Дочка давала зрозуміти, що хоч за мій подарунок вона вдячна, але більше я їй нічим не була цікава…

Не від хорошого життя люди їдуть працювати за кордон. Так само було і зі мною. Мій шлюб тримався практично на тонкій соломинці. Після появи доньки він почав випивати. Начебто й не було серйозних причин для цього. Ну так, грошей небагато. Але хіба від постійних гулянок їх додасться?

Додому він приходив сумний. Мені казав, що сам усе чудово розуміє, але вдіяти із собою нічого не може – наче наврочили. Я знаходила собі якісь підробітки вдома, але це було більше хобі, ніж щось серйозне. Перепробувала всі види “жіночого” ремесла – миловаріння, свічок, в’язання.

Але після вирахування матеріалів, витрачених сил, результат залишався доволі мізерним. Я не сварила чоловіка, бо бачила, що це йому ніяк не допомагало, а лише навпаки, робило ще сумнішим, але хоча б нашу доньку він любив до глибини душі.

Потім, коли вона стала дорослішою, я поговорила з чоловіком і запитала його напряму – чи зможе він жити з нашою донькою, якщо я поїду за кордон. Від нього вимагається тільки порядок у домі і жодних гулянок у неї на очах, щоб завжди була їжа, відносний порядок і, загалом-то, все.

А фінансами займуся вже я сама. Раз вже з’явилася можливість заробляти далеко від сім’ї, доведеться нею скористатися. Чоловік мою пропозицію прийняв і пообіцяв поводитися як треба. Я знала його давно, тож не без нервів звалила на свої плечі ношу добувача.

Не хочу розповідати про важкі робочі будні посудомийки на чужині. Упевнена, таких історій вистачає і без мене. З особистого, так: я знайшла там собі чоловіка. Нічого серйозного, але самотність – це ж теж частина страждань. Невже хоча б її не можна уникнути?

Ось і я подумала, що можна і навіть потрібно. Крім того, я не знала, як йдуть справи у мого чоловіка. Про такі речі він нічого не розповідав, але додому нікого не водив. Та й донька б відразу все розповіла. На п’ятому році моєї ділової поїздки, якщо так можна висловитися, сталося горе.

У чоловіка стався напад, якого він не пережив. Серце, яке піддавалося постійному отруєнню, відмовилося більше працювати. І хоч я розуміла, що рано чи пізно це мало статися, мені було дуже гірко від цього. Як би там не було, я свого чоловіка кохала. І пішов він досить рано.

Добре, що доньці в цей час було вже 19 років і вона змогла гідно прийняти втрату. Я попросила сестру навідуватися до племінниці частіше, але донька вже була досить самостійною, тож це не було критично важливим. Тепер я могла повертатися назад.

Якась сума в мене була на руках, на кілька років нам цілком би вистачило, але весь настрій мені зіпсувала одна моя колега, яка запитала мене, навіщо тоді я взагалі приїжджала, якщо ні на що серйозне так і не змогла заробити. Подумавши трохи, я з нею погодилася.

Звісно, потрібно привезти з собою нормальну суму, щоб доньці вистачило на власне житло. Інакше навіщо вона терпіла батька-пияка стільки років, без матері, яка завжди має бути поруч? Тоді я, засукавши рукава, економлячи, пропрацювала ще 3 роки, поки не змогла перевести гроші купівлю квартири.

Дочка зустрічала мене не одна, а з нареченим. Приємна новина, і молоді були з подарунками. За той час, що їм було відведено від купівлі квартири до мого приїзду, десь півроку, вони встигли зробити косметичний ремонт, поклеїти шпалери. Привести до ладу, загалом.

І це мене дуже тішило, я пишалася собою, хоча мені й належало жити в старій квартирі, але це було нічого, другорядні хвилювання. Але потім пелена з очей спала, і донька проявила себе з іншого боку. Розумієте, вона була мені як чужа. Я не мала права лізти в її життя жодним чином.

Гроші від мене їй були не потрібні, як і, власне, моя присутність. Одного разу я помітила, що в її молодого чоловіка ввечері був дивний вигляд, нібито він був трохи не тверезий. Так вона закотила мені таку істерику, що сусіди почали бити по трубах. Навіть їм було все чутно.

Дочка давала зрозуміти, що хоч за мій подарунок вона вдячна, але більше я їй нічим не була цікава. Раз на місяць зателефонувати і поговорити про якусь дурницю і до побачення. Мені це здавалося якимось глузуванням. Майбутній зять її в усьому підтримав.

Він прямо сказав, що вони молода сім’я, хоч і без штампів у паспорті, але тепер прийшла його черга піклуватися про мю доньку. І якщо вона не бажає моєї компанії, так тому й бути. Ну а я, що я. Мені було боляче і неприємно. Сумно зрозуміти, що за цей час моєї донька перестала сприймати мене як рідну.

Будь-якій матері було б від цього сумно. Тепер потихеньку змирилася. Тепер знаю, хто така сильна особистість. Живу у своїй старій квартирі, проїдаю накопичення. На роботу не ходжу, бо витрачаю мало, та й не знаю, куди податися. Тепер думаю продати житло і полетіти туди, звідки прилетіла.

Свою дочку я забезпечила, а тепер мені можна робити, що заманеться. Не те щоб уже сиджу на валізах, але агента з нерухомості найняла тиждень тому. Якщо ти нікому не потрібна вдома, значить, десь там обов’язково знайдеш своє щастя.

You cannot copy content of this page