Двоє братів. Віктор — молодший, Михайло — старший. Живуть із батьками в невеликому містечку в приватному будинку. У родині все було добре, доки батька не забрала невідома хвороба.
Синам на той час виповнилося шістнадцять і сімнадцять років. Так і залишилося незрозумілим, що підкосило батька, думки лікарів розходилися.
Мама хлопців, Валентина Петрівна, безутішно плакала і вважала, що лікарі «проґавили» її чоловіка.
Він завжди був міцним, працьовитим, на здоров’я не скаржився, тому, мабуть, звернувся запізно, навіть не встигли як слід розібратися. Ніхто й не думав про таке, не чекав.
Хлопчики залишилися без батька. Якось доучилися, хоча, звичайно, було важко. Хлопці росли хуліганськими, слухали тільки батька, той був із ними суворий. А Валентина зазвичай жаліла. Ось вони й звикли, що з нею все можна.
Один за одним пішли в армію. Після служби старший, Михайло, швидко одружився. Наступного дня, як повернувся, пішов гуляти з друзями, святкувати, і зустрів свою Любов. Її так і звали — Любов. Хороша, позитивна дівчина була, поки з Михайлом не зустрілася. Він, адже, почав прикладатися до пляшки.
Люба спочатку лаялася і намагалася відучити його, відвернути, але марно. Він то вживав, то ні. А коли не вживав — ставав «золотим». Люба дуже сподівалася, що чоловік виправиться, ось і почала намагатися «бути йому другом», зрозуміти чоловіка, довго з ним розмовляла.
Начиталася якоїсь психології. Там звинувачували дружину, мовляв, у хорошої дружини чоловік не буде прикладатися до міцних напоїв. Отже, причина в ній. А він її за стіл садить, наливає. І стала вона йому компанію складати. Ще «веселіше» зажили. І все на очах у матері, Валентини Петрівни.
Тільки вона й працювала нормально, а «молоді» все «відпочивали й святкували». А в перервах перебивалися випадковими заробітками.
Повернувся з армії Віктор. Разом почали «гуляти». Мати взагалі не знала, що робити. І до «бабусі» навіть сходила. Та їй траву якусь дала, сказала в суп насипати, та сама, сказала, не їж, тільки їм дай.
Валентина Петрівна, хоч і була освіченою жінкою, та від відчаю повірила в бабусині «ліки». Сміливо насипала щедру порцію перемеленого зілля, яке пахло сумішшю сушеної кропиви та полину. Побоялася, що відчують гіркоту від полину, хоча незрозуміло, була вона там чи ні, але, про всяк випадок, зварила густий борщ, лаврових листків поклала побільше…
Словом, всі пообідали, та через пару годин їх наздогнала біда — болі в животі та діарея. Найбільше дісталося Михайлу, він лежав пластом.
Валентина хвилювалася, лаяла себе за те, що повірила бабусі. Дітям, звісно, нічого не сказала, звинувачувала м’ясо, яке купувала в магазині, мовляв, у ньому й справа. Мабуть, нафаршироване хімією. Так чи інакше, але в домі запанувала тиша й спокій. Ніхто не вживав, не гуляв.
Лікувалися курячим бульйоном, пили міцний чай з сухариками. Через день все минуло, наче й не було.
Цей випадок допоміг чи що, але Віктор з тих пір міцного більше в рот не брав ні краплі. Поїхав у сусіднє місто, орендував квартиру і знайшов роботу — робив людям ремонт, у бригаді. Спочатку просто допомагав, потім усьому на місці навчився.
Вирівнювати стіни, шпаклювати, стелити підлоги і навіть плитку класти. Роботи завжди було багато. Пошуком клієнтів займався їхній бригадир — хлопець з хорошою діловою хваткою і чуттям. Замовників хлопці ніколи не кидали, не обманювали, працювали чесно. Ось і почали передавати їхній номер знайомим та друзям.
Була якось перерва в роботі у них. Поїхав Віктор додому на тиждень, щоб відвідати матір і брата з дружиною. Дізнатися, як вони там поживають.
По телефону мати нічого особливо не розповідала, більше про нього питала, як він сам, коли, мовляв, одружиться, чи не зустрічається з кимось. Валентині дуже хотілося онуків. Про Михайла вона не дуже розповідала, неохоче. А адже онук у Валентини вже був. І народився він рік тому. Віктор тоді привітав матір і брата по телефону — приїхати не зміг, роботи було багато.
Виявилося, що онук народився з відхиленнями. Мати соромилася сказати і не хотіла, щоб хтось про це знав. Для сторонніх людей це ще не було помітно: лежить малюк у колясці, нічим від інших не відрізняється.
А ось підросте, тоді, звичайно, буде помітно. Валя дуже переживала. А Люба вирішила «виховувати» малюка. Відмовилася віддавати. Хоч і задумалася про це ще в пологовому будинку, коли лікарка оголосила діагноз.
Та як уявила свою «кров.ночку» покинутою… Проплакала цілий день і вирішила, що буде виховувати, доглядати, а там, як Бог дасть.
Михайло підтримав дружину. Після того борщу з «бабусиною приправою» він теж взявся за розум. Знайшов роботу, вантажником на складі. Грошей, звичайно, не вистачало, тим більше що Люба не працювала, а мати, Валентина, почала скаржитися на ноги. З великими труднощами ходила на роботу, теж збиралася звільнитися, вийти на пенсію.
І тут приїхав Віктор, такий багатий, успішний. Навіщо йому стільки? Ось він і відкладав гроші, збирав. Мріяв купити власну квартиру. Адже вони так і жили разом із двома напарниками, квартиру винаймали.
Всі сіли за стіл, розговорилися. Михайло поскаржився, що грошей немає. А Віктор почав його кликати до себе. Будеш, мовляв, як я, хороші гроші заробляти.
— Легко тобі говорити, Вітю, — сказав Михайло. — Ти-то один, а у мене дружина, дитина. Куди я поїду? Краще мені допоможи. Позич грошей. Я піднімуся і віддам тобі, обов’язково віддам. Я бізнесом хочу зайнятися. Ось відчуваю, що зможу.
Віктор замислився. Йому шкода було грошей, адже з такими зусиллями збирав і майже вже накопичив на перший внесок, думав почати придивлятися до квартир, а тут… Всі плани змінити, перекроїти?
Мати заступилася.
— Ох, Вітю, допоможи вже брату. Може, й справді підніметься, з бідності виберемося. Та й малюкові весь час щось потрібно. Ліки дорогі, процедури. Він адже твій племінник.
Невже не позичиш? Не допоможеш у скрутну
хвилину?
— Гаразд, — Віктор рішуче вдарив долонею по столу, і тарілки з келихами жалісно задзвеніли. — Добре. На племінника дам. І на бізнес. А що це за бізнес, до речі?
— Кроликів хочу розводити, — посміхаючись, промовив Михайло.— Вигідно, кажуть. Хутро, м’ясо. У нас же всі умови є: ділянка, сарай. А вони ж на те й кролики, що плодяться, як кролики!
Михайло засміявся зі свого жарту і поплескав брата по плечу.
— Дякую, синку, — промовила мати й обійняла Віктора. — За твою доброту щастя тобі буде. Грошей ще більше заробиш. Сім’ю створиш, дитинка народиться. Здорова.
При цих словах Валентини Петрівни Люба потайки витерла сльози й притиснула до себе сина, який сидів у неї на колінах. Він виглядав дуже зворушливо. Тільки погляд малюка свідчив про те, що з ним щось не так…
Цілих два роки Віктор не був у брата. З матір’ю вони часто телефонували один одному. Вона ухильно відповідала про «бізнес» і кроликів. А коли він покликав брата до телефону, той заявив, що все йде за планом.
— Не бійся, брате. Твої гроші пішли в справу. Все гаразд. Скоро віддам.
Віктору особливо думати не було коли: роботи по самі вуха, навіть відпустки не було. Так, тільки по неділях відпочивали. Неділя була для них суто вихідним днем. І знову він накопичив чималу суму — справи йшли добре.
А потім все ж вирвався у відпустку. Знову на тиждень. Дуже хотілося побачити матір. Та й цікаво було, що там з кроликами у брата? Вийшло чи ні.
Їхав у поїзді й думав, що, може, брат кролятиною пригостить. Хоч спробувати — цікаво ж. Кажуть, вона схожа на курятину…
Біля паркану стояла машина. На перший погляд — блискуча, нова, а коли підійшов ближче, то остовпів: розбита вщент. Ніяких кроликів, загонів чи кліток для них не було видно.
Увійшов у дім, а там лунає хропіння. Брат лежить у кімнаті й виводить рулади. І міцним пахне. Мати за ним побігла, відвела на кухню і, витираючи сльози, розповіла, що до чого.
— Як ти поїхав від нас, після того, як гроші привіз, так він поїхав у місто, привіз трьох кроликів. Якийсь час возився з ними. Клітки сам зробив, все по науці. Годував. Та щось їх повалило. Незрозуміло. Всіх трьох разом.
Кажуть, хвороби їх часто долають. Треба було стежити, різні щеплення робити. А він же недосвідчений, проґавив, мабуть.
Знову поїхав у місто. Тільки не кроликів привіз, а машину купив. Мені подаруночок привіз, а Любі теж сережки подарував. Буду, каже, на машині працювати, таксовувати, ну їх, кроликів, суцільна метушня. Обіцяв працювати вдень і вночі, щоб борг тобі віддати.
— Ну? — нетерпляче запитав Віктор, коли мати надовго замовкла.
— Знову почав прикладатися, — знесиленим голосом, зовсім тихо промовила мати.— Ми з Любочкою спочатку думали, що все, що він перестане. А він — зовсім по-чорному, цілими днями.
Машину розбив. Твоїх грошей немає. Живемо на мою пенсію. І малюкові від них нічого не дісталося. Люба пішла жити до своєї матері. Кинула чоловіка. Навіщо він їй потрібен? І так дитина на руках, ще й цей, як дитина. Ти вже пробач… Я тобі нічого не говорила… Думала, він схаменеться.
Мати безутішно заплакала. Йому стало її шкода, так шкода, що очі защеміли, а кулаки самі собою стиснулися. Мати це побачила:
— Тільки не ображай його сильно! Не бери гріх на душу! Може, він все-таки одумається! Адже він рідний, не чужий! Брат, як ніяк.
— К.ов — не вода, — процідив крізь зуби Віктор. — Тільки що ж у нас к.ов така різна?! Чому я взявся за розум, а він ніяк?! Що йому заважало? Я ж теж, якщо пам’ятаєш, вживав разом з ним!
— Брате! Пробач… — почула Валентина з кімнати. Михайло сам прокинувся і, хитаючись, йшов на кухню.
— Пробач, — бурмотів він, обдаючи всіх запахом . — Я все віддам. Бери машину! Там повно запчастин, можна продати ще, з Любки золоті сережки треба зняти, хочеш, зніму? Адже теж на твої гроші купив, а вона, он, втекла! Зрадила мене. Так… Мені дуже важко. Не щастить у житті…
Михайло сів на табуретку і закрив обличчя руками. Заплакав.
Віктор підвівся з-за столу і вийшов з дому. Не хотів нікого бачити. Він не став чіпати Михайла, хоча слід було. Зціпив зуби й пішов. Ні краплі жалю до нього не було. Він сам у всьому винен. Шкода було тільки матір. Що за життя у неї з ним?
Через деякий час Віктор, як і збирався, купив двокімнатну квартиру в іпотеку. Матір забрав до себе. А Михайло продовжував гуляти.
Ніде й не працював: мати надсилала йому гроші, свою пенсію, благала взятися за розум, соромила й плакала по телефону.
Віктор не хотів ні знати, ні чути про нього, просто викреслив його зі свого життя, ніби у нього й брата не було.
Валентина спочатку, здається, говорила про те, щоб, може, якось вилікувати його від залежності, допомогти. Але Віктор заявив, що й пальцем більше за нього не поворухне.
Мати пішла з життя через два роки. Віктор сумував, але втішав себе тим, що хоча б останні роки вона прожила спокійно. Він зміг їй це забезпечити, виконав синівський обов’язок. А незабаром не стало й брата. Він пішов на річку купатися й по.онув.
Приїхав Віктор, провів похорон, усе, як треба, влаштував, хоч і скромно. А будинок був записаний на матір, отже, тепер перейшов до нього. Продавати його він не став, залишив поки що. Як виявилося, не дарма.
Люба звернулася до нього. Просила дозволити їй пожити в ньому, бо сама жила в тісноті у матері, разом із сім’єю брата
Її синочок уже підріс і навіть трохи виправився. Люба вкладала в нього всю душу. І за це їй, мабуть, прийшло щастя: одружився з нею хороший чоловік, вдівець. Вони почали жити в тому будинку. Віктор так і вирішив не продавати його, переписав на Любу. Він був дуже добрий.
А через пару років чоловік Люби почав ремонтувати будинок, розібрав підлогу, а там лежали гроші, дві пачки. Вони з Любою вчинили чесно: розділили навпіл з Віктором. Покликали його в гості: він приїхав, сам подивився, де знайшли скарб.
Думав-думав, звідки він, і згадав, що мати колись казала, мовляв, батько збирав синам, весь час відкладав, та й взагалі до грошей ставився дбайливо, економно, а зарплата в нього була хороша і жили вони при ньому не бідно.
А потім, коли батька не стало, мама нарікала, що грошей-то немає. Не знайшли. Де ж накопичення? Вони з Михайлом тоді ще нічого особливо не розуміли, не замислювалися над такими речами, були безтурботними підлітками. А зараз згадалося, спливло в пам’яті.
— Ось значить як… — повторював Віктор, — Дочекалися, значить, татових грошей. А Михайло, значить, на багатстві, можна сказати, весь час жив, та не знав.
Правильно, що вони йому в руки не дали, він би їх все одно не туди пристроїв.
— Та він би й ремонт ніколи не зробив, — посміхнулася Люба, — Руки в нього, не з того місця росли. Йому б тільки пити та гуляти.
Віктор, на згадку про батька, вирішив гроші в банк віднести, вклад зробити. А по дорозі сильно спіткнувся, ногу зламав. Якась милосердна жінка зупинилася, допомогла. Викликала швидку, дочекалася, потім поїхала з ним, потім теж допомагала, відвідувала, доглядала. А потім Віктор одружився з нею. І навіть мрія мами незабаром здійснилася — у них народився син.
Ось так все й склалося. Батько ніби з того світу допоміг Віктору зустріти свою долю. І Любу з сином підтримав, адже вона ж йому невістка. А Михайла, схоже, він не хотів зробити щасливим, мабуть, розумів, що заощадження підуть на шкоду…
