Олена Петрівна підробляла вдома, в’язала на замовлення шапки та шарфи. І зараз у неї було замовлення, потрібно було зв’язати комплект, шапку, рукавиці та шарфик, але онук завзято благав бабусю піти погуляти.
Здалася вона. Вони вийшли на вулицю, там було пусто, всі сховалися по домівках, бо погода була сирою та холодною. Онук бігав, йому було весело по калюжах скакати, як жабеня,, а жінка вже вся здригалася.
Вона благала онука піти додому, бо боялася, що не захворів ніхто. Але дитина була невгамовна, помчала по всьому майданчику і сховалася в дитячому лабіринті і затихла.
Жінка все кликала його і кликала, але він мовчав, вона підійшла до лабіринту, гукнула його і він відповів, що знайшов ляльку. Олена Петрівна зайшла в лабіринт і побачила, що там стоїть сумка, а з неї долинає писк.
Її як водою обкотило від жаху, відкривши сумку, вона побачила малюка, зовсім маленького, загорнутого в пелюшку. Видно було, що дитина змерзла, вже личко посиніло від холоду.
Вона схопила його, швидше притисла до себе, зігріваючи. Жінка тремтячими руками викликала швидку. Приїхали медики та правоохоронці. Дитину забрали до лікарні, а старенька з онуком залишилися давати свідчення.
Співробітники питали, як знайшли дитину. Олена Петрівна розповіла, що це онук знайшов малюка, бігав скрізь, вона б і не почула писку дитини, якби вона її не покликала.
Жінка все дивувалася як же можна викинути свою кровиночку, невже серце не здригнулося. Бабуся попросила поліцейського зателефонувати, дізнатися про дитину, чи все гаразд.
Він дізнався, що малюка оглянули та обстежили, все нормально, невелике переохолодження, але з ним буде все гаразд. Їх відпустили і жінка з онуком пішли додому.
Яка тут робота, подумала жінка, сьогодні точно не до цього, з такими потрясіннями. А вранці вона вирішила дізнатися про дитину та зателефонувала до лікарні.
Їй спочатку нічого не хотіли казати, вона є не родичка. Лікарі здалися, коли вона пояснила, що якраз вона і знайшла дитину. Наступного дня, закупившись потрібним, вона з онуком вирушили до малюка. Їх пропустили.
Дитина була така маленька і мила, що жінка не стримала сліз. Вона принесла з собою ще широкий шарф, з м’якої пряжі ніжно сірого кольору з візерунками по краю, якось захотілося його зв’язати, але не на продаж, а просто так.
Він лежав, наче чекав свого часу. Вона вкрила їм малечу і побажала дитині щастя, змахуючи сльози. Вони ще дзвонили, цікавилися долею малечі, її назвали Софія. Недбайливу матір знайшли і позбавили її прав на дитину.
Невдовзі дівчинку вдочерили, одна бездітна сім’я полюбила її з першого погляду та забрали до себе. Минуло 18 років. Олена Петрівна помітно постаріла, але, як і раніше, жива і діяльна.
Онук обіцяв приїхати, був дуже загадковий і нічого не розповідав. Відчинилися двері і зайшов Ілля з дівчиною Софією. Жінка дуже зраділа, це ж може ще встигне одружити онука, а там і правнуків побачить.
Дівчина збентежилася, посміхнулась і почала розмотувати шарф на куртці, Олена Петрівна зачепилась поглядом за цей шарф і обімліла. Старенька, звичайно ж, впізнала, цей шарф.
Це ж його колись вона подарувала знайденій дитині. Треба ж, як буває в житті, Ілля врятував свою майбутню дружину. Видно вони були призначені один одному і саме провидіння вело його того дня до неї, щоб він її врятував.
