Алісу хороша дівчинка, вихована. Щоправда, замкнена. Мати її, Ірина, теж не з балакучих, але грубувата і якась вульгарна… Недолюблювали її сусіди, а в Євгенії так взагалі була особлива причина не любити Ірину. Зовсім недавно пізно ввечері пішла вона струсити половик, і раптом почула тихий плач за дверима сусідки.
Вона покликала Алісу, після чого за дверима плач припинився, але дівчинка не озвалася. Ледве вмовила тоді тітка Женя її – двері відчинити. Мати наказала – двері нікому не відчиняти, а сама додому ночувати не прийшла. Тоді ночувала Аліса у тітки Жені. Говорила трохи – замкнулася, була сумна та задумлива.
Тільки й спитала, піднявши блакитні свої очі, чи відпустить її мама до бабусі та дідуся. Євгенія лише знизала плечима. Про дівчинку Євгенія знала небагато. З’явилася вона в Ірини всього кілька місяців тому, коли настав час йти до школи. А раніше, а раніше… Ірині квартира дісталася у спадок від її матері, якої не стало зовсім рано.
Іра вискочила заміж і почалися в молодій сім’ї такі скандали, які чув увесь будинок. З повним набором – биттям скла, поліцією та швидкою. Загалом це тривало недовго, чоловік від Ірини пішов, а вона, вже одна, народила Алісу. Ну, народила та народила, сусіди не цікавилися. Через кілька місяців став з її квартири з коляскою виходити на прогулянки чоловік років так 50-ти.
Видався дідом дівчинки по батькові. Одягнений був не по-міському зовсім. Пальто на ньому коротке, наче з чужого плеча, сіре припилене, шапка-вушанка заяча, та чоботи стоптані. І не гармоніював він із сучасним червоним візком Ірини. Обличчя його було темним у дрібних зморшках, а руки робітника – закарілі та грубі.
І коли він діставав з коляски згорток з малюком у білій підковдрі, ці руки взагалі здавалися чорними, непристосованими для дітей. Сусіди питали про матір, а він зітхав і казав, що пішла шукати роботу. Сусідки взагалі стали помічати, що матері не видно, що до магазину за сумішшю для дівчинки та продуктами Михалич ходить із дівчинкою сам.
І так він добре з нею справлявся, зовсім не був схожим на невміху. Пробув він тут півтора місяця, а потім… А потім з’явилася знову Ірина, а дід із дівчинкою зникли. І на всі запитання Ірина відмахувалася. Сусідки, про ситуацію розповіли місцевій мешканці – їхній знайомій, яка працювала у відділі освіти.
Але та, перевіривши інформацію, тільки руками розвела, сказала – мати має право чинити так, як їй заманеться. От якби вона поскаржилася… На цьому розмови про Ірину затихли. Тим більше, що в цій квартирі вона постійно не жила. З’являлася тут лише інколи. Ось тільки поштова скринька її заповнювалася листами.
Вже не раз купку збирала Євгенія Миколаївна, бо листоноші вже клали їх на підвіконня між поверхами, в поштовій скриньці місця не було. Євгенія збирала і віддавала їх Ірині, коли з’являлася, і коли Євгенії вдалося це помітити. Побачила вона раз, як зневажливо кинула їх Ірина на полицю, а за десять хвилин уже вилетіла з квартири у своїх справах.
Значить листів не читала. І тоді Євгенія не витримала – сунула носа в чуже листування. Акуратно розкрила та прочитала. Хотіла лише одного листа прочитати, але не втрималася… Розкрила другий, третій… Це був звіт діда Михайла про те, як росте дочка Ірини. Дід писав небагато, але дуже часто й акуратно, не втрачаючи жодного моменту дитячого розвитку.
Сьогодні вона все-таки перелізла через той поріг. Розплакалася, що колінам боляче, але перелізла. Ось упертість! А я радий – труднощі долати вчиться. І так із листа в лист… Ні слова про себе, а все про неї – про онучку. І якось так сталося, що ці листи Євгенія не віддала. Ні, вона заклеїла їх назад – не причепишся.
Але спочатку чесно забула, а потім вже ніяково було віддавати заднім числом, от і не віддала. Якби відчувала, що потрібні вони адресату, а так… Ірина їх, найімовірніше, просто не читала. А два роки тому дівчинка Аліса з’явилася тут у місті у матері. Батько Ірини пішов у засвіти. А Аліса чомусь про батька не говорила ні слова, тільки про дідуся Мишу та бабусю Тамару.
Вже в першому класі відчиняла двері своїм ключем, вміла залишатися вдома надовго одна. Загалом, дуже самостійна дівчинка. І ось зникла… Коли у Михайла померла його дружина, і він поховав її неподалік на місцевому цвинтарі на схилі пагорба, то вже думав, що так і залишиться жити один у старій хаті. Син їх завжди був недолугий.
Мотався світом, приїжджаючи додому зрідка, тягнучи за спиною купу напрацьованих за цей період проблем. Ось і востаннє, ще коли жива була Єлизавета, приїхав, розповів, що розлучився з новою дружиною, бо вона гуляща, “зайняв” знову у батьків грошей і зник. Мати голосила, витираючи подолом фартуха свої блакитні раніше, але давно помутнілі від сліз очі.
Михайло лаявся, виховував сина, Єлизавета хапалася за серце, шкодувала недолугого сина. Ось і зараз Михайло ніяк не міг пробачити, що посварився з сином так сильно. Здавалося, що саме це й забрало в могилу дружину. Насамперед Михайло розпродав по сусідах все господарство. Навіщо одному господарство, коли є магазин? Корову віддавав із тугою.
Бачив у вікно, як новий господар, мужик сильний осанистий заганяє березовим дрином прозяблу з бурульками на боках корову в відчинені темні двері чужого для неї корівника, а та не йде, приголомшлено зводить очима і сахається по двору. Ішов Михайлович додому зовсім похмурий, зайшов на цвинтар, стояв біля могили дружини та виправдовувався.
І пообіцяв він тоді – сина знайти, помиритись, ситуацію хоч цю виправити. Нікуди так далеко раніше з села свого він не виїжджав, а тепер ось подався в далеку поїздку – більше доби ходу поїздом. До сина. Точніше, до дружини його, щоб дізнатися, де його син зараз. І не сподівався він тоді, що доля сина його цікавитиме куди менше долі маленького пакунка – його онуки ….
Як глянула вона на нього блакитними своїми оченятами… Ірину він знайшов у жахливому стані. Занедбана молода жінка, що впала в нудьгу, захаращена квартира, з гірками лушпиння насіння повсюди, і дівчинка якась зовсім замориш. Де його син, невістка не знала. Поняття не мала, навіть на якому боці. І думки всі у Михайла про Єлизавету. Щоб вона зараз зробила?
Ось щоб вона зробила, те й треба робити. І почав Михалич допомагати. Взяв на себе все, а Ірині того й треба. Вона швидко прочухала, що дід і без неї з донькою справляється, і почала пропадати. Спочатку на кілька годин йшла, ніби по роботі, а потім і на добу пропадати почала. Михалича вдома ніхто не чекав, навіть коханого пса свого Лорда він доручив приятелеві.
Терпів він довго, але закінчувалися гроші, які взяв він із собою. Написав у село своїм, і ті вислали ще. Невістки залишати дитину він уже не міг – не довіряв. І, проживши у неї близько двох місяців, як тільки Ірина з’явилася після чергового загулу, запропонував забрати онуку. Та погодилася легко, сказавши тільки, що грошима поки що допомагати не зможе.
Немає в неї роботи поки що… Михалич наступного ж дня купив квитки, на останні гроші придбав теплу пухову хустку, щоб замотати тепліше дорогу ношу. І, разом з Алісою, вирушив додому. Весь сенс його життя, здавалося, зараз зібрався в цю маленьку милу блакитнооку грудочку – його онуку. Дістався благополучно. Із попутниками щастило, усі допомагали.
А от як повернувся до своєї хати тоді – добре пам’ятав. Хата нетоплена. Можна було б і до сусідів, ніхто б не прогнав, але чомусь хотілося впоратися самому. Він попрямував у лазню – вона прогрівалася швидше. Поклав Алісу, що пхикала з дороги, на лаву, розтопив лазню, прогрів воду. І тільки коли клуби пари заповнили лазню, розгорнув з ковдр і пухової хустки дитину.
Розігрів тут же на камінні кашку, погодував і роздів Алісу, поклав її в теплу балію з водою. І тут вона так розігралася, розвеселилася, складаючи губки свої смішно і бризкаючи ручками та ніжками по теплій воді, що в Михайла потекли сльози. Ось воно – щастя його. Його й берегтиме. Заради нього і житиме. І дім прогріє, і піч перекладе, і город посадить, і корову поверне…
Адже років йому не так багато. Він навіть ще й не пенсіонер. А на порозі сидів пес Лорд, вірний і відданий, насторожено спостерігаючи за дитиною – тепер є кого охороняти. Звичайно, чого вже говорити, одному з дитиною спочатку все одно було важко. Робота ще не кликала – колгоспні роботи розпочиналися навесні.
Безсонні ночі з дитиною, особливо хворою, мимоволі викликали тривожність. За вікнами – небо в яскравих проколах зірок, а Михалич ночами ходив і ходив хатою, притиснувши до себе безсонну онучку. І руки опускалися, і душа рвалася. А потім життя понеслося. З’явилася у житті його Тамара. Господарська, самотня жінка із донькою старшокласницею.
Скромна, добра. Сподобалася вона Михайлові. Господарство завели. Корову свою повернули з великою переплатою. Змаялася, бідна. Тома взагалі без діла посидіти не могла й хвилини. То по двору керувалася, то по хаті — господарювала. Принесла сорока на хвості погані звістки. Сина Михайла не стало і навіть поховали вже, але на іншому кінці країни.
З’їздив, побував Михайло на могилі сина, пам’ятник замовив, засмутився. Але що робити… життя тривало. Алісу всі з рук не спускали. Так і росла вона в селі на руках у баби Тамари та діда Михайла. Природа села привчила її до роздолля, до широких полів і нескінченних пагорбів. Їй були рідні просторі сільські будинки, сусіди, численні доріжки.
Скільки ходила тут вона з дідом, скільки гуляла з Олею, старшою сестрою чи тітонькою, що приїжджала тепер лише зрідка. Нянчилась з нею баба Тамара, а дід писав довгі звіти матері щотижня. Відчував відповідальність. Місцева лікарка не раз казала їм, що треба було б документи на дівчинку переоформити, але ж сільські не люблять метушні з документами.
У дитячий садок дівчинку не возили – далеко, а ось до школи – до школи треба… Саме тоді й почалися проблеми. Виявилося, що й жити тут Аліса не має права. Є в неї рідна мати. І коли тітоньки з відділу освіти матір знайшли, вона виявила бажання – дочку забрати. Це за що її позбавляти прав материнських? Обурилася!
Вона просто віддала дитину дідові тимчасово… погостювати. Особисто приїхала вона до села, з поїзда – на таксі, дуже швидко зібрала дівчинку, не давши всім навіть нічого збагнути. Гавкав на неї лише Лорд. Михайлу довелося посадити його на ланцюг, пес рвався, наче відчував недобре. Інші розгублено мовчали. Олі на місці не було.
Але може й добре, що не було – тоді скандал. Ольга навчалася на юридичному, вона знайшла б докази… Аліса до того була розгублена, а мати її химерна і кваплива, що нормально з бабусею та дідусем дитина навіть не попрощалася. Лише озирнулася вона через заднє скло машини і зникла в запорошених клубах дороги, як і не була…
Михайло та Тамара довго стояли ще на дорозі. Як це так? Їхню дівчинку ось так відвезли… Але чи їхню дівчинку? Потім Михайло викликав Ірину на переговори, закидав листами. Ні, він не збирався Алісу повертати без нагальної потреби. Просто він дуже хотів з нею спілкуватися і далі, хотів домовитися, щоби на канікули.
Але Ірина на переговори не приходила і на листи не відповідала. Так минуло майже три місяці, поки до будинку їх не під’їхав поліцейський і не сказав, що дівчинку розшукують. Зникла. І якщо дізнаються вони щось, повинні дати знати. Ось тоді голова Михайла побіліла за ніч. Біда! Це була справжнісінька біда. Найбільше лихо у всьому його нелегкому житті!
Він поїхав на вокзал і, навіть не повертаючись додому, подався до Ірини. Треба було допомогти у пошуках, підтримати матір. Напевно… Але тоді Ірину вдома він не застав. На стукіт вийшла сусідка – це була Євгенія. Вона запропонувала Михайлу зупинитися в неї. Минуло вже чотири дні з моменту зникнення дівчинки. Її шукали усі служби.
Але й Михайло на місці не сидів, не міг сидіти, зранку вирушив на вокзали, ходив торговими точками, ринком, їдальнями, випитував – але все безрезультатно. Страх за внучку оселився у серці, не відпускав. Лише через день приїхала звідкись Ірина та дуже спокійно повідомила, що Алісу знайшли, і зараз вона їде її забирати.
Дідусь хотів поїхати з нею, але Ірина не дозволила. Виявилося, що дівчинка хотіла самостійно доїхати до бабусі з дідусем. Ось тоді вперше дуже зло розкричалася Євгенія. Згадала, як ночувала в неї нещодавно Аліса, коли мати не прийшла додому. Та теж не мовчала – сперечалася кричала, пояснювала, що чергувала вона на роботі. Вибухнув скандал.
Згадала Євгенія та ставлення матері до листів і те, який спосіб життя вона веде, змінюючи чоловіків. Загалом, зараз Євгенія зірвалася, гидоти теж наговорила. Просто межу нахабства ця Ірина вже переступила, сил не вистачило – стриматись. Михайло не поїхав, залишився у Євгенії на два тижні. Вони з’ясували, що Алісу матері не повернули.
Залишили до з’ясування причин втечі дівчинки. Євгенія підключила сина, який працював якраз в органах, віддала йому діда листи, і той уже направляв їх. Потім і Ольга підключилася, але син Євгенії стверджував, що повернути дівчинку до діда, позбавивши мати батьківських прав – завдання нереальне. Він знав, де Аліса, але не казав, бо боявся, що дід поїде і наробить помилок.
Молодий вихователь-психолог дитячого притулку Юлія звернула увагу слідства на різночитання у справі: дівчинка стверджує, що втекла вона на два дні раніше, ніж заявляла мати. Це означало, що мати виявила зникнення дитини лише на третій день… Інформацію перевірили. Так, інформація дівчинки підтвердилася – були камери, свідчення.
Дівчинка розповідала, що вдома на неї чекає дідусь і бабуся, а от про маму майже ні слова. Вона лише нахилялася до столу і черкала папір, натискаючи і ламаючи олівці. Але й це не могло бути причиною позбавлення матері прав… Якби ці підозри та розпитування у слідчих органах у присутності психолога з дитячого притулку не вивели із себе Ірину.
Вона почала психувати, розкричалася, перевернула все на столі слідчого і написала відмовну від дочки, сказавши, що вона їй взагалі не потрібна… Ніколи не була потрібна. Чи не потрібна і зараз. А Юлія потирала руки, раділа, що саме так все обернулося – аж надто явну простежила вона антипатію дівчинки по відношенню до матері.
Аліска мчала коридором притулку, кинулася на шию діда. Євгенія розплакалася, а психолог посміхалася. “Шкода, що зараз не можна віддати дівчинку дідові” – подумала вона і пообіцяла, що трохи згодом все так і буде. Аліска обіймала за дідовий пояс і кивала. Вона готова була чекати, готова, аби повернутися до свого улюбленого села, додому…
