткували в будинку батьків Миколи й запросили лише найближчих родичів з обох сторін.
Атмосфера була похмурою. Всі бачили кислі обличчя нареченого та нареченої і знали, для чого потрібен цей шлюб.
Але невесело було лише спочатку. Потім родичі вип.ли і забули, з якої нагоди вони зібралися. Коля з Мариною непомітно втекли до орендованої однокімнатної квартири, в якій їм належало жити.
Вийшло так, що Микола лише проводив туди свою молоду дружину, а потім завагався:
– Слухай, Марино, час ще не дуже пізній. Може, я піду зустрінуся з хлопцями, відсвяткую наше з тобою весілля, так би мовити.
– Ось саме — «так би мовити», — зітхнула Марина. – Ти з хлопцями хочеш зустрітися чи з черговою подружкою?
– Марино, ну ти чого? — витріщив очі хлопець. — Я ж тільки що одружився. Одружився з тобою, значить гуляти не буду. Ти тільки не тисни на мене сильно. Дай трохи свободи. Я до сімейного життя поки не готовий. Треба звикнути.
Призвичаїтися Микола так і не зміг. Він гуляв, гуляв без упину. Якщо до народження дитини він ще намагався дотримуватися якихось пристойностей і хоча б ночував удома, то після того, як Марина народила доньку, її чоловік ніби зірвався з ланцюга.
Він міг не повертатися додому цілодобово. А коли приходив, Марина помічала на його одязі сліди губної помади, чітко відчувала запах жіночих парфумів.
Ревнощів не було. Які ревнощі? Миколу вона не любила, але було чітке відчуття, що нею зневажають. Поступово Марина зненавиділа свого чоловіка. Її мати бачила, що молоді живуть погано. Як тут було не помітити, коли на виписку з пологового будинку Микола запізнився і, до того ж, прийшов напідпитку.
Миколи ніколи не було вдома, коли теща приходила допомогти з дитиною. Мати Марини бачила все це, але все одно радила дочці зберегти шлюб.
— Він колись оговтається, нагуляється. Зрештою, у вас спільна дитина.
Спільна дитина не зупиняла Колю, як і не зупинила Марину. З усією душею ненавидячи чоловіка, вона протрималася з ним три роки. Дочекалася моменту, коли дочка Христина пішла в дитячий садок, вона сама вийшла на роботу і розлучилася з Колею.
Микола зітхнув з полегшенням і поринув у щасливе майбутнє, сплативши за квартиру на три місяці вперед і пообіцявши допомагати матеріально. І у самої Марини ніби «камінь з плечей звалився».
Батьки розлученого подружжя трохи побурчали і змирилися. Зрештою, вони й самі розуміли, що з цього шлюбу нічого не вийшло. Але Христина народилася в офіційному шлюбі, отже формальності дотримано.
Через рік Марина зустріла Славу. З Славою вона познайомилася абсолютно випадково. Того дня Марина поспішала з роботи, розуміючи, що знову запізнюється до дитячого садка. Знову вихователька буде бурчати, що її Христина залишається останньою в групі.
Марина бігла щодуху і вискочила з-за рогу несподівано для водія, який їхав по величезній калюжі. У підсумку Марина виявилася мокрою з голови до ніг. Водій вискочив з-за керма і довго вибачався.
Потім запропонував підвезти її. Так завязалося їхнє спілкування.
Вже через півроку Марина з донькою переїхали до В’ячеслава, а ще через півроку оформили офіційний шлюб, дізнавшись, що Марина чекає дитину.
Все нібито було схоже — Марина знову виходила заміж, будучи при надії, але водночас все було зовсім інакше.
Марина кохала Славу, кохала шалено! Вони хотіли дитину, чекали на неї. Разом прислухалися до кожного ворушіння в животі Марини. А коли народився хлопчик, Марина ледь не збожеволіла від розчулення. Тільки тепер вона зрозуміла, що означає бути матір’ю.
У Марини була справжня сім’я — коханий і люблячий чоловік, маленький син і, хотілося б сказати, Христина, але донька чомусь не вписувалася в загальну ідилію.
Христина була примхливою, часто хворіла і через це вимагала уваги. До того ж, вона дивилася на маму очима колишнього чоловіка.
Марина, яка встигла наприкінці першого шлюбу зненавидіти Колю, не могла спокійно дивитися в очі доньці. Її пересмикувало від цих очей. І взагалі, Христина так часто викликала роздратування в Марини!
Христина відчувала, що з народженням братика мама стала ставитися до неї гірше і вередувала більше, ніж зазвичай, до того ж ревнувала маму до малюка. Це вилилося у вельми сумну подію.
Наближався вечір, і маленький Кирюша мирно спав у своєму ліжечку, а Марина, скориставшись вільним часом, готувала вечерю для чоловіка. Несподівано вона почула з спальні гучний плач малюка. Плач був не зовсім звичайним — різким.
Марина злякалася і побігла до кімнати. Її переляк був нічим у порівнянні з тим жахом, який вона відчула, побачивши, як маленька Христина тягне дитину за шкірку, намагаючись перекинути її через бортик ліжечка.
Тоді Марина вперше в житті підняла руку на дочку. Вона б..а дівчинку по щоках і не могла зупинитися. Прийшла до тями лише тоді, коли її схопив за руки чоловік, який повернувся додому.
— Марино, що ти робиш? — вигукнув чоловік.
– Вона, вона… – задихалася від слів Марина, – вона хотіла нашкодити Кирюші. Намагалася скинути його з ліжечка.
-Навіщо тобі цей Кирюша? – плакала Христина, тримаючись за щоки, які пекли. – Ти любиш тільки його, а мене зовсім не любиш.
-Це неправда!!! Просто він маленький, йому потрібно більше уваги.
Той вечір став вечором одкровення. Якось не до речі до них заглянула мама Марини і дізналася від онуки, що сталося. Підійшла до Марини і, скрививши губи, сказала:
-Ну що, донько, ситуація повторюється, чи не так?
-Про що ти, мамо?
-Ну як же, про що? Пам’ятаєш свої істерики в дитинстві? Коли ти кричала, що Віку я люблю набагато більше, ніж тебе. Тепер ти мене розумієш? Твій перший чоловік хоча б одружився з тобою і не був таким негідником, як твій татусь. Той кинув мене прямо перед весіллям. Тому в графі «батько» у твоєму свідоцтві про народження стоїть прочерк.
Марина завмерла. Несподівано все відкрилося перед нею, як на долоні. Ось у чому справа! Вона не може любити Христину так, як любить синочка, тому що бачить у Христині ненависного їй першого чоловіка. Виходить, що й мама теж…
Визнавати це було досить боляче.
— Ні, мамо, ти не права, — похитала головою Марина. — Я ставлюся до дітей однаково. Просто Христина вже велика дівчинка і повинна щось розуміти. Їй зараз приділяється менше уваги, тому що Кирюша зовсім малюк. Коли він підросте, все зміниться.
-Нічого не зміниться, — хмикнула мати. — Ніколи, я повторюю, ніколи ти не зможеш ставитися до них однаково.
Мама пішла, і Марина замислилася. Як же так? Чому так сталося? Марина переглянула в голові всі останні події. Та що там говорити? Вона навіть за своїм голосом не може встежити! Коли розмовляє з Христиною, цей голос стає буркотливим і злим, але, ласкаво розмовляючи з синочком, він тане від ніжності.
Скільки в дитинстві вистраждала сама Марина від такого ставлення мами? Адже вона все чула. Усі ці інтонації, з якими мама звертається до неї, а потім одразу до Віки. Так навіщо? Навіщо вона повторює цей жорстокий експеримент на своїй доньці? У чому винна Христина?
Марина навіть розплакалася від своїх думок. Вона пообіцяла собі, що відсьогодні ніколи, ні на секунду не буде розділяти дітей.
Ставитиметься до них лише однаково. А починати треба було саме з цього моменту.
До цього часу вже був пізній вечір, і Марина тихо зайшла до спальні дівчинки.
Христина спала з опухлим від сліз личком. На одній щічці досі був слід. Почувши, як скрипнули двері кімнати, дівчинка прокинулася, сіла на ліжку і ображеними оченятами подивилася на маму.
Заходячи в кімнату, Марина планувала поцілувати доньку, попросити у неї вибачення, притиснути до себе і приголубити. І не змогла…
Христина дивилася на неї очима Миколи. І все, що змогла зробити Марина з перерахованого вище, це вичавити з себе:
-Христино, пробач мене, будь ласка. Я була неправа.
-Так, мамо! Мені було боляче, – верещала Христина.
Марині стало так неприємно, що вона знову перейшла до звинувачень.
-А хіба це не справедливо? Навіщо ти намагалася скинути Кирюшу?
Марина обірвала себе на півслові. Не для цього вона зараз сюди зайшла. Як же важко любити цю дівчинку! Просто неможливо змусити себе обійняти її і поцілувати.
-На добраніч, донечко, — сказала Марина і вийшла з кімнати.
