Дванадцять років я вже живу за кордоном. Спершу поїхала з рідної домівки в пошуках кращої роботи. Мені було простіше, ніж багатьом іншим: я непогано знала мови. Англійську майже досконало, а з іспанською треба було ще попрактикуватися. Це й дозволило знайти відносно непогану роботу.
Потім потихеньку почала відкладати гроші й більше розбиратися у внутрішній політиці нової для мене країни: у тому, як люди тут мислять, чим по-справжньому живуть. Це дуже цікаво! Паралельно з цим у мене з’явився чоловік. Незабаром ми одружилися.
Попри вік, це був перший шлюб і для нього, і для мене. Не те щоб мене не приваблювали хлопці вдома, але встояти перед цим темпераментом я просто не могла. Чоловік досі захоплюється моїм умінням тверезо дивитися на речі й не давати емоціям узяти над собою гору.
І це іронічно, оскільки саме зараз моя голова просто забита непотрібними питаннями, які я давно б розв’язала, якби не торкалася ситуація моїх рідних і близьких, але в цьому випадку все набагато складніше. Мої батьки – справжні орачі, як то кажуть, сіль землі. Вони, як і ми з братом, народилися в селі.
І мама з татом нічого не цінували більше, ніж чесну працю людини. Саме вони прищепили мені любов до працьовитості та чесність щодо інших людей, але мене з дитинства не влаштовувало життя, в якому я постійно бачила одні й ті самі обличчя, однакові місця і роботу з ранку до вечора.
Тому я й намагалася вивчитися, щоб потім вступити до міського вишу на нормальну спеціальність. Хлопчики, подруги, клуб – усе це для мене було лише втратою часу, але зате після школи я змогла своїм розумом переїхати в місто і навіть отримувала стипендію, чим могли похвалитися далеко не всі.
Час минав, і я ніяк не могла знайти нормальну роботу. Викладати для мене було заняттям нудним, але репетиторство давало непоганий прибуток. Тож нічого дивного, що врешті-решт я все-таки зважилася віддалитися від своєї малої батьківщини, виїхавши за кордон. У зовсім нове для себе середовище.
У підсумку залишилася там назавжди. Я не втратила хороших стосунків із мамою і татом. Ми продовжували спілкуватися через Інтернет. Брат навчив їх користуватися надісланим мною планшетом. Брат, до речі, теж переїхав у місто неподалік нашого села і там уже одружився.
Влаштувався ріелтором і завів сім’ю. На жаль, я не була в нього на весіллі, але надіслала подарунок. Не хотіла втрачати з ним наш родинний зв’язок. Загалом він теж був не проти, познайомив мене з дружиною. Ми завжди нормально спілкувалися.
У якийсь момент я зрозуміла, що мої фінансові проблеми вже вирішено, тож мені не важко буде допомагати батькам, нехай це буде і не особисто. Я переглянула свої витрати і прибуток, підрахувала, яка сума не буде бити по моєму сімейному бюджету і вирішила ці гроші просто висилати мамі з татом.
Вони вже в тому віці, коли зайва копійка не завадить. Тож, поговоривши з братом, я почала щомісяця висилати йому гроші на картку. Він їх міняв за курсом і віддавав нашим батькам, а ті вже їх витрачали на свій розсуд. Для села це найчастіше питання ремонту, опалення і подібні витрати.
Приватний будинок іноді стає просто справжньою фінансовою ямою. Якщо хтось каже, що жити в приватному будинку дешевше, то це нахабна брехня! Так, минуло близько двох років. Тато розповідав, як вони зробили ремонт у кількох кімнатах: нічого особливого, просто косметика.
Але як же їм із мамою було дивно, коли вони побачили звичайний каталог будівельних матеріалів і як у наш час можна облаштувати собі житло. Для них, простих людей, це було справжнім відкриттям. Я тоді ще навіть трохи поплакала: як, виявляється, мало треба людині для щастя.
У брата теж були новини: після кількох спроб у них із дружиною нарешті-таки народилася донька. Прекрасна подія, і я, звісно ж, негайно вислала йому трохи грошей як подарунок для щойно народженої племінниці. Загалом, життя тривало і все йшло своєю чергою.
Але одного разу мама, спускаючись зі сходів, упала і зламала ногу. Нічого страшного, але потрібен був догляд, та й консультація в лікаря влетіла в копієчку: маму везли на швидкій допомозі в місто, бо від лікарні в нашому селі залишилася одна тільки назва.
Але виїзд був нічний, тож на вуха поставили половину ординаторської. Коли тато мені це все розповідав, я думала, що посивію, але він сам мене ж і заспокоїв, що тепер, значить, усе добре. Але потім зніяковіло подивився мені в очі й запитав, чи не могла б я допомогти їм з усім цим грошима?
У брата ж поповнення – соромно просити. І тоді я запитала, невже вони досі роблять удома ремонт, що висланих мною грошей уже не залишилося. І ось тоді-то я дізналася, що гроші мій брат приносив тільки перші два місяці. Потім привозив матеріали, продукти на свій смак, а останні півроку немає і їх.
Причиною назвав те, що в мене почалися якісь фінансові складнощі, але я, бачте, не дуже хочу про них поширюватися. Яка нахабна брехня! Звісно, наступний мій дзвінок був уже братові. Я все не могла повірити в те, що сказав мені батько. Думала, що він якось помилився.
Вік, неуважність, хоч щось. Але брат спокійним тоном відповів, мовляв, так. Ну а як же? У нього дитина, йому потрібні були гроші. І він вважав за потрібне спрямувати їх у це русло. За мамину поїздку в лікарню він розрахується зі своєї кишені. Але жодної провини за собою він не відчуває.
Тепер нехай я наймаю окрему людину, яка буде міняти мамі з татом надіслані мною гроші. Якщо в мене взагалі є таке бажання. І повісив слухавку. Я досі в шоку. Мабуть, брат попросив якось у батьків гроші, а вони йому відмовили. Ось він і вирішив витрачати їх, як сам захоче.
Я не знаю, але нічого кращого я просто не придумала. Так, уже поспілкувалася в соцмережах із колишньою однокласницею. Грошовим питанням для мами з татом тепер займатиметься вона за невелику плату. Але… Чи вартувало все це того, щоб брат із сестрою втратили одне одного?
