– Мама дзвонила. Ми переїжджаємо. Збирай сьогодні речі, завтра перевезу вас, – Чоловік Лери, Павло, поставив дружину перед фактом. Лера навіть відповісти нічого не встигла, він сказав це мимохідь, взуваючи кросівки і хапаючи з полиці ключ від автомобіля.
– Павло… Але… Як же твоя робота? А садок доньки? – Лера вибігла за чоловіком у передпокій.
– Я домовився. Буду їздити на підробіток двічі на тиждень. Ночувати буду на об’єктах. А на основній роботі я вже подав документи про переведення в обласну філію.
Лера так і завмерла з відкритим ротом. Коли вона виходила заміж за Павла, то й подумати не могла, що через 4 роки вона змінить велике місто на передмістя, де найвища будівля – у п’ять поверхів.
– Але чому? Павло? – Лера крикнула це в порожнечу. Павло грюкнув дверима в і пішов. Дружина залишилася стояти на порозі орендованої квартири, ледве встигнувши зловити двері, поки ті не зачинилися і не відрізали молоду матір від дворічної доньки.
Увечері чоловік, як часто бувало останнім часом, затримався. Повернувшись, він подивився на Леру й насупився:
– Чому не зібрана?! Я хочу лягти спати, а не збирати зараз речі до ранку! Я втомився!
– Павло, але я теж втомилася.
– Від чого? Дивитися серіали?
– Я просто задрімала, телевізор увімкнула фоном. Так Аліса краще спить! – виправдалася Лера.
– Годуй мене. Їсти хочу як собака!
Лера встала і, борючись зі сном, пішла на кухню, щоб розігріти для чоловіка вечерю.
Сівши поруч, вона, нарешті, поставила запитання, яке її турбувало весь день.
– Павло, поясни мені, що відбувається?
– Ти про що?
– Переїзд! До чого він? У нас гарна квартира, ми живемо в нормальному районі, донька ходить у садок… Я на роботу хочу вийти за півроку.
– Квартира хороша? – передражнив Павло. – Орендована квартира не може бути гарною! А про садок цей узагалі мовчи! Платний, дивний, не зрозумій що, а не садок! Я втомився так працювати, гроші тут йдуть крізь пальці!
– Але в бюджетний садок нам ще півроку на черзі стояти, і то не факт, що дадуть місце в хорошому.
– Ось саме! А там, у селищі, чудовий державний садок, квартира своя!
– Бабусина. Квартира твоїй бабусі належить, і вона, дозволь зауважити, там живе!
– Досить тараторити, Леро! Я все вирішив. Бабуся хворіє, їй потрібен догляд.
– Стривай… Ні! Тільки не кажи, що ми переїжджаємо до твоєї бабусі! Я її жодного разу в житті не бачила! І взагалі…
– Ніхто не змушує тебе виносити судно за бабусею. Потрібна побутова допомога. Прибрати, приготувати. Жити ми теж будемо не з нею. Але там селище невелике, пішки дійти можна. І батьки близько. Усі поруч будемо жити. Права була мати, коли не хотіла мене в місто відпускати. Нічого хорошого тут ми не нажили, а ціни в 10 разів вищі!
Лера хотіла щось сказати, але зрозуміла, що сперечатися з чоловіком марно.
Вона вирішила, що діятиме за обставинами, тому зібралася з силами, поставила будильник і приготувала валізу.
Збори затягнулися.
– Бери тільки найнеобхідніше. Квартира оплачена до кінця місяця, потім залишок речей перевеземо, – сказав чоловік. Йому не терпілося перебазувати дружину і доньку.
У селище Лера їхала з важким серцем. Їй не подобалося таке “усамітнення”. Вона почувалася відлюдником, боялася, що чоловік ніби ховав їх із донькою подалі, а сам планував продовжити жити в місті, та ще й нову жінку завести.
– Павло, я хочу, щоб ти знав… Зради я не потерплю, – сказала вона, розкладаючи речі по місцях у новій квартирі.
Житло надала якась тітка Павла, яка до цього здавала квартиру самотній жінці з кішками. Начебто було чисто, але запах присутності котів наполегливо бив у ніс. Ба більше, відкривши штору, Лера побачила, що ілюзія чистоти – лише ілюзія.
“Треба мити вікна. Прати фіранки. І взагалі, викинути килим, може, його коти помітили”… – думала вона, поки Павло кричав щось про її недовіру і сенс життя.
Дочка сиділа в кріслі і дивилася якийсь мультик. Тільки вона була задоволена тим, що відбувається.
Увечері зателефонувала свекруха.
Павло довго спілкувався з матір’ю, потім зайшов до кімнати і додав олії у вогонь.
– Я вже казав, що бабуся захворіла. Ми переїхали, щоб бути поруч. Завтра треба до неї сходити: прибрати у квартирі та приготувати їжу. Коли ремонт у мами закінчиться, вона бабусю забере до себе, а ми переїдемо в бабусину квартиру. Але поки так.
– Їдь, – сухо відповіла Лера.
– Я не можу, мені поставили дві нічні поспіль. І взагалі, я поки що не до кінця перевівся. Можливо, до кінця місяця доведеться пожити в місті.
– Що?! Тоді й ми поїдемо з тобою! Я не бажаю сидіти тут як самітниця!
– Дурниці не кажи. Я заробляю, щоб ми могли жити нормально. І ти це знаєш. Я буду приїжджати. І взагалі, зараз не про це. Літній людині потрібна допомога!
– Ти не можеш, гаразд. А як щодо твоєї матері?
– Мама і так щовечора у неї, але вдень вона працює, втомлюється! Тільки ти в нас удома сидиш.
– Я в декреті!
– Так, так. Саме це я й мав на увазі. Доньку я вже записав у садок. Там працює мамина подруга. Мені сказали, що можна приводити на півдня 1-2 рази на тиждень, щоб Аліска звикла.
– Павло, я, взагалі-то, не зобов’язана цього робити. Бабуся твоя, можеш приїжджати до неї до роботи. Вирішуй це питання! Наймайте доглядальницю, клінінг. – Лера пропустила повз вуха зауваження про садок.
– Це не чоловіче заняття. Я і так роблю для нас усе можливе.
– Не чоловіче? А чиє? Невістки, яка цю бабусю жодного разу в житті не бачила? Заради чого?
– Бабуся обіцяла відписати квартиру нам. – Нагадав Павло, потираючи скроні.
– Нам? Тобто тобі.
– Ну ти ж моя дружина.
– І що? Спадщина не ділиться між подружжям. Я не буду доглядати за бабусею, вона мені ніхто. Ти занадто багато хочеш від мене, – сказала Лера і пішла в кімнату.
Того вечора Павло дуже розлютився на дружину, він пішов спати на кухню. А Лера всю ніч думала, чи не перегнула вона палицю. Втрачати чоловіка вона не хотіла. У підсумку вранці підійшла до чоловіка і погодилася.
– Гаразд, я згодна допомогти. Але тільки не постійно. У міру сил. І пообіцяй мені, що ти не будеш жити окремо від нас, а переведешся найближчими днями.
– Добре. Дякую, Леро. Я знав, що ти хороша дружина.
Крокуючи до бабусі, Лера дуже переживала. По-перше, донька прийшла в садочок, де в неї не було друзів, вона дуже плакала і не хотіла залишатися. По-друге, бабуся Павла, за розповідями чоловіка, була досить суворою жінкою. Лера не знала, як усе пройде.
Потрібний будинок стояв відокремлено. У під’їзді було темно. У ніс вдарив запах старого будинку, газу, вогкості… Нічого спільного з тим будинком, у якому жила Лера з чоловіком ще кілька днів тому. З потрібних дверей вийшла жінка, сусідка. Вона працювала медсестрою й іноді приходила до бабусі.
– Я зробила укол, бабуся спить. А ти невістка, так?
– Так…
– Добре. Освоюйся. Якщо що, я до третьої вдома.
Лера тихо пройшла у квартиру. Ні, в такій квартирі вона не хотіла б жити. Хоч і світла, простора, але надто вже вона нагадувала ту, в якій Лера жила в дитинстві. Навіть сервант із кришталем один в один… І жахливі спогади про те, як бабуся змушувала Леру його протирати до скрипу.
Лера здригнулася, немов почула цей звук: газетою об скло. Гидко. Неприємно.
У пам’яті чітко спливли хвилини з минулого. Бабуся, яка була шалено суворою, її суворий погляд і вічні причіпки.
“Чому четвірка? А що з почерком?” – слова так виразно зазвучали в голові, що Лера навіть скривилася. Ні, тут Лера нізащо не стане мити кришталь. Бабуся вже старенька, їй байдуже, що там у серванті.
Лера швидко струснула головою і, знайшовши ганчірку, почала намивати підлогу. Тихо, щоб не розбудити бабусю.
На кухні знайшлися продукти для супу. Дещо Лера завбачливо принесла із собою. Вона квапливо порізала овочі й кинула в каструлю. Зваривши суп і переконавшись, що з квартирою все гаразд, Лєра зазирнула в кімнату і побачила бабусю. Та мирно спала.
Лера не стала будити літню жінку. Пішла за донькою в садок.
Кілька днів минули так само. Лера не ходила до бабусі щодня, лише 2 рази на тиждень. Але одного разу, коли вона приїхала, бабуся не спала.
– Леро, донечко! Піди сюди… – покликала жінка, коли почула, що невістка шарудить на кухні.
– Так, бабусю?
– Доню, а ти прибирала вже? – запитала та.
– Так…
– Поспішаєш?
– За Алісою треба в садок.
– А ти чого її з собою не береш? Боїшся
– Ну… – розгубилася Лера. Вона й справді боялася за те, що донька щось накоїть.
– Не бійся, приводь. І мені веселіше буде. Завтра приводь. Можеш і не терти тут підлогу, і так блищить. Просто приходь. Чаю поп’ємо, подивимося альбоми сімейні… – у словах жінки було стільки тепла і смутку, що Лера навіть засумнівалася, що свекруха приходить до бабусі щодня.
– Добре. Завтра прийдемо разом.
Наступного дня Лера прийшла не сама. Аліса з цікавістю озирнулася і побігла прямо до серванта.
– Донечко! Не чіпай!
– Та нехай, нехай дивиться. Цього лебедя нам на весілля подарував мій батько. А он ту балерину чоловік привіз мені з відрядження. Адже я по молодості танцювала… – бабуся занурилася у спогади.
Її розповідь лилася рікою, Лера навіть не помітила, як Аліса сіла на килим і почала слухати, граючи сама з собою. Та й Лера забула про молоко на плиті.
– Ой, там, напевно, все втекло! – спохватилася вона.
– Точно, – розсміялася бабуся. Лера вкотре зловила себе на думці, що бабуся Павла аж надто схожа на її бабусю. Тільки добра. Зовсім не сувора.
Прибравши з плити молоко і зваривши кашу, Лера погодувала доньку і бабусю. Потім вони дивилися старі альбоми, балакали й не помітили, як прийшла свекруха.
– А чого це ви? Загостилися? А я поспішала, – мати Павла пройшла до кімнати й обійняла онуку. Аліса посміхнулася і показала їй свою нову іграшку: кришталевого лебедя.
– А я тобі якраз купила подарунок, думала у вихідні віддам, а пощастило раніше зустрітися! Тримай! – свекруха простягнула дитині книжку з наліпками, і дівчинка одразу ж почала їх всюди ліпити.
Поки Лера ставила чайник, Аліса обклеїла сервант наліпками і ледь не розбила ту саму балерину.
– Більше не приведу тебе до бабусі!- Лера ахнула. – Як же це все тепер відмити?
– Не переживай, у шафі є багато всякої хімії. Нещодавно купила за порадою, якраз для стекол і дзеркал, – сказала свекруха. Вона була зовсім не зла на дитину, та й бабуся, здавалося, зовсім не сердилася на псування майна.
– Ось, знайшла якусь піну…, – Лера принесла балончик. – Підійде?
– Так! Саме вона й підійде. Зараз перевіримо. – Поки Лера відволікала доньку мультиками, свекруха відклеїла наліпки та розпорошила на скло піну. Потім, узявши ганчірку, протерла. – Правда, працює!
Піна швидко й ефективно видалила бруд і пил. Що важливо, балон витрачався економно: потрібно було лише розпорошити на поверхню невелику кількість засобу, а потім розтирати його паперовим рушником або сухою ганчіркою.
– У мене знайома нею все чистить: і ванну, і навіть лобове скло в машині! Каже, що не запотіває потім! – сказала свекруха.
Лера оцінила.
– А можна їй вікна мити? У квартирі, де ми живемо, хочеться прибирання влаштувати… Вікна помити, підвіконня. Там кішки жили, мабуть, ходили гуляти. Усе в лапках і слідах…
– Бери, у мене ще є. Розкажеш потім, як упорався засіб.
– Ми тоді, мабуть, підемо додому, – Лера подивилася на годинник. День пролетів непомітно.
– Побачимося. Приходьте з Алісою частіше, – попрощалася бабуся.
І Лера прийшла. З того дня вони з донькою ходили до бабусі майже щодня. На чоловіка Лера перестала ображатися. Вона зрозуміла, що Павло хотів, як краще для сім’ї, і Лера це оцінила. Вона звикла до селища, до його неквапливого життя, свіжого повітря.
Чоловік перевівся у філію селища, незабаром його підвищили, і потреба в підробітках відпала. Лері було неважко допомагати бабусі: ніхто не примушував її прибирати, терти, драїти…
Бабуся хоч і насилу, але доходила до туалету за допомогою палички і Лери, сама їла, а одного разу навіть вирішила протерти пил у серванті.
