Для таких людей, як я, які довгий час пропрацювали в іншій країні, на батьківщині багато що здається чужим. Ритм життя, побут, люди, а ще співвідношення зарплат і цін, але люди дивують найбільше. Напевно, причина в тому, що на чужині ти ні на кого особливо не сподіваєшся.
Усі для тебе незнайомці, тому, навіть якщо обдурять або підставлять, – ніякого особливого розчарування немає, а якщо зроблять добру справу, то стає вдвічі приємніше. Якимось чином за кордоном увесь негативний досвід, що стосується твоїх співвітчизників, ніби випаровується.
Забуваєш, що були якісь образи. Просто вилітає з голови. З’являється дивна впевненість у тому, що, коли приїдеш додому, там усі будуть із тобою милими, мало не обійматися полізуть – і все в такому дусі. Не знаю, може, це в мене однієї так працювало, але було, зізнаюся, дійсно відчуття таке було.
Коли я повернулася додому назовсім, усі мої обов’язки перед дітьми було виконано. Людям потрібна підтримка, от я й працювала для того, щоб надати її дітям. Шість років тому я купила квартиру доньці. Вона вийшла заміж, хотіла взяти житло в іпотеку, але я їй допомогла грошима.
Вони придбали пристойне гніздечко на дві кімнати. Без ремонту, щоправда, але жити можна. Мені здається, це навіть здорово, якщо в тебе залишається така незавершеність у житті. На кшталт того, як обставити квартиру. Потрібно купувати меблі, придумувати, яким квартира буде виглядати.
Тепер настала черга сина. Батьки невістки подарували молодим однокімнатну квартиру. Хоча, якщо я правильно зрозуміла, цей подарунок дістався їм від бабусі, але я не надто заглиблювалася в це питання, та й мені це просто без різниці. Головне – у дітей є дах над головою, а решта додасться.
Ось і я внесла свою лепту: докинула грошей, тож син уже щосили домовлявся щодо обміну їхньої квартири з доплатою на двокімнатну. Потрібно дивитися в майбутнє, адже, коли з’явиться дитина, однієї кімнати буде замало. Розібравшись із проблемами дітей, я почала займатися своїм життям.
Трошки поправила свою квартиру. Весь цей час я її здавала. Хороша сім’я, інтелігентна, але вони ж не примари. Значить, поламані речі потрібно замінити, а зовнішній вигляд освіжити. Добре, що я відклала гроші для себе. За цінами все влетіло мені в копієчку, але грошей вистачило.
Тепер вдома я можу відпочивати. Так, із дітьми проблем не було. Іноді я чула, що діти якось відвикають від батьків, ставляться досить холодно. У мене ж таких проблем не було. Кілька разів я пригощала їх в одному ресторанчику по сусідству. Потім сама ходила до них у гості.
Ми багато спілкувалися, розповідали одне одному всяке. Словом, відновлювали все те, що втратили, поки мене не було вдома. Мені від цього ставало дуже приємно і тепло на душі. І я сподівалася, що так і триватиме завжди, але, на жаль, життя – це не вічне свято.
Через півроку почалися перші проблеми. У мене зламався зуб, і, мабуть, оголився нерв. Біль був жахливий, думала, збожеволію. Довелося на таксі їхати в найближчу лікарню. Там мені наспіх запломбували дірку, що відкрилася, що теж було досить неприємно, і відпустили.
Треба було повністю лікувати зуб і не один, а ще й кілька сусідніх, а найкраще вставляти новий, але це зовсім інший цінник. Так, у всьому світі знають, що стоматологія – це величезні витрати, але щоб у нас усе так було дорого, це кошмар якийсь.
Я порахувала свої заощадження і зрозуміла, що якщо я вплутаюся в це, то незабаром мені треба буде або ставати на паперті, щоб хліба купити, або йти шукати роботу. А чесно зізнатися, гарувати у нас за якісь копійки у мене бажання так і не з’явилося.
Я навмисно переглядала пропозиції щодо роботи і нічого хорошого знайти не змогла. Що ж робити? Довелося звертатися до дітей. Розумію, що це не найкращий привід для зустрічі, але що поробиш, у мене вже такий вік, що за законом допомагати потрібно, але ж я не вимагати в них грошей зібралася, а попросити.
Та й то, може, в майбутньому знайдеться щось, от я й віддала б. Однак до цього справа не дійшла. Я зібрала доньку і сина разом і назвала конкретну суму. Розділена навпіл вона вже не здавалася мені такою величезною, та й у дітей моїх із роботою начебто все було добре.
Було складно посміхатися і паралельно говорити про фінансову проблему, але що ж поробиш. Хоча яка різниця, якщо відповіддю мені була відмова? Точніше, відразу дві відмови. Донька сказала, що в них на руках готівки взагалі немає. Усе віддали на ремонт квартири.
Ще вона мені немов у докір фиркнула, що я сама винна. Треба було раніше більше грошей привозити, щоб вистачило на житло з ремонтом. Але ж людям потрібна підтримка, хіба ні? А син відмовив через те, що вони з дружиною дитину надумали заводити, витратилися наперед: на дитячу, візок, речі тощо.
Начебто навіть памперси закупили наперед. Ціни ж із кожним роком зростають. І ось сидимо ми, спілкуємося. Дивимося одне на одного, і я бачу розчарування в очах сина й доньки. Вони більше не бачать у мені маму-добувачку. Тепер я доросла тітка, яка сама потребує допомоги, а це їм нецікаво.
Досі я ходжу з пломбою на зубі і сподіваюся, що вона ще довго протримається. Що робити потім – не знаю, бо вирішення цієї проблеми не бачу. Я зрозуміла, що допомоги мені чекати ні від кого, і я даремно віддала стільки років життя. З дітьми, звісно, продовжуватиму спілкуватися.
На абстрактні теми. Але по суті я для них далека людина. А поки буду шукати якусь роботу біля будинку. Може, навчуся жити в такому ритмі, а там побачимо, як піде. Життя триває, і найостанніше, що я можу зробити, – це почати сумувати і жаліти себе.
