— Ти не моя мама! Залиш нас з татом у спокої! Іди геть! — чула кожна дівчина, яка хотіла ділити з Антоном дах над головою, хліб і розкладний диван.
Маленька Агата злобно шипіла, кидалася словами та дорогим плюшевим зайцем, а іноді й важким гострим пластиком, щойно кандидатка на роль мачухи переступала поріг їхньої панельної фортеці.
— Тобі б свою малолітню істеричку до психолога відвести, чи що, — зло промовила остання дівчина Антона, коли Агата розбила об стіну подаровану гостею статуетку голуба.
— Пробач, заради Бога, пробач. Я не думав, що вона кине… — вибачався Антон, змітаючи тремтячими руками голову й хвіст голуба у совок. — Я ж попереджав, що вона ніяк не може оговтатися після відходу матері засвіти…
— Слухай, я теж недавно втратила собаку, але я ж не кричу, як божевільна, і не кидаюся речами!
— Собаку? Ти порівнюєш втрату матері з собакою?!
— Я його любила. Все, відчепіться, сім’я диваків.
***
— Зайчику, ну навіщо ти так? Уже майже чотири роки минуло, хіба ти не розумієш, що я сам не справляюся? — Антон присів на коліна перед дочкою.
— Не бійся, я тобі допоможу, а ця тітка тобі не потрібна, вона погана. Усі вони погані, — прошепотіла Агата й обійняла батька за шию.
***
З кожним новим днем Антон все глибше замикався в собі. Холодні жовтневі вітри тепер, здавалося, продували його цілий рік.
Аж поки одного разу серце чоловіка не зігріла Єва. Втім, зігріла вона не тільки серце, а й стегна, проливши на Антона половину своєї кави в метро.
Після цього вона тричі наступила йому на ногу і, на додачу, влучила парасолькою в око. Щоправда, все це сталося вже після знайомства та тисячі вибачень дівчини.
— Так, про всяк випадок. Хто знає, може, ніс розіб’єш або на пофарбоване сядеш, — пояснювала Єва, дістаючи вже другу упаковку вологих серветок, коли витирала Антону штани.
— А часто з вами таке трапляється?
— Періодично, — не замислюючись, відповіла вона.
Після першої кави в метро Антон вирішив запросити Єву на другу, а потім і на третю. Дівчина з добрим серцем виявилася ходячим магнітом, що притягував усілякі безглузді ситуації та дрібні нещастя: то її затискало дверима в автобусі, то сусідська кішка подряпала половину обличчя.
А щодо штрафів за перехід вулиці в недозволеному місці, то Єва була олімпійською чемпіонкою. На диво, Єва всього цього не помічала. Такий життєвий сценарій для неї був цілком природним.
До того ж вона зовсім не вміла ображатися й сердитися. Саме за це Антон і закохався в неї по вуха. Кращої мачухи для Агати важко було уявити, хай навіть і такої «небезпечної».
***
— Слухай, коли прийдемо додому, не звертай уваги на її витівки. Вона ж хороша, справді. Я просто не знаю, як до неї підійти. І взагалі, всі ці жінки… Я сам винен, але…
— Тихо, тихо, заспокойся, дихай глибше, — погладила Єва Антона по руці, коли вони підійшли до під’їзду. — Знаєш, нам не обов’язково йти до вас додому. Може, познайомимося тут, на вулиці?
— На вулиці? — здивувався Антон.
— Ну так, ти ж сам кажеш, що вдома вона нервує, тож давай на вулиці. Та й ще мої черевики пахнуть котами, — збентежено промовила Єва. — Сусідка попросила доглянути за її мейн-куном, а він мене не дуже любить, — посміхнулася вона.
— Не переймайся. Гаразд, давай я приведу її.
***
Єва безцільно шукала щось в інтернеті, коли ззаду несподівано пролунало:
— Це ваш гаманець?
— Ой, — злякано підскочила на місці Єва й, обернувшись, побачила дівчинку років семи-восьми, яка тримала в руках її гаманець з усіма грошима, картками та рецептом на таблетки. — Дякую, мало не загубила, — посміхнулася Єва.
— Треба бути уважнішою, — діловито потерла ніс дівчинка.
— Згодна. А ти чого тут одна?
— А я не одна, я з дідусем і Олегом, — показала дівчинка на старого, який копався під капотом чорної іномарки, що стояла неподалік. Поруч із ним тримав інструменти хлопчик приблизно того ж віку, що й юна співрозмовниця.
Тут на плече Єви впала «посилка» зі стовпа, поруч із яким вона стояла.
— Ой, а на вас літаючий щур нака…, — хихикнула дівчинка.
— Та що там, буває й таке, — посміхнулася Єва й дістала з сумочки пачку вологих серветок. — І, до речі, це не щури, а голуби.
— А дід каже, що щури.
— Пф, щури. Хіба щури можуть доставляти листи ангелам?
— А-а-ангелам?
— Ну так. Хіба ти не знаєш, що голуби — це поштарі, які раніше доставляли листи людям, а тепер доставляють їх на небо? — Єва говорила так переконливо, що кілька голубів зверху теж почали прислухатися.
Дівчинка похитала головою.
— А от якщо не ангелам, а простим людям на небо вони можуть листи доставити?
— А чому ні? Потрібно просто вказати правильний індекс.
— А ви не…
Дівчинка не встигла договорити, як двері під’їзду розчинилися, і з них вийшов Антон.
— Ось ти де! Пішла й нічого не сказала. Я вже думав, тебе викрали.
Антон підійшов до дівчинки й підняв її на руки.
— Дідусь тобі дзвонив, а ти трубку не береш. Але записку ти побачив?
— Побачив, побачив. Ось, познайомся, це Єва, — представив Антон дочці нову дівчину. — А це Агата, — кивнув він у бік дівчинки.
Агата змінилася в обличчі й оглянула Єву злісним поглядом.
Наступні пів години минули в моторошній незручності. Розмова не складалася, у повітрі витала напруга. Розлучилися теж якось напружено.
— Вибач, — сказав на прощання Антон Єві й повів доньку додому.
— Все добре, — ледь чутно відповіла Єва.
***
Через тиждень Єва проходила повз під’їзд Антона й помітила Агату, яка ховалася за спинкою лавки.
— Привіт. Що робиш?
— Голубів ловлю, — відповіла Агата, не відриваючи погляду від сірого птаха, що дзьобав горбик запліснявілого хліба. — А, це ви… — з досадою промовила дівчинка, повернувши голову в бік Єви.
— І як ти збираєшся його зловити? — не звертаючи уваги на суворий погляд, запитала Єва.
— Руками.
— Та ну, багато ти так зловиш. Потрібен сачок.
— Де я його візьму? — Агата подивилася на дівчину, ніби на дурну.
— Я можу принести.
— Ви?
— Ну так, чому ні? Чекай тут, годуй пташку, я збігаю до магазину і назад.
Агата не встигла нічого відповісти, а Єва вже помчала в бік зупинки. Повернулася вона через сорок хвилин з величезним сачком і пакетом насіння.
— Краще відразу приманити побільше, щоб шанси зросли, — сказала Єва і висипала половину пакета на майданчик біля під’їзду. Агата мовчки погодилася.
Через п’ять хвилин голуби з гуркотом опускалися на асфальт і збивалися в одну зграю.
— Давай ти, — простягнула Ева сачок.
Схопивши знаряддя, Агата вискочила з-за лавки й накинула пастку на зграю голубів, яка миттю розлетілася в різні боки.
— Зловила, зловила!
— Чудово, давай лист! — Єва витягла голуба з-під сачка.
— А я ще не написала…
— Як це? А що тоді з ним робити? — Єва дивилася на Агату, Агата — на Єву, а ошелешений голуб, завдяки куту огляду в триста сорок градусів, — на всіх одразу.
— Що ви тут влаштували? Весь асфальт тепер у посліді, — голосно й неприємно, наче закипілий чайник, буркнула двірниця, що підійшла.
— Давай краще підемо додому, — підштовхнула Єва дівчинку до під’їзду, і та слухняно побігла вперед. — Тато вдома? — запитала Єва, коли вони з Агатою піднімалися на її поверх.
— Так. Сказати, що ви прийшли?
— Не треба, — посміхнулася Єва, помітивши смуток і недовіру в очах дитини. — Ми ж тут у інших справах. Іди пиши листа, я чекатиму на тебе на сходах.
Агата посміхнулася й зайшла в квартиру. Вона повернулася через п’ять хвилин із згорнутою пачкою та ниточкою.
— Ш-ш-ш… — Єва приклала палець до губ і вказала на голуба, що сидів на вікні. Агата кивнула, її очі засяяли від захоплення.
Єва піднесла до голуба долоню з насінням, той насторожено почав хапати дзьобом по одному. Коли птах остаточно втратив пильність, Єва спробувала його схопити, але голуб виявився швидшим. Правда, не розумнішим.
Замість того щоб полетіти на вулицю, він полетів прямо на Єву. Пролунав вереск. Птах бив крилами по очах дівчини й дряпав її кігтями, Єва бігала по сходовій площадці, намагаючись скинути голуба, але нічого не виходило. На шум почали визирати сусіди, почулися сміх і лайка.
Наступні десять хвилин Єва витирала себе й половину поверху вологими серветками. Голуб все ж вилетів у вікно і відтоді більше ніколи не довіряв людям.
Агата зникла за дверима квартири, а коли повернулася, у її руках були відро з водою та швабра.
— Так буде швидше, — сказала вона й гучним ляпасом вдарила ганчіркою об підлогу. У повітрі запахло сирим каменем.
— Агата, ти куди?.. — у дверях з’явилося обличчя Антона. Він виглядав, м’яко кажучи, здивованим, побачивши, як його дочка та Єва миють підлогу в під’їзді. — А що це ви робите?
— Не задавай зайвих питань, — підморгнула Єва.
— Так, тату, тобі не треба багато знати, — підтакувала Агата.
— Г-г-гаразд, зрозумів, — прикрив двері Антон.
— Знаєш, я тут подумала, навіщо ми їх ловимо? Адже є спеціальні голубники, де мешкають професійні поштарі, а не якісь сумнівні фрілансери, — сказала Єва, коли миття підлоги було закінчено.
— Серйозно? А чому ж ти раніше мовчала?!
— Та якось забула. Давно, знаєш, не відправляла листів у небо.
— А ми можемо до них заїхати? Будь ласка! — застрибала від нетерпіння Агата.
— Можемо, але тільки завтра. Давай я заїду за тобою після роботи, добре?
— Ура! — запищала дівчинка.
Увечері Єва зателефонувала Антону й усе розповіла.
— Ти думаєш, це гарна ідея? Коли вона підросте й усе зрозуміє, то, можливо, затаїть злобу за такий обман.
— Знаєш, якби мені з дитинства говорили тільки правду, я б, напевно, з глузду з’їхала.
— Мабуть, ти маєш рацію. Ви завтра без мене?
— Так, думаю, ми впораємося. До того ж вона у тебе дуже кмітлива, я б з нею поспілкувалася.
— Дякую тобі.
***
Наступного дня Єва забрала Агату, і вони на таксі поїхали до голуб’ятні.
— Ого, які вони білі й красиві, — з захопленням розглядала голубів дівчинка. — Я можу вибрати будь-якого? Він точно доставить лист потрібному адресату? Він не збиється з шляху? У них є навігатор? Мені потрібно, щоб лист прийшов прямо до мами, я дуже прошу, — засипала Агата заводчика запитаннями, а той ледве встигав відповідати.
— Головне — вказати правильний індекс, — нагадала Єва.
— Я написала наш домашній, він же там повторюється, так? А ще додала, чия це донька пише, щоб ангели нічого не переплутали, — з серйозним виглядом сказала Агата.
— Дуже вам дякую… — Єва обережно простягнула гроші заводчику, коли вони прив’язали лист до лапки голуба й випустили його в небо.
— Та мені не шкода, — витираючи сльози рукавом, промурмотів чоловік, прибираючи гроші й зачиняючи клітку.
— Дякую, Єво, — Агата обійняла дівчину.
Та у відповідь мовчки погладила дівчинку по голівці.
Через два дні зателефонував Антон.
— Агата каже, що їй з неба прийшов лист із відповіддю, і в ньому написано про тебе. Не хочеш прийти почитати?
— Звичайно, скоро буду.
Ця новина так вразила Єву, що вона попросила дозволу піти з роботи раніше і, забувши зберегти проект, над яким працювала весь день, випадково видалила його, вимикаючи комп’ютер.
Забігши на потрібний поверх, вона подзвонила у двері. На порозі з’явився Антон.
— Агата гуляє у дворі з сусідським хлопчиком. Вона залишила тобі листа на столі, мабуть, соромилася віддати його сама.
Єва увійшла до кімнати й тремтячими руками взяла зім’ятий аркуш, на якому дитячим почерком, з помилками та виправленнями, було написано таке: «Дякую, донечко, за лист. Я теж дуже за тобою сумую і люблю тебе. Щодня згадую про вас із татом. Я подивилася на Єву — вона гарна. Вона не твоя мама, але ви можете стати подругами. Я б цього хотіла. Твоя мама».
Єва проковтнула клубок у горлі й ледь чутно вилаялася, помітивши, як від її сліз почав розпливатися текст на папері.
— Мабуть, вона все зрозуміла, — сказав Антон, підійшовши ззаду й обійнявши Єву.
Та лише кивнула, все ще не в силах стримати сльози.
— Знаєш, я завжди хотів знайти для неї маму, але не розумів, що їй потрібна подруга, адже мама у неї вже є.
— На більше я й не думала претендувати, — видихнула Єва і тут побачила за склом вікна голуба, що дивився прямо на них. Здавалося, він підслуховував розмову і тепер справді збирався злетіти в небо, щоб розповісти про те, що сталося, ангелам.
