Після нашої нещодавньої зустрічі з дітьми у мене все ще зберігається неприємний осад на серці. Сумно усвідомлювати, що троє дорослих людей можуть так поцапатися між собою. І через що? Через звичайну дачу. Нехай і не старої, але це лише матеріальна складова наших стосунків.
Як можна бути такими дикими і черствими одне до одного? Загалом ця сварка дітей стала для мене несподіванкою. Річ у тім, що моя друга донька чекає на дитину. Точніше дітей. Лікарі сказали, що в неї буде двійня. Для мене це як блага звістка, справжнє диво.
Тому я й вирішила продати нерухомість за містом і на виручені гроші допомогти рідній дитині. Хіба це погане рішення, тим паче зараз, коли у світі коїться незрозуміло що? У старшої дочки вже є діти, але вона досить непогано почувається.
Її чоловік пристойно заробляє, їздить на авто, а їхні діти ні в чому не потребують. Тільки минулого року вони всією сім’єю їздили на відпочинок у теплі краї. Та й на Новий рік дарували одне одному такі подарунки, що просто ух. Сучасна техніка, прикраси.
Так що в цьому плані, я вважаю, у них все дуже добре. Інша річ, що друга дочка зі своїми ж дітьми не завжди може впоратися, але я давно їй говорила не виховувати з моїх онуків егоїстів, а вона й не слухалася. Син наймолодший, теж одружений, але поки що без дітей. Нічого, встигнуть.
Він багато працює, нещодавно закінчив якісь курси для підвищення кваліфікації, тож і в нього, я сподіваюся, майбутнє піде тільки вгору. Він живе в будинку в батьків дружини, але ви не подумайте, там величезний доміна, у який навіть я б не проти переїхати: місця вистачило б із головою.
Тесть із тещею, мені здається, непогані люди. Тож, сподіваюся, його там ніхто не ображає. Принаймні, мені нічого подібного він не розповідав. Ну і середня дочка. У неї в шлюбі якось усе вийшло дуже сумбурно. Вони винаймають однокімнатну квартиру, і я не знаю, як вони будуть розширюватися.
Жити вчотирьох у такій шпаківні – та ще задачка. Я навіть думала запропонувати їхній родині переїжджати на ту саму дачу, але вона далеко від роботи, та й від інфраструктури. Були б гроші – живи не хочу. Навколо чисте повітря, природа, а дача утеплена і з більш-менш нормальним ремонтом.
Тому й ціну за неї вийшло вибити непогану. Але от невдача. Виявляється, у кожного з моїх дітей на цю нерухомість були свої плани. Син навіть пропонував залишити все як є і домовитися приїжджати туди час від часу, щоб кожна сім’я не заважала іншій.
Один місяць він, потім ще хтось із сестер і все по новому. З одного боку, може, воно й так. Та тільки до цього часу всім, крім мене, на цю дачу було плювати. Це я туди їздила, я і прибирала там, дивилася, що де встигло зламатися. Після продажу нерухомості всі різко захотіли собі шматочок.
Але мені здається, має бути не так як зручно, а щоб по справедливості. Хто найбільше потребує фінансової допомоги, у кого зараз найнелегша доля? Ось тому я й передала всі гроші одній тільки молодшій доньці. Чи могла я підозрювати, чим це все обернеться? Зовсім ні.
Тепер я одночасно і найкраща, і найгірша мати. Син залишився при своєму, тільки вже якось голосно зітхнув перед прощанням. Дуже сподіваюся, що моя невістка не пиляє його за таку “втрачену можливість”. Молодша донька дякує й обіцяє, що постарається повернути хоча б частину грошей.
Але всі розуміють, що коли в тебе відразу двоє маленьких дітей, нічого вже повернути не вийде. Тут би свої справи якось вирішити. Але ось старша донька пішла далі. По-перше, перестала зі мною розмовляти. Зовсім. Я намагалася до неї додзвонитися. Не бере слухавки.
Перед цим на нашій зустрічі вона навіть погрожувала найняти юристів, щоб вони розібралися, чи правильно я вчинила, і взагалі, чи не вийшло так, що вона в цій ситуації найбільша жертва? І в неї дійсно все може вийти. Вона з дитинства вперта і не пошкодує ніяких грошей, аби домогтися свого.
Насправді дача не зовсім моя, а моєї сестри, яка померла кілька років тому. Вона завжди була одиначкою і дітей, на жаль, у неї не було. Старша донька, коли була ще зовсім юною, дуже здружилася зі своєю тіткою і часто в неї бувала. Зокрема й на тій самій дачі.
Перед тим, як нас покинути, сестра не залишила жодного заповіту, і цей будинок дістався мені. Я зі своїми родичами за нього не бодалася. І тепер моя старша донька запевняє, що в неї з цим місцем особливі стосунки. Мовляв, його взагалі не потрібно було продавати, а зберегти як пам’ять.
Утримувати цю “пам’ятну річ” повинна була я, виходить, адже до самого моменту продажу нею ніхто з моїх дітей не цікавився. Я навіть запитала старшу доньку, що було б, якби я продала дачу їй, а гроші віддала її сестрі. Так у неї, здавалося, навіть волосся на голові почало ворушитися.
Діти перестали ладнати, бо комусь одному з них жити стало трішки легше. При цьому на інших це абсолютно ніяк не вплинуло. Мені через це дуже сумно. Сварка дітей вибила в мене ґрунт з-під ніг. Невже вони не розуміють, що їхній зв’язок має бути набагато міцнішим за якусь нещасну дачу?