Ліза спочатку навіть не впізнала її.
Ресторан був напівтемним, дорогим, з м’якими кріслами, білими скатертинами та офіціантами, які рухалися так безшумно, ніби їх вирощували у спеціальному розпліднику для вишуканих закладів.
За вікном повільно сутеніло, на столах горіли маленькі лампи, у келихах сусіднього столика плескалося щось золотисте, а з кухні тягнуло запахом смаженого масла, трав і грошей.
Ліза прийшла на зустріч заздалегідь. Не любила спізнюватися. Замовила каву, відкрила меню, подивилася на годинник і вже збиралася відповісти на повідомлення чоловіка, коли поруч пролунало:
— Ліза? Ліза Мальчук?
Вона підняла голову.
Перед нею стояла жінка приблизно її віку, у світлому пальті, з високою зачіскою і таким радісним обличчям, яке буває у людей, що знайшли вдалий привід поговорити про себе.
Ліза придивилася. Щоки інші, губи інші, брови явно з нового часу, але очі ті самі — пильні, швидкі.
— Оксана?
— Ну нарешті! — жінка розсміялася і театрально приклала руку до грудей. — А я думаю: вона чи не вона? Господи, скільки років минуло!
Вони вчилися разом на першому курсі, потім розійшлися по різних компаніях. Оксана була з тих знайомих, які ніби поруч, але не близько: спільні пари, спільні дні народження, спільні фотографії з шашликів, потім життя розкидало всіх по роботах, шлюбах, іпотеках і нових прізвищах.
Ліза встала, вони обійнялися.
— Сідай, якщо не поспішаєш, — сказала вона з ввічливості.
— У мене тут зустріч через двадцять хвилин, — пожвавішала Оксана. — Але я приїхала раніше. Уявляєш, як вдало? Посиджу з тобою.
Вона сіла навпроти, зняла рукавички, оглянула стіл, пальто Лізи на сусідньому кріслі, сумку, годинник, сережки. Оцінила швидко, професійно.
— Ти чудово виглядаєш. Просто чудово. Схудла?
— Трохи.
— Тобі пощастило з генетикою, — зітхнула Оксана. — Я ось тільки булку понюхаю — вже плюс кілограм. А ти завжди була така струнка.
Ліза посміхнулася.
Вона згадала ранок: шоста п’ятнадцять, темна квартира, кросівки, зал, тренер із обличчям ката та третій підхід випадів, після якого хотілося залишити тіло прямо на килимку й піти додому окремо. Генетика, звісно. Вона саме так і працює: встає до світанку й ґарує у спортзалі.
— Так, пощастило, — спокійно сказала Ліза.
Оксана вже нахилилася ближче.
— А прикраси які гарні. Чоловік подарував?
— Так.
— Ой, класно. Тобі завжди щастило з чоловіками. Я пам’ятаю, ми як не зустрінемося — у тебе то один залицяльник, то інший.
— Так ми зустрічаємося раз на десять років і випадково, — м’яко посміхнулася Ліза.
— Я б так не змогла, звичайно, я в цьому плані домашня, однолюбка… Але ти молодець. З чоловіками, напевно, так і треба — щоб не розслаблялися.
Ліза повільно поставила чашку на блюдце.
Фраза була сказана з посмішкою. Навіть лагідно. Якби хтось проходив повз, вирішив би: старі знайомі мило згадують молодість.
Тільки під цією посмішкою ховалася маленька брудна голка. Оксана вміла їх ховати ще в двадцять років.
— А ти як? — запитала Ліза, не бажаючи обговорювати своє особисте життя. — Заміжня?
— Була. Потім знову була. Зараз ось складний етап. Зате досвід багатий.
Оксана розсміялася, але швидко повернулася до допиту.
— Слухай, а чим ти займаєшся? У тебе ж ніби щось своє?
— Так, власна практика.
— Ой, бізнес? Ну ти завжди вміла влаштуватися. Я пам’ятаю, ти ще в інституті така була: ніби тиха, а своє не упустиш.
— Багато працюю, — сказала Ліза.
— Та всі ми працюємо, — махнула рукою Оксана. — Просто в когось виходить, а в когось ні. У тебе, мабуть, правильна жилка. І чоловік, напевно, підтримав?
— Підтримав.
— Ось бачиш, як тобі щастить!
Оксана сказала це зовсім легко. Ніби Ліза не розбирала документи ночами, не починала з крихітного кабінету на околиці, не брала перші справи за смішні гроші, не поверталася додому з опухлими очима після судів, де тебе слухають так, ніби молода жінка за визначенням прийшла прикрашати зал, а не сперечатися по суті.
Просто пощастило. Просто чоловік. Просто генетика. Просто прикраси.
Ліза вже навіть не злилася. Було цікаво. Оксана за ці роки зовсім не змінила манери: кожен її комплімент був як цукерка з перцем всередині.
— А ти як тут опинилася? — запитала Ліза. — На побачення чи з подругами прийшла посидіти?
Оксана одразу змінилася в обличчі. Трохи похмурнішала, але швидко знову посміхнулася.
— Ой, ні. У мене зустріч з адвокатом. Така історія, ти не повіриш.
— Що сталося?
Оксана зітхнула, озирнулася навколо і підсунулася ближче. Її очі засяяли: неприємності неприємностями, а розповісти про них красиво — теж задоволення.
— Коротше. У мене зараз розлучення. Другий чоловік, Ігор. Ми з ним три роки прожили. Я вкладалася, старалася, доглядала за будинком, підтримувала його, коли у нього бізнес пішов на спад. А тепер він вирішив, що квартира, в якій ми жили, його. Уявляєш?
— А чия за документами?
Оксана трохи скривилася.
— Ну формально його. Він купив її до шлюбу. Але ж я там ремонт робила.
— За свої гроші?
— Ну… не те щоб прямо за свої. Він давав, я вибирала, контролювала робітників. Це теж праця, між іншим.
— Звичайно.
— І ще машина. Він каже, що машина оформлена на нього і куплена ним. Але я на ній їздила! Я взагалі без неї як без рук. А він тепер хоче забрати.
Ліза слухала уважно.
— Є спільно нажите майно?
— Так, є, звичайно. Напевно. У нього якісь рахунки, бізнес. Але він усе приховує. Чоловіки ж хитрі. Я йому кажу: Ігорю, ти хоч людиною залишися. А він мені: Оксано, ти жила за мій рахунок, працювати не хотіла. Уявляєш, яке хамство?
— Ти працювала під час шлюбу?
— Ну, я шукала себе. Зараз усі нормальні жінки не хочуть сидіти в офісі від дзвінка до дзвінка. Я проходила курси з дизайну інтер’єрів, потім з нумерології. Потім хотіла розвивати блог. Але він мене не підтримав.
— Фінансово?
— Морально! Фінансово він якраз підтримував, але з таким обличчям, ніби я маю бути вдячна.
Ліза опустила очі в чашку.
Оксана тим часом продовжувала все впевненіше:
— А тепер він ще погрожує, що подасть на мене за якусь техніку.
— За яку?
— Ну, я забрала з квартири телевізор, кавоварку, ноутбук. Він сказав, що це його робочий ноутбук. Але я ж не знала! Він просто був гарний, тонкий.
— Ти забрала його ноутбук?
— Ой, ну не треба так. Це речі. Він собі новий купить. У нього гроші є. А мені треба якось жити.
— Зрозуміло.
— І ось мені порадили адвоката. Кажуть, справжня акула. Виграє такі справи, що всі потім сидять з відкритим ротом. Дорога, звичайно, жахлива. Але мені сказали — тільки вона може допомогти. Треба якось відсудити хоча б квартиру або нормальну компенсацію. А то я що, три роки просто так там красу наводила?
Ліза обережно запитала:
— Як адвоката звати?
— Зараз, — Оксана почала шукати в телефоні. — Я прізвище весь час забуваю. Волченко. Єлизавета Андріївна Волченко. Мені її так розхвалювали, що я навіть її соцмережі дивитися не стала — ну, мені терміново потрібно…
Ти уявляєш, я навіть трохи хвилююся. Мені сказали, вона жорстка. Така, знаєш, з тих жінок, хто в суді будь-якого чоловіка розмаже.
Ліза подивилася на неї.
Оксана цього не помітила. Вона гортала листування і продовжувала:
— Я спочатку думала, раптом чоловік-адвокат краще. Але потім вирішила: ні, жінка жінку зрозуміє. Особливо якщо теж через розлучення проходила.
Вона ж повинна зрозуміти, що я не просто так усього цього хочу. Я на нього витратила молодість, нерви. Та й взагалі, чоловік зобов’язаний піти з гідністю.
— Зобов’язаний?
— Ну звичайно. Якщо вже розлюбив, будь ласкавий, забезпеч колишню дружину. А то вони хочуть молоду, красиву, щоб у домі був затишок, а потім: «це моє, це моє». Так не буває.
— Буває за документами, — сказала Ліза.
Оксана поблажливо посміхнулася.
— Ой, ти просто як юрист.
Ліза стримано посміхнулася.
— Хоча, звичайно, тобі легко. У тебе є чоловік, бізнес, коштовності. Ти, мабуть, правильно вибираєш чоловіків. А я — все серцем, все заради кохання.
Ліза зробила паузу.
Дуже хотілося запитати, де саме в цій історії серце: у винесеному робочому ноутбуці чи в бажанні відсудити дошлюбну квартиру. Але вона промовчала.
Оксана раптом схаменулася:
— А ти тут кого чекаєш? Теж ділова зустріч?
Ліза підняла брови.
— Так.
— Клієнт? Партнер?
— Клієнт.
Ліза ввічливо посміхнулася і поправила окуляри.
— Єлизавета Андріївна Волченко, приємно познайомитися. У минулому Мальчук. Після одруження прізвище змінилося. Як і у тебе, мабуть.
Оксана почервоніла так швидко, що навіть на шиї з’явилися плями.
— Ти адвокат?
— Так.
— Та сама?
— Судячи з усього.
Оксана кілька секунд мовчала. Потім судорожно посміхнулася.
— Слухай, ось це збіг! Я ж… я ж не знала.
— Розумію.
— Я там всякого наговорила, — вона нервово махнула рукою. — Ну ти ж розумієш, ми старі знайомі, я просто базікала.
— Розумію.
Ліза відкрила папку, яка лежала на краю її столу.
— Ну що, Оксано Сергіївно. Давайте почнемо з документів. Договір купівлі-продажу квартири, свідоцтво про шлюб, виписки з рахунків, чеки на ремонт, якщо вони у вас є.
І окремо обговоримо ноутбук. Його краще повернути до того, як колишній чоловік напише заяву.
Оксана ковтнула слину.
— Лізо… може, ми якось по-дружньому?
Ліза подивилася на неї поверх окулярів.
— По-дружньому ми вже поговорили.
Оксана опустила очі.
І вперше за весь вечір у неї не знайшлося жодного солодкого компліменту.
