Я не вважаю, що літня людина повинна або зобов’язана якось допомагати своїм дорослим дітям. Ні, правда, я так не думаю. Але ось у чому я впевнена, так це в тому, що мама не повинна заважати своїй дочці нормально жити. І якщо вже вона дає обіцянку, то нехай виконує її на ділі, а не тільки на словах.
Ось у моєму випадку саме так і вийшло: мама вирішила просто пустити свої слова на вітер, а через це страждають не тільки її дочка, а й онуки! Якщо коротко, моїй мамі 66 років. Я її єдина дочка. Буквально єдина людина, яка в неї залишилася, але я змушена жити на орендованій квартирі.
Тоді як моя мама живе в трикімнатній “сталінці” з височенними стелями. Раніше вони жили там разом із батьком, але, після того як він нас покинув, мама навіть не завжди погоджується прийняти нас як гостей. Не те що зробити співмешканцями. Чому так?
Річ у тім, що мій тато завжди був тією людиною, до кого можна було звернутися. Він вирішував усі проблеми, починаючи від засмічень у сміттєпроводі й закінчуючи тим, де можна, а де не можна починати ділове будівництво в місті. Ні, він не був бандитом. Він був чиновником.
Я не думаю, що як людина він був поганим, адже в нього залишилося стільки друзів і знайомих. Та й за життя до нас у дім часто приходили гості, серед яких були навіть відомі артисти, художники та письменники. Я тоді маленькою була, але все одно дещо пам’ятаю.
Мама в цей час була домогосподаркою. Незважаючи навіть на те, що в нас водилася кухарка, у мене була няня тощо. Мама завжди говорила, що раніше вона була тією, хто надихнув тата стати тим, ким він був. Тож усі його заслуги автоматично ставали її заслугами. Хоча я в цьому дуже сумніваюся.
Так от, моя тітка з боку батька вже років 30 як живе за кордоном. Навіть розмовляє з непоганим таким акцентом. Що не заважає їй залишатися дуже енергійною людиною, хоч і у віці. Так от, вона запросила маму пожити з нею. Нічого особливого, просто в тітки теж є велика вілла.
Діти її перебралися в іншу частину країни, і вона сама. І що в них із моєю мамою спільного, так це любов до сонячної погоди. Крім того, вони приблизно однакового віку, а вілла досить простора. Місця вистачить усім. Ось моя мама і зібралася за кордон.
Мені вона сказала, що не збирається сидіти в татової сестри на шиї. Працюватиме, там завжди є якийсь підробіток, але, чесно кажучи, коли я побачила, що з собою вона набрала три або чотири валізи, забиті пляжним одягом, то тільки посміхнулася про себе. Ну правда, нехай робить що хоче.
У її віці робота – це велика праця, а починати працювати перший раз у житті – взагалі щось фантастичне. Але є питання. Мама сказала, що ми можемо жити в її квартирі, адже її довго не буде, крім того, за квартирою потрібен догляд. Вона думала про квартирантів, але вони ж усе догори дном перевернуть.
І я, звісно ж, скористалася її пропозицією. Стільки років жити в чужій квартирі, щоб потім повернутися в рідний дім… Ви не уявляєте, що це таке. Ми почали обживатися, діти спершу не хотіли переїжджати через друзів, але, коли побачили квартиру, одразу ж передумали. Їм усе було в новинку.
Чоловік теж висловився, що йому навіть якось не по собі, що в нього дружина провела дитинство в таких шикарних апартаментах, але все одно вибрала його. Було дуже мило. Чесно зізнатися, ми навіть якось ще більше зблизилися. Забули про рутину.
Господиня нашої орендованої квартири заявила, що з наступного місяця хоче підвищити квартплату. Так я їй висловила все, що про неї думала. Інтелігентно, звісно, але досить зрозумілою мовою. Через півроку мені зателефонувала мама і сказала, що вона повертатиметься додому.
У неї не склалися стосунки з моєю тіткою, та й роботи ніякої не знайшла. Спершу вона думала, що татова сестра триматиме її на всьому готовому. Так воно, по суті, і було: їжа, житло – все було за нею, але так само нудно. Мама захотіла пройтися по магазинах. Потім другий раз, третій.
Тітка вирішила, що терпіти таке ставлення більше неможливо, і прямо про це заявила. Потім мама подумала, що з її боку було нерозумно віддавати квартиру мені, її доньці. І треба було заводити квартирантів. Своїми думками вона поділилася з тіткою, і та, ще більше шокована, стала на маму кричати.
Коротше кажучи, вийшло так, що маму вигнали, а виною всьому стала особисто я. Чому? Ну ось такий характер. Тепер мама приїде, оцінить, якої шкоди ми завдали її власності. І нам терміново потрібно повертатися назад, тому що всі ми не помістимося. Тож ситуація така: ми офіційно бездомні.
На стару квартиру нас не пустять, та я б і сама не пішла. Знайти щось підходяще за лічені дні точно не вийде, це вже варіант пройдений. Ну а маму такі дрібниці не хвилюють, але, найголовніше, я не знаю, як подивитися в очі своїм дітям. Ми перевезли їх, хоча вони були не в захваті.
Тепер нам у будь-якому разі треба переїжджати кудись. І це місце точно не буде кращим за мою власну квартиру. Що мені їм сказати, коли часу залишилося так мало? Я просто поняття не маю. І це дуже сумно.
