Догоджаю зятю вже сьомий рік, а він не взяв мене у відпустку

Сім років тому донька, Іра, запропонувала мені переїхати жити до неї із чоловіком. Ухвалення рішення давалося, чесно сказати, дуже непросто. Переїзд був довгий і копіткий. Крім цього, треба було ще й наважитися кинути всіх знайомих та друзів.

І все ж таки зрештою я погодилася. Донька тоді була вагітна, і я розуміла, що їй знадобиться моя підтримка та допомога, коли народиться дитина.

Так воно і сталося. З того часу, як народилася внучка, Валя, я постійно доглядаю за нею. Крім іншого, на мені всі турботи вдома.

Ірочка, звичайно, постійно мене вмовляла більше відпочивати. Але я розуміла, що після роботи їй точно буде не до прибирання і приготування котлет. Тож я сама і обід з вечерею готувала, і сорочки зятя прасувала, і в хаті прибиралася.

Але, як виявилось, все це я робила дарма! Ніхто моїх старань за ці сім років не оцінив. Нікому моя турбота і задарма виявилася не потрібна. Їм, виявляється, навпаки, відпочинок від мене потрібний!

Днями з’ясувалося, що зять збирається у відпустку і з цієї нагоди купив путівки до Туреччини для всієї родини. Тобто для всієї його родини — Ірини та Валечки. А я, зважаючи на все, і не сім’я йому зовсім! Для мене путівки не було.

Із зятем, Михайлом, ми завжди ладнали. Він мені спочатку сподобався: інтелігентний, освічений, вихований. Загалом, я завжди вважала, що з чоловіком моїй доньці пощастило. Дуже я рада була, коли дізналася, що Мишко моїй Ірочці пропозицію зробив!

І він до мене завжди добре ставився. А тут раптом таке! І чим, скажіть на милість, я на це заслужила?

Донька каже, хочуть відпочити своєю родиною. І, мовляв, я від них відпочину. Каже:

«З подругами зустрінешся, розвієшся. А то постійно з Валечкою пораєшся. Адже тобі однакові будні набридли».

І як це мені розуміти? Чим я так могла їм набриднути, що від мене раптом відпочинок знадобився? Я ж тільки й робила, що допомагала!

You cannot copy content of this page