Глібу, синові Віри, нещодавно виповнилося тридцять чотири. Він мав старий вантажний фургон, сам сидів за кермом і розвозив замовлення. Приходячи додому, він мовчки роззувався, акуратно ставив черевики біля порога.
Потім довго мив руки господарським милом у ванній, і лише тоді сідав за стіл. Цей порядок ніколи не змінювався.
Гліб майже завжди мовчав. Поки інші сини дзвонили матерям і приносили традиційні торти на свята, Гліб просто клав на край столу пакет із гречкою та м’ясом. Потім кивав і занурювався в екран телефону, нескінченно гортаючи таблиці із заявками на вантажоперевезення та шукаючи вільні рейси.
Віра в такі моменти терла губкою і без того чисту клейонку на столі й розглядала відкол на емалі раковини. Вона кілька разів набирала повітря, щоб щось сказати, але так і видихала, стискаючи губи. І відверталася до раковини, відкриваючи кран, хоча мити було нічого.
Квартира на околиці, у п’ятиповерховому панельному будинку, повільно старіла разом із господинею.
З крана у ванній постійно сочилася вода, залишаючи на фаянсі іржаву нерівну смугу, яку Віра раз на тиждень марно намагалася відтерти содою. З її пенсією та скромними заробітками від приватних уроків літератури про ремонт не доводилося навіть згадувати. Просити сина вона не наважувалася.
Вони жили на одній житловій площі, але майже не перетиналися.
Гліб вирушав у рейс, коли за вікном ще було темно, а повертався, коли Віра вже застеляла ліжко. Його черевики з’являлися на порозі ввечері й зникали рано вранці. На столі залишалася невимита чашка, і за нею Віра визначала, ночував син вдома чи ні.
Одного разу він привів додому жінку.
Вона прожила з ними близько пів року, а потім мовчки зібрала свої речі в картату сумку, поки Гліб був у рейсі.
Тоді Віра знайшла на туалетному столику залишену шпильку й довго крутила її в руках. Шпилька була пластикова, з відламаним зубчиком.
Віра поклала її назад на туалетний столик, але через годину переклала в шухляду. А ввечері дістала знову й прибрала вже подалі з очей. Вона розуміла, чому жінка пішла: тут можна було прожити тиждень і не почути за вечерею жодного закінченого речення.
Того вечора Віра пекла пиріжки. Вона стояла біля плити, присипаючи борошном дерев’яну дошку, відривала від готового тіста шматки й розкатувала їх качалкою в тонкі коржі. Коли грюкнули вхідні двері, вона навіть не обернулася.
Гліб увійшов до кухні, стягнув через голову толстовку.
— Сідай, зараз чайник закипить, — Віра змахнула борошно з фартуха.
Гліб сів на табуретку, відкусив гарячий пиріжок і почав повільно жувати.
— Гліб, — зупинилася мати. — Ти б хоч розповів, як рейс. Як машина? Ми з тобою тижнями тільки «привіт» та «до побачення» говоримо.
Гліб перестав жувати. Він подивився на надкушений пиріжок, потім на матір. Помовчав і струсив пальцем крихту з клейонки.
– Все нормально пройшло. Зчеплення барахлить, треба відвезти на ремонт. Смачно, мамо.
Він допив чай трьома великими ковтками й відсунув порожню чашку. Встав і пішов до своєї кімнати. Віра дивилася на залишений ним недоїдений край пиріжка. Вона взяла ганчірку й почала несамовито терти стіл.
На початку літа у Віри почалися проблеми зі здоров’ям.
Підніматися на третій поверх стало складніше: на другому прольоті вона обов’язково зупинялася. Хапалася за поручні й чекала, поки пройде гудіння у вухах. У грудях тягнуло, ніби хтось зачепив ребра зсередини й розводив їх у сторони.
У поліклініці літня лікарка в окулярах, що зісковзнули на ніс, довго слухала її спину через мембрану фонендоскопа. Потім виписала кілька бланків і поставила прямокутну печатку.
— Путівка до кардіологічного санаторію, двадцять один день. Ванни, режим, — лікарка простягнула аркуші. — Якщо не поїдете зараз — восени я вас покладу в стаціонар. Вибирайте.
Наступного дня Гліб приніс роздруківку електронного квитка на автобус.
Вранці перед від’їздом він сам виніс на вулицю її стару шкіряну валізу з ручкою. Проводив її до вокзалу. Перед тим, як посадити матір в автобус, Гліб дістав із внутрішньої кишені куртки щільний білий конверт. І сунув його в бічну кишеню сумки.
— Це на процедури, якщо вони будуть платними, — він дивився на рейсовий автобус. — Телефон не вимикай.
— Дякую, синку, — Віра поправила ремінець сумки на плечі й трохи нахилилася до нього, затримавшись на пів кроку ближче, ніж треба.
Гліб коротко кивнув, засунув руки глибоко в кишені джинсів і відступив назад. Віра бачила, як його куртка мелькнула за спинами людей із сумками й зникла.
У санаторії кожен день був схожий на попередній.
Відрізнялися вони лише процедурами в розкладі: магнітотерапія — у понеділок і четвер, хвойна ванна — у вівторок і п’ятницю. Після обіду вона брала в бібліотеці книги й йшла на далеку лавку під високими соснами.
Гліб дзвонив раз на кілька днів. У слухавці зазвичай шуміла траса або гудів двигун.
— Привіт. Ти міряла тиск? У нормі? Ну все, давай.
Розмова тривала рівно сорок секунд. Віра натискала червону кнопку відключення, клала телефон на коліна й сиділа так ще пів години.
День повернення видався спекотним. До свого під’їзду Віра підійшла повільно — втомилася в дорозі. Піднялася на свій поверх, зупиняючись на кожному майданчику. Поставила сумку на бетонний майданчик і потягнулася до кишені за ключами.
Вона завмерла, так і не діставши зв’язку.
Праворуч від дверей, прямо на сходовій клітці, громоздилися три набиті білі мішки з-під будівельної суміші. На бетонній підлозі лежав тонкий шар білого гіпсового пилу, на якому відбилися підошви широких черевиків.
Але головне — самих дверей не було. Точніше, не було тих старих дерев’яних, оббитих дерматином. Замість них у отворі стояли сталеві двері темно-сірого кольору з масивною матовою ручкою.
Віра кілька разів моргнула. Подивилася на номер квартири, намальований чорною фарбою на стіні праворуч. Це був її номер. Вона простягнула руку до ручки, але в цей момент двері самі відчинилися зсередини.
На порозі стояв Гліб. У руці син тримав шпатель, на лезі якого засихав розчин.
— А, приїхала, — сказав він буденним тоном. — Ступай обережно, тут поріг ще не застиг, наступай на дощечку.
Він відступив убік, пропускаючи її всередину.
Віра зробила крок, наступила на підкладену дощечку й зупинилася. Передпокій здавався ширшим — зникли криві антресолі, що нависали над головою довгі роки. Стіни були обклеєні щільними світлими шпалерами з ледь помітною фактурою рогожки.
Віра поставила сумку на підлогу — там тепер лежав світлий ламінат. Вона зробила крок у бік ванної кімнати й заглянула туди. Іржавих труб більше не було, на стінах лежала матова плитка кольору слонової кістки.
Віра простягнула руку й доторкнулася до хромованого змійовика — він був гарячим. Прямо над ванною, міцно вмонтований у стіну, виблискував вигнутий металевий поручень. Віра обхопила його пальцями: надійно, не хитається. Гліб встановив його саме на тій висоті, щоб їй, з її хворим попереком, було зручно за нього триматися.
Вона пройшла до вітальні.
Гліб не наймав бригаду. Усі ці три тижні, поки вона пила кисневі коктейлі й читала книжки на лавці, він скасовував рейси й до пізньої ночі замішував розчин. Сам шпаклював стіни й клеїв шпалери. Сусідка знизу, напевно, натерпілася…
У вітальні, біля того місця, де зазвичай стояло її крісло для читання, на стіні була встановлена нова розетка.
Вона розташовувалася високо, за метр від підлоги, щоб Вірі не доводилося нахилятися. Поруч стояв новий високий торшер на литій металевій ніжці.
Віра обернулася. Гліб переступав з ноги на ногу біля входу в кімнату й дивився кудись вниз, у кут.
— Довелося замінити всю електропроводку, — сказав він, не піднімаючи очей. — Стара була алюмінієва, кришилася прямо в руках. Могло б статися коротке замикання. Сергій проклав нову, він у цьому розбирається. І труби перепаяв. У щитку поставили новий автоматичний вимикач.
Віра знала Сергія — напарника Гліба, з яким вони колись разом починали. До роботи з фургонами він працював електриком на заводі, а паяти вмів ще з армії.
Віра мовчала. Вона перевела погляд на центральну стіну. Раніше там висів запилений вовняний килим, за яким ховалися нерівності бетонної плити. А тепер стіна була абсолютно гладенькою. Прямо по центру висіла проста рамка зі світлого дерева.
Віра підійшла впритул. Під склом лежала стара чорно-біла фотографія, яку вона вважала давно загубленою. Син знайшов…
На знімку, зробленому на дачі тридцять років тому, вона сидить навпочіпки посеред грядки, а маленький Гліб стоїть поруч. На ньому короткі шорти, коліна забруднені землею, а в руках він міцно стискає дерев’яну лопатку.
Під рамкою, прямо до стіни, була прикручена невелика дерев’яна дощечка — обрізок від наличника, гладко відшліфований. На ній були викарбувані друковані літери. Віра простягнула руку.
«Дякую, мамо».
Вона стояла спиною до сина. Не оберталася. Проводила пальцем по борозенках і мовчала.
Окуляри сповзли на кінчик носа, а вона навіть не поправила їх. Раптом згадала, як Гліб у чотирнадцять років приклеїв відірвану підошву до її осінніх чобіт. Як приносив з підробітку перші, пом’яті в кишені купюри й клав їх під хлібницю. Як без жодного слова скасовував вигідні рейси, коли вона злягла з важким бронхітом. Заради того, щоб тричі на день заварювати їй трав’яний збір і ставити гірчичні компреси.
— Я там чайник поставив, — Гліб кашлянув, помовчав. — На кухні. Раковину нову вмонтував, глибшу. Ти ж просила, щоб вода не бризкала.
Віра опустила руку з дерев’яної дощечки. Зняла окуляри, подихала на скельця й довго протирала їх краєм кофти. Розправила плечі, підійшла до сина й притулилася чолом до його плеча. І раптом стало так добре…
