— Мамо, чого тобі? Кажи швидше, я зайнята! — Катя ніколи не віталася з матір’ю, коли та дзвонила. Вона завжди відповідала питанням і вічно кудись поспішала.
— Просто дзвоню… дізнатися, як у тебе справи, — винуватим голосом промовила Ніна Петрівна.
— Не дзвони мені просто так! Скільки разів можна повторювати?! Тобі нема чим зайнятися? Знайди собі хобі!
— Донечко, але ж я… — почала виправдовуватися мати, але одразу зрозуміла, що Катя вже поклала слухавку.
Ніна Петрівна довго не могла збагнути, що сталося з її дочкою.
Коли Катя була маленькою, вони були дуже близькі. Принаймні, матері хотілося в це вірити.
Ніна Петрівна знала про всіх шкільних подруг Катерини, її захоплення та симпатії, образи та секрети.
Правда, по-справжньому відверто спілкуватися їм вдавалося вкрай рідко. Мати виховувала доньку сама, тому часу на дитину їй катастрофічно не вистачало.
Але вона щиро вірила, що між ними існує особливий зв’язок.
Поки Ніна Петрівна жила разом із донькою, усе було нормально.
Але потім Катя виросла, закінчила школу, вступила до інституту в іншому місті, отримала диплом і навіть вийшла заміж.
З того моменту, як дівчина стала самостійною, їхні стосунки остаточно зіпсувалися.
Катя ніколи не дзвонила першою. На свята вона надсилала матері лише короткі привітання, а частіше взагалі забувала про них.
Дочка не приїжджала до батьківського дому просто так, а якщо й заглядала, то лише на кілька хвилин.
Якщо Ніна Петрівна сама набирала номер Каті, та завжди відповідала різко. Їхні розмови виходили короткими й сухими:
— Як справи, донечко?
— Нормально.
— Працюєш?
— Звісно! А що я ще можу робити вдень?
— Втомилася, напевно?
— Трохи. Ти щось хотіла?
— Та ні, просто дзвоню…
— Ну добре, тоді. Бувай! Мені ніколи!
Після таких розмов Ніна Петрівна клала телефон на стіл і довго дивилася на нього, ніби намагаючись знайти в ньому відповідь.
Вона ніяк не могла зрозуміти, чому Катя поводиться з нею так холодно.
— Чим я це заслужила? Чому моя дочка така груба? Адже я їй не ворог. Хіба я погана мати? — скаржилася Ніна Петрівна сусідці.
— Справа не в тобі! Зараз усі діти невдячні. Не бери це близько до серця.
Ніна Петрівна погоджувалася з думкою подруги. Вона й справді не вважала себе поганою матір’ю.
Усе життя вона виховувала Катю сама: годувала її, одягала, навчала, сиділа біля ліжка, коли донька хворіла.
Вона намагалася дати їй усе найкраще.
Але Катерина виявилася невдячною і щоразу під час спілкування з матір’ю намагалася її образити.
І ось одного разу Ніна Петрівна вирішила відновити їхні колишні стосунки.
Вона не збиралася ні сваритися з дочкою, ні з’ясовувати з нею стосунки. Їй просто хотілося знову стати з нею близькими людьми.
Того дня мати зателефонувала дочці з проханням:
— Катю, люба, я тут новий телефон купила…
— І що? — одразу відрізала Катя.
— Просто мій старий телефон уже зовсім не працював, а цей якийсь інший, більш сучасний, чи що.
Я в ньому нічого не розумію. Ти не могла б приїхати й показати мені, що там до чого?
На іншому кінці дроту запала роздратована пауза.
— Сьогодні, чи що?
— Та хоч сьогодні, хоч завтра. Коли тобі буде зручно.
— Гаразд, — голосно зітхнувши, відповіла Катя. — У вихідний приїду, ближче до вечора.
Ніна Петрівна поклала слухавку й уперше тепло посміхнулася. Вона вирішила, що майбутня субота стане по-справжньому сімейним днем.
Уже в п’ятницю ввечері мати взялася за приготування. А вранці вона зробила салати, запекла м’ясо, зварила суп, приготувала улюблені пиріжки Каті й навіть спекла яблучний пиріг.
Ніна Петрівна накрила стіл гарною скатертиною й дістала святковий сервіз.
«Посидимо, поговоримо. Може, нарешті все налагодиться», — не перестаючи, думала вона.
Коли Катерина приїхала, мати зустріла її біля дверей з посмішкою:
— Ну нарешті, дочекалася! Іди швидше мити руки. Я тут стільки всього приготувала!
— Ой, у мене немає часу, мамо, — роздратовано відмахнулася дочка.
— Як це — немає часу? Сьогодні ж вихідний. Куди ти так поспішаєш?
— Потім якось повечеряємо. Де твій новий телефон?
Посмішка зникла з обличчя Ніни Петрівни.
— Ось… — простягнула вона дочці коробку.
Катя швидко дістала телефон, увімкнула його.
— Дивися. Ось тут налаштування, тут — дзвінки, тут — месенджери. А ось це взагалі не чіпай, поки не розберешся.
— Добре.
— Зрозуміла?
— Здається, так.
— Чому «здається»? Що тут незрозумілого? — фиркнула Катя і пояснила ще раз, а потім ще й ще.
Ніна Петрівна намагалася уважно слухати дочку, але їй дійсно було складно розібратися в сучасному пристрої.
— А ось сюди навіщо натискати? Щоб усе закрити чи повернутися назад?
Катя демонстративно зітхнула.
— Мамо, я ж тобі щойно пояснювала!
— Так… просто забула.
— Забула за секунду? — посміхнулася дочка й повторила те, що сказала раніше.
Через кілька хвилин Ніна Петрівна знову запитала:
— Кать, а якщо я хочу подивитися фотографії, куди мені натискати?
— Мамо! — різко підвищила голос дочка. — Ти що, зовсім мене не слухаєш? Невже так складно засвоїти елементарні речі?!
Ніна Петрівна опустила очі, а Катя зло поглянула на неї й вигукнула:
— Скільки ще можна пояснювати одне й те саме?! Ти ніби спеціально це робиш!
Від цих слів у матері всередині все стиснулося.
— Давай ще раз повторимо, — благально промовила вона.
Катя закотила очі.
— Мамо, я зараз вибухну! Що тут повторювати? Тут немає нічого складного!
— Я просто хочу зрозуміти…
— Господи, я втомилася! Мені потрібно подихати свіжим повітрям, — сказавши це, Катя поклала телефон на стіл, вийшла на балкон і зачинила за собою двері.
Ніна Петрівна залишилася на кухні сама. На столі стояли недоторкані салати, бутерброди, остигав пиріг, а поруч лежав новий телефон, у якому вона так і не змогла розібратися.
Мати поглянула на балконні двері й відчула щемливий біль. І раптом її осяяло.
— Господи … — Ніна Петрівна притиснула руку до серця.
Вона несподівано згадала ситуацію, що сталася багато років тому. Тоді Катя сиділа за тим самим столом із розгорнутим зошитом і плакала:
— Мамо, я нічого не розумію.
— Не розумієш?! Та я тобі вже сто разів пояснювала цю кляту математику!
— Я все одно не розумію. Як розв’язати цю задачу?
— Катя, ну скільки ж можна?! Ти спеціально мене доводиш до сказу?!
— Ні…
— Звичайно, спеціально! Хочеш, щоб я сама все за тебе розв’язала, а потім відпустила гуляти!
Згадавши цю сцену, Ніна Петрівна заплющила очі. Лише зараз вона зрозуміла, що сьогодні почула власні слова. Тільки сказані вони були голосом її доньки.
У пам’яті спливли й інші картини. Ось маленька Катя намагається розібратися в тексті, а мати сердиться.
Ось дочка просить допомогти з якоюсь проблемою, а Ніна Петрівна кричить:
— Я зайнята! Мені немає часу! Розбирайся сама!
Іноді, коли Каті було страшно або погано, вона дзвонила мамі прямо на роботу, а та часом навіть не брала трубку.
Правда, потім вона передзвонювала і питала:
— Що сталося?
— Нічого, просто мені якось стало сумно…
— І тому ти мені дзвониш?! Може, тобі варто чимось зайнятися? Наприклад, уроками?
— Я їх зробила, мамо. Просто хотіла поговорити…
— У мене немає часу з тобою розмовляти!
Тоді Ніна Петрівна вважала, що в неї просто багато справ. Вона й не здогадувалася, що Катя запам’ятає не саму відмову, а те, як у той момент стискалося її серце від відчуття, що вона нікому не потрібна і її не хочуть слухати.
Ніна Петрівна знову поглянула на телефон.
— Ось чому… — прошепотіла вона.
Мати нарешті зрозуміла, чому донька не дзвонила їй, не приїжджала, забувала привітати зі святами й щоразу дратувалася, щойно та просила про допомогу.
Справа була не в байдужості Каті. Просто дочка мимоволі копіювала її власну поведінку, повторювала ті самі інтонації та різкі фрази.
Ніна Петрівна прикрила обличчя руками й заплакала. У цю мить вона чітко усвідомила, що й справді не була ідеальною матір’ю.
Помилки, допущені в процесі виховання, давно пустили коріння в душі дочки й переросли в образу, яку Катя й сама не могла до кінця пояснити.
Через кілька хвилин двері балкона прочинилися. Катя зайшла всередину й побачила, як мати поспішно витирає сльози.
— Що з тобою? Плачеш?
Ніна Петрівна підняла очі й сказала те, чого раніше ніколи не говорила:
— Пробач мене.
Катя збентежено нахмурилася:
— За що?
— За все. Я тільки зараз зрозуміла, чому ти віддалилася від мене.
Дочка мовчки дивилася на матір, не знаючи, що відповісти.
— Сьогодні ти говорила зі мною точно так, як я говорила з тобою в дитинстві, коли ти не могла розібратися з уроками.
Я кричала, що ти навмисно мене мучиш, що не хочеш думати…
А ти просто не розуміла, так само як і я зараз не розумію, як працює цей телефон.
У Каті затремтіли губи.
— Мамо…
— А коли ти дзвонила мені, я завжди відповідала, що зайнята. Коли тобі хотілося просто поговорити, я відмахувалася.
Я думала, що потім усе надолужу, що часу ще багато. А час минув.
Ти виросла, і я сама не помітила, як навчила тебе бути байдужою.
Ніна Петрівна схлипнула.
Катя, стоячи посеред кухні, теж більше не намагалася стримувати сльози.
— Знаєш, мамо, а я справді не розуміла, чому поруч із тобою мене охоплює це роздратування, — зізналася дочка. — Ще по дорозі до тебе я починала злитися.
А варто було тобі мене про щось запитати, як мені одразу хотілося відповісти тобі різко, щоб образити.
Я думала, що зі мною щось не так, що я погана дочка…
— Ні, — похитала головою Ніна Петрівна, — це я була поганою матір’ю…
Катя підійшла до мами й міцно обійняла її.
— Пробач…
— І ти мене пробач, донечко.
Вони довго стояли посеред кухні, притиснувшись одна до одної. І ці хвилини перекреслили всі їхні колишні образи.
Мати й дочка зрозуміли, що іноді стосунки між близькими людьми руйнуються не через один великий конфлікт, а через тисячі дрібних моментів, коли одна людина потребує допомоги, а інша буває занадто зайнята.
