Ми з дружиною прожили 12 років, але пів року тому мій батько піщов у засвіти, але це зрозуміло горе, моя дружина і мати відмовили їхати на прощання, тому що я не встигав.
На третій день я отримав фото з прощання, родичі відправили: типу все пройшло правильно і нормально. Але ось тут побачивши фото, я зірвався, але моя дружина докоряла мені за це.
Я намагався пояснити, що це сталося через фото, це мене сильно зачепило. І в цей момент я чекав від неї слів підтримки, а натомість я почув у трубці лиш докори.
Вона заявила, що якщо він так був дорогий, чому тоді не поїхав на похорон? І в цей момент в мені щось зламалося. І після я згас до неї, пройшла любов, пізніше при розмові по душам вона зізналася, що не хотіла від мене дітей.
За її словами, в неї є вже двоє, і її все влаштовувало і все було через егоїзм. Тепер я згас повністю до неї, але при думці про розлучення, мене щось гнітить.
Хоча голова розуміє, що нас з нею навіть нічого не пов’язує, крім тих днів, коли ми ніби були щасливі, а тепер я розумію, що це були ілюзії. І після того, як я їй усе сказав, вона раптом захотіла дитину від мене.
У неї прізвище навіть не дівоче, а її покійного чоловіка, в дітей теж. І ось я зрозумів, що вона для мене чужа. Мені гидко стало, що за 20 років вона навіть не заїкнулася про зміну прізвища.
Вона обіцяла це зробити ще 15 років тому, але так і не зробила. І тепер після смерті мого батька, коли мені все стало байдуже, вона раптом прозріла і готова на все, але тут я вже нічого не хочу.
Я не хочу з примусу, бо саме це можна розцінити з мого боку, як шантаж, але це не для мене. Ось вона така вся правильна, а мене совість мучить через дітей. Я у розпачі.
