Юля побачила в телевізорі обличчя злочинця і волосся на її потилиці стало дибки, а все тіло різко пробило тремтінням. Так ось він хто… Вона вже бачила його два тижні тому. Наживо. Обличчя зі шрамом на щоці… Затиснута між матір’ю і сестрою на вузькому дивані, вона закам’яніла.
— Ти чого так затремтіла, Юль? — запитала мати, не дивлячись на неї, заглиблена в кадри затримання, — страшний, як чорт, так? На психа схожий. Такого на вулиці побачиш — відсахнешся.
Ось яка сволота в нашому місті завелася! Добре, що відразу спіймали. Шкода дівчинку, бідні батьки… Хоч би довічне йому дали.
Сестра пирхнула:
— Ну ти, мамо, вигадала казку! Таким довічне не дають, випустять його років через п’ять за зразкову поведінку, ось побачите.
— Перемкни, мамо… — тихо попросила Юля.
— Та почекай, цікаво ж! Не часто на нашому місцевому каналі такі захоплюючі новини.
— Тоді я піду. Займуся уроками, — встала Юля. Її очі магнітом притягувалися до телевізора. На весь екран на неї дивився він, сфотографований у відділенні поліції або в іншому місці, коротше, за ґратами. Ведучий захоплено розповідав про сім’ю заг…ї.
Юля зачинилася у ванній. Вона побризкала холодною водою на обличчя і подивилася в дзеркало. На місці тієї дівчини могла бути вона… Тільки тепер Юля зрозуміла, що все було не випадково того вечора.
— Юлю, ти на кухні?! — прокричала мама, — принеси печиво і чайник увімкни, будь ласка!
Того дивного вечора Юля була запрошена на день народження своєї однокласниці, якій виповнювалося п’ятнадцять років. Оскільки Юля жила від неї за два квартали, то домовилися, що ночувати вона залишиться там же, тим більше вони були найкращими подругами і часто так робили раніше.
На святі Юля затаїла на подругу образу – та, розвеселившись, ляпнула всім, що Юля закохана в Федьку-старшокласника, над яким потішалася вся школа.
Над дівчинкою почали жартувати, причому досить уїдливо, і Юля, думаючи про те, що в понеділок про це буде пліткувати вся школа і до самого Федьки неодмінно дійде інформація, розплакалася від сорому.
Подруга, зрозумівши свою помилку, дала задній хід і заявила, що вона пожартувала і ні в якого Федька Юля не закохана – вона ж не хвора, щоб закохуватися в таке посміховисько.
Однак Юля і справді була закохана… Довірила, називається, найкращій подрузі найпотаємнішу таємницю!
Так, Федька клаповухий і дивний, не від світу цього трохи: не цурається грати у дворі з малюками, футболу їх вчить, бабусям допомагає сумки тягати і воду їм зі свого третього поверху підносить, щоб ті поливали під будинком квіти, і голубів годує насінням та крихтами, і відбив у хуліганів кошеня, якому негідники склеїли лапки суперклеєм, кіт, до речі, тепер красень – рудий, пухнастий, вухатий, прямо як Федька – сидить щодня на вікні і чекає додому свого господаря.
А взагалі-то нічого, що Федьку хочуть взяти в міську футбольну команду, що він віртуозний гравець і, можливо, майбутнє світло спорту?
Так, Юлька закохана і їй боляче розуміти, що в підлітковій субкультурі в таких закохуватися не прийнято, ганьби не уникнеш, треба в Васильченка закохуватися або в Федорчука, в цих крутих і завидних, яких всі поважають, бо бояться.
— Та годі тобі, Юлю! Ну чого ображатися? Всі повірили, що це жарт, ну вибач, я ненавмисно, якось вирвалося… — почала вибачатися подруга, коли всі пішли, а Юлька, не відійшовши від образи, виглядала надутою і ховала погляд. – Ну вибач мене на честь дня мого народження.
– Як ти там казала? “Тільки потвора, якій нічого в житті не світить, може закохатися в Федьку!” – пригадала Юля, – так ось, значить, що ти про мене думаєш.
– Та ні, ти звичайна на зовнішність, треба ж було якось викрутитися…
– Ах, я ще й звичайна! А ти, можна подумати, супер-пупер красуня! Все, я пішла додому, не хочу у тебе ночувати.
Юля взяла свою сумочку з крісла і вийшла в передпокій. Одним махом вона натягнула кросівки, не розв’язуючи шнурки, і зняла з вішака вітровку. Подруга її не зупиняла — вона теж тепер була ображена за «супер-пупер красуню», лише сказала на прощання:
— Дякую за зіпсоване свято! Ти вмієш!
Юлька вже вийшла і з іншого боку штовхнула двері сильніше при закритті, до гуркоту і відлуння в під’їзді.
Обурюючись, подруга понесла тарілки, що залишилися в спальні, на кухню. Там був тато.
— Що у вас сталося? Юля пішла чи що?
— Ми посварилися. Вона пішла додому.
Батько подивився на годинник.
— Вже пізно, треба було її підвезти…
— Сама дійде!
Подруга притулилася до вікна і побачила, що Юлька вже перетинає середину двору. Адже й справді вже зовсім темно…
Далі, за їхнім кварталом, починався парк. Юльці, щоб скоротити шлях, потрібно було пройти цей парк, а після до її будинку хвилин десять, але в таку темряву вона напевно зробить гак по людній дорозі, щоб обійти його.
Через парк Юля пішла машинально і замислилася над помилкою тільки коли пройшла третину шляху. Високі хиткі дерева на темному небі і стогони гілок, що б’ються одна об одну, а також звивисті доріжки, тьмяно освітлені ліхтарями, що працюють через один, повернули Юлю до реальності.
Сварка з подругою настільки вразила її, що Юля без кінця прокручувала в голові той епізод, тільки у фантазії вона не мовчала і не плакала, а сміливо відстоювала свої права, затикала кривдників, давала ляпаса балакучій подрузі і гордо відходила, і навіть йшла до Федьки, щоб запропонувати йому свою дружбу.
І з ним було так добре, він розумів її, і вони, два диваки, були по-справжньому щасливі разом, незважаючи на прикриту насмішками заздрість інших…
Буйним цвітом розквітала Юлина фантазія і тим несподіваніше було для неї опинитися однією посеред похмурого міського парку, де в цей час навколо ні душі.
На загострений слух Юлі обрушилися лісові шерехи і звуки, вона зупинилася, але швидко зрозуміла, що стояти посеред цього ще страшніше, ніж йти, тому продовжила шлях.
Паркове озеро було досить довгим
і химерно мерехтіло, і по ньому плавали слабкі листя беріз, і Юля вважала за краще дивитися на нього, а не на руїни особняка по інший бік від себе.
Колись, ще на початку 20 століття, на місці парку був маєток. Від особняка залишилися напівзруйновані стіни з підпіллям, що йшло глибоко вниз, до якого міській владі не було ніякого діла.
При світлі дня Юлька з подругами не один раз там бродила і залишала пам’ятні написи, але щоб вночі підійти туди, та ще й одній… Ні за що.
На іншому боці озера Юля побачила, як від лавки відокремилася постать і теж пішла вздовж озера трохи повільніше, ніж вона…
Вони мали зустрітися хвилин через п’ять-сім, їхні доріжки зближувалися в кінці, а потім розходилися в різні боки парку.
Порив вітру холодно дмухнув Юлі в обличчя, вона задихнулася на мить і відвернула обличчя до особняка. Її вразив туман, що скупчився між березами, хоча був вітер… Або це знову її фантазія?
Раптом в тумані тріснула гілка і на Юлю вийшов білий пес, але Юля анітрохи не злякалася, вона любила собак, а цей виглядав мирним.
— О, привіт, що ти тут робиш? — запитала вона у пса.
Пес вийшов на доріжку. Він обнюхав Юлю, трохи виляв хвостом, зробив кілька кроків вперед і обернувся на дівчинку, ніби закликаючи її піти за ним.
Зустріч із собакою заспокоїла Юлю і змусила забути про людину на іншому боці озера. Пес йшов поруч, ніби мав намір її провести. Юля базікала йому про всякі дурниці, так їй було спокійніше, і здавалося їй, що пес уважно слухав. Так вони дійшли до кінця озера і тільки тут Юля знову побачила того чоловіка.
Доріжки їх не з’єднувалися, їх розділяв газон. Чоловік ступив на газон і, прискоривши крок, почав наближатися до Юлі, щоб перерізати їй шлях.
Юлю пробив озноб. Що робити? Бігти? Юля зупинилася, пес теж встав, він пильно дивився на незнайомця, і Юля боковим зором вловила, що пес немов почав роздуватися і зі звичайного собачого розміру збільшився до великого вовка – його голова доходила Юлі до ліктя.
Тим часом чоловік наближався і ніби не помічав, що Юля не одна. Він зупинився, коли пес заричав, і у Юлі кров застигла в жилах від цього моторошного, звірячого ричання, яке аж ніяк не пасувало такому милому псу.
Помітивши, нарешті, собаку, чоловік не здався. Він почав обходити Юлю стороною, по траві, щоб опинитися позаду, а білий пес теж рухався так, щоб завжди знаходитися між Юлею і чоловіком. Оскільки незнайомець завжди дивився на Юлю впритул, в якийсь момент його обличчя потрапило під світло ліхтаря і дівчинка помітила у нього на щоці глибокий шрам.
Пес гарчав так, що Юля ледь стояла на ногах від страху. Чоловік почав відходити. Коли Юля вийшла з заціпеніння і знову подивилася на собаку, той знову став звичайного розміру.
Пес підсунув голову під руку Юлі, вона почухала його дерев’яними від страху пальцями, потім білий друг полизав їй ці пальці, розтягнув в посмішці рожевий оскал і життєрадісним кроком рушив далі, тягнучи Юлю за собою.
При виході з парку вони зустріли на лавці двох безхатченків, теж чоловіків. Юля подумала, що зараз історія повториться, але, на її подив, пес гавкнув, весело замахав хвостом і підійшов до них, і навіть дозволив себе погладити.
Юля пішла далі. Собака не відставав і бігав за нею, Юля чула його м’яку ходу до самого під’їзду і гучне дихання, полізла в сумочку за ключем. Каже:
— Дякую, що провів, друже…
Вона повернулася до собаки. Праворуч, у кущах бузку, плутався туман, а пес зник.
Цю історію Юля довгий час не розповідала нікому, крім Федора. Вони стали дружити ще до репортажу про спійманого злочинця — наперекір усьому світу Юлька в понеділок сказала йому в школі «привіт», а він дочекався її після уроків і попросив дозволу провести додому.
Виявилося, що Юля теж йому дуже подобається. І ще виявилося, що ніхто й не думав над ними сміятися: у кожного своє життя і з ким його пов’язувати – це теж особиста справа кожного.
Після того випадку Юля помирилася з подругою, але їхня дружба тривала тільки до закінчення школи.
Всупереч прогнозам, Федір не став знаменитим футболістом – він став нейрохірургом, а іноді, у вихідні, вони всі разом, з двома своїми хлопчиками і ще купою дворової дітвори, ганяють по футбольному полю м’яч.
Спеціально для сайту Stories
