Тамара Давидівна обожнювала свого онука, Славка.
Коли її дочка, Іра, залишилася з дитиною, Тамара Давидівна твердо вирішила, що Славко буде оточений турботою і ласкою.
Іра багато працювала, тому бабуся часом заміняла йому і батька, і матір.
Захворів онук – Тамара Давидівна мчала до нього з гостинцями і ліками. У свята тягла дорогі подарунки, на які кілька місяців відкладала пенсію. А коли приходила пора, обновки йому купувала, сама не шикувала, натомість онуку все найкраще.
Славко бабусю теж любив.
– Ти в мене найкраща, бабусю, – казав він, навертаючи котлети. А Тамара Давидівна і рада була старатися. Їй було нескладно сидіти з онуком, поки донька своє щастя шукала.
Іра привела у світ хлопчика рано і майже відразу розійшлася з чоловіком. Не витримав Михайло кризи сімейних стосунків, хоча присягався в коханні, умовляючи одружитися.
Іра не хотіла так рано заміж, але Михайло був переконливим, вродливим і вмів гарно говорити, наобіцявши Ірині золоті гори й безхмарне майбутнє, тож вона погодилася.
Тут і про дитинку дізналася. Вирішили, що доля, та й діватися було нікуди.
Після весілля зятя як підмінили. Цілими днями лежав на дивані, працювати не хотів. Пристрастився до пляшки, почав поводитися неадекватно, і Іра вирішила, що на цьому їхня історія добігла кінця. Зібрала його речі й виставила за поріг, залишившись із маленьким Славою.
Михайло, опинившись на вулиці, взявся за голову, влаштувався на роботу.
Тамара Давидівна подумала і вирішила дочку з чоловіком помирити.
– Заради Славка, йому батько потрібен! – говорила добросерда теща.
Після умовлянь зійшлися. Але ненадовго.
Михайло був не пристосований до сімейного життя. Знову розпустився. Цього разу розмова була короткою. Розлучення.
Тамара Давидівна змирилася, бажаючи щастя доньці. Допомагала, чим могла. І все чекала, коли нарешті на шляху в Іри зустрінеться гідний чоловік. І дочекалася. Через десять років Іра привела додому Павла.
Чоловік він був простий, не такий видний, як Михайло по молодості, та й багато не базікав. Зате руки в нього були золоті. Тамара Давидівна, навчена гірким досвідом, придивлялася до нього, думала.
– Начебто непоганий, але хто знає, – говорила вона.
А ось Іра закохалася. Вона була щаслива і літала як на крилах. Стали говорити про весілля. Павло не затягував із пропозицією, він дуже хотів дітей, та й Іра була не проти.
– Думай, Іришо… Славка я виростила, а другого онука не потягну, стара вже.
– Та облиш, ти в мене молода ще, – сміялася Ірина, обіймаючи матір.
Начебто Тамара Давидівна до Павла придивилася, звикла і благословила. Але біда прийшла, звідки не чекали. Тихий і слухняний Славко ні в яку не хотів приймати Павла.
То в черевики накладе “подарунків” із котячого лотка, прикриваючись Барсиком, то в тарілку з супом проносне…
Ірина бісилася від такої поведінки, а Павло ображався на Славка, але мовчав. Прийняв тактику ігнору, вирішивши, що хлопчикові набридне і він змириться.
Особливо Славко не любив, коли Павло залишався на ніч. Аж надто хлопчик ревнував маму. Він звик, що йому діставалася вся жіноча увага в цьому домі, а з появою “конкурента”, все стало навпаки. Навіть бабуся змінилася, пильно стежачи за потенційним “зятем”.
А коли мама показала каблучку, Славко зрозумів, пора діяти. Дочекався ночі й намазав подушку клеєм. От тільки він не знав, що Павло любить спати біля стінки…
Багато було галасу, коли Ірина намагалася віддерти наволочку від густого волосся. І хоча її зачіска постраждала, Славко домігся свого. Іра голосно сказала:
– Нічого не вийде, Павло. Пробач.
Вона зняла каблучку, і Павло пішов.
Славко був шалено радий, хоч і розумів, що вчинив погано. Ось тільки мама чомусь проплакала всю ніч. Напевно, шкодувала свою шевелюру.
– Я ж хотів як краще… – зізнався бабусі Славко.
– Тепер їй доведеться поголитися налисо, – пожурила його Тамара Давидівна. – Розумієш, що накоїв?
Славко знав, що волосся було маминою гордістю, і зрозумівши свою помилку, не зміг пробачити собі цієї витівки.
Після того, що сталося, Ірина змінилася не тільки зовні. Вона перестала посміхатися і занурилася в себе. Із сином вона спілкувалася крізь зуби, але карати не стала, тому що в них у домі було не прийнято таке.
Тамара Давидівна теж якось постаріла. Вони з Ірою довго про щось спілкувалися за зачиненими дверима. Мама вийшла в сльозах, а бабуся поїхала, нічого не сказавши Славку. Він дуже переживав.
Славко не розумів, чому з відходом Павла в їхньому будинку стало так незатишно. Усе змінилося, навіть кіт, Барсик, немов засуджував його, не бажаючи гратися.
– Бабусю, чому мама така сумна? – запитав він, не витримавши.
– Бо їй довелося вибирати між трьома чоловіками, – сказала бабуся.
Славко злякався. Він вирішив, що мама знайшла ще когось і скоро приведе додому.
– А раптом той, кого вона вибере, буде ще гіршим? Павло був, у принципі, нічого… нормальний чоловік, – тихо сказав Славко.
– Хто буде гіршим? – не зрозуміла Тамара Давидівна.
– Ну новий залицяльник…
– Не буде нового. Твоя мати кохає Павла, але їй довелося вибрати тебе, дурень, – сказала бабуся.
– А третій тоді хто?
– Братик твій.
– У мене буде брат?!
– Мабуть, не буде… Ми з матір’ю тебе одного ледве тягнемо. Без батька складно. Виростиш, зрозумієш, – незвично похмуро й сухо сказала бабуся.
Славко хотів її обійняти, але вона лише відмахнулася і відвернулася, щоб приховати сльози.
І тут Славко зрозумів, що бабуся має рацію. Він справжнісінький дурень.
Схопивши куртку, Славко побіг на зупинку і вже за півгодини був у мами на роботі. Вона продавала квіти в магазині.
– Славку? Ти чого? Із бабусею щось? – зблідла Іра.
– Мамо, будь ласка, залиш мого братика! Я буду тобі допомагати! Ось на роботу влаштуюся, буду замість тебе тут букети продавати. Я зможу, правда… – Славко кинувся до мами й обійняв її. – Вибач мені, будь ласка! Я більше ніколи не буду погано поводитися.
– Я тебе вже давно пробачила, Славко. Але я не можу одна приймати таке важливе рішення. Від Павла ти сам мене відвадив, назад шляху немає.
– Я в нього вибачення попрошу! Він мені подобався, якщо чесно… так… тільки я тебе ревнував, – тихо зізнався син.
– Ну і ну… – похитала головою Іра. А за її спиною показався Павло Валерійович. Він приїхав зустрітися з Іриною і випадково почув їхню розмову.
Його вразила новина про майбутню дитину Ірини, але ще сильніше вразило зізнання дитини. Павло зрозумів, що був неправий. Потрібно було поговорити з хлопчиком і пояснити, що кохання буває різне. І що він ніколи не стане між матір’ю і сином. Нерозумно вийшло…
– І ти мене вибач, Славку, – сказав він, входячи в торговий зал. Іра з сином обернулися і здивовано подивилися на нього.
– Ти дозволиш мені стати хорошим чоловіком для твоєї мами? – він став на одне коліно перед ними. Славко трохи подумав і кивнув. – А татом для тебе? Можна стати?
Почувши це, Славко зрадів. Він зрозумів, що Павло – не загроза для нього, а друг, і погодився. У душі йому не вистачало батьківської любові, бо свого тата він бачив дуже рідко.
Отримавши благословення, Іра і Павло одружилися.
Через вісім місяців у Славка з’явився братик. Хлопчик із задоволенням допомагав мамі й татові в його вихованні. А Тамара Давидівна раділа за доньку і пишалася онуками.
