Родинні історії

Хвилин через 15, коли тітонька-лікар знову змогла говорити, вона мені пояснила, що взагалі-то мала на увазі срібний ланцюжок

У дитинстві я так хотіла бути солдатом, що одного разу, коли ми з татом були на рибалці, я наділа собі на голову цинкове відро і для вірності закріпила під підборіддям ручкою.

Ну, типу я такий ось солдат у гарній новій касці. Правда, я ні фіга не бачила, крім своїх сандалів, і відро дуже неприємно тиснуло на вуха, але я все одно була страшенно задоволена своєю вигадкою.

Металево запитала у тата, що закидає вудки, чи візьмуть мене тепер до армії. Тато деякий час мовчав, а потім сказав погане слово, що означає, що рибалці прийшов кінець, і став стягувати з мене відро.

Тоді я й випробувала на собі всі тяготи військового життя: цебро жахливо врізалося ручкою мені в підборіддя, коли тато тягнув його вгору, то натягувалося на голову і стискало мій дурний дитячий череп при спробах витягнути ручку.

Папа пригадав мені недавно засунуті в ніс вишневі кісточки, і сказав ще одне погане слово.

Тоді він мені погрожував відрізати носа, а зараз — усю голову відразу. Тому що все одно з такою поганою головою, з напругою говорив тато, намагаючись розділити нас із відром, мені нормального життя не буде.

Мою голову, татову риболовлю і радянську армію врятував автомобіль, що проїжджав повз, з пасатижами в багажнику.

Тато розігнув ними одне кріплення відерної ручки і звільнив свою безглузду дитину. А потім довго іржав.

А ввечері розповів про цей випадок дядечку, який мені тоді дуже подобався. І, напевно, саме тому у нас із тим дядечком так кохання і не вийшло.

З віком моя тяга до металевих предметів не зменшилася, а мізків не побільшало. Не пам’ятаю, коли там у школі роблять першу флюорографію, але передбачається, що голова вже має бути і навіть іноді працювати.

Тоді я ще не знала про існування гінекологів, тому флюорографія боялася страшно, просто страшно. І тому нічого не розуміла ще гірше, ніж зазвичай.

Зайшовши в кабінет на підкошених ніжках, я побачила жахливого вигляду конструкцію, що складається з двох панелей вище за мене зростом, між якими натягнутий якийсь іржавий унітазний ланцюг.

Типу, входити між панелями заборонено, доки лікар ланцюг не зніме. Ну звичайно, а то понабігають без просу, нароблять собі знімків і втечуть.

Коротше, впустила мене тітонька-лікар на середину шайтан-агрегата, розповіла, до чого яким місцем і як сильно притискатися треба, і звалила в іншу кімнату. А я одна, мені холодно та страшно. І раптом – чую! Голос згори:

— Ланцюжок до рота візьміть! Я вирішила не чинити опір Голосу і покірно взяла в рот цей страшний ланцюг, який невідомо, скільки до мене народу брало в те саме місце.

Ланцюг був дуже несмачний і дуже холодний. Напевно, вона служить якимось передавачем рентгенівських хвиль — подумала я, одночасно намагаючись збагнути, чи треба брати в рот весь ланцюг цілком, чи можна обмежитися невеликим його фрагментом.

Здогадавшись, що раз ланцюг іржавий весь, то цілком очевидно, що доведеться заштовхувати його в себе до самого кільця, я сумлінно запхала його за щоку.

Хвилин через 15, коли тітонька-лікар знову змогла говорити, вона мені пояснила, що взагалі-то мала на увазі срібний ланцюжок з кулоном, що висить у мене на шиї, але й так теж непогано вийшло.

І сказала, що білою заздрістю заздрить тому гінекологу, якого я прийду на свій перший огляд. Коли я все це розповіла татові, він відповів, що ще після вишневих кісточок зрозумів, що жити мені буде складно, але цікаво та ненудно.

І хоча я вже кілька років як перестала надягати на голову і брати в рот невідповідні предмети, поскаржитися на одноманітність у своєму житті я і справді не можу. Чого й вам бажаю.

Вам також має сподобатись...