Не можна сказати щоб я була гонщицею, але по-чесному вважаю себе автоледи зі стажем. Як-не-як, 5 років за кермом. І все-таки я жінка, яка хотіла б в хвилини слабкості якоїсь участі від свого чоловіка.
Нещодавно, місяця два назад, трапилася зі мною одна історія. Як завжди, з ранку я прийшла на роботу, вся така на позитиві. За день до цього ми домовилися з чоловіком, що ввечері я піду з дівчатами на сабантуй в честь того, що Ірина, моя найкраща подруга, виходить заміж. Нічого такого – посидіти в кафешці, трошки побалакати.
Андрій, мій чоловік, погодився без жодних розмов. Він у мене взагалі не звик щось ускладнювати і розводити зайву драму. У той період у нього була відпустка, яку він вирішив провести в місті.
По-перше, можна було заощадити на подорожі, а по-друге, захотілося йому посидіти за комп’ютером в своє задоволення, а не, як завжди, по роботі.
Сиджу я вся така в передчутті веселого вечора, і тут заходить до нас в кабінет начальник. Відмінний фахівець і хороша людина, до слова. І просить мене взяти його автомобіль, і поїхати відвезти деякі папери.
Місце призначення я добре знаю, поспішати не потрібно, чому б і не покататися. Тим більше, автомобіль у шефа максимально комфортний.
Сіла за кермо, папери поклала на заднє сидіння – краса! Погода була чудовою, і взагалі нічого не віщувало біди. Але по дорозі я трохи не впоралася з керуванням хорошої, але все-таки не моєї машини і подряпала чуже авто.
Нічого серйозного, пошкодження було поверхневим, і страховка точно повинна була його покрити. До того ж, зізнатися, на тому авто і місця живого не було. По виду йому років 20-25. Пошарпане і недоглянуте. Як то кажуть, колимага.
Однак водій на цей рахунок мав зовсім іншу точку зору. Коли ми вийшли розбиратися, я прямо бачила, як червоніють його вирячені очі.
І так, я розумію, що для деяких чоловіків їх «ластівка» найкраща в світі. Але це вже перебір. Він почав розмахувати руками, кричати і матюкатися. Навіть не подивившись, що я рази в 2 менше його по зросту.
Вже почали збиратися роззяви, і я всередині була вдячна Богу за це. Бо ж при інших він мене не вдарить. Але потім не витримала, сіла в своє авто і закрилася зсередини.
Будь що буде, я ж не людину збила, а тільки машину подряпала. Тремтячими руками викликала представників влади і просто стала чекати. Чоловік тим часом вдарив по моєму колесу ногою і почав енергійно стукати пальцем у вікно.
Через хвилин 5 я вирішила зателефонувати чоловіку. Спокійним тоном пояснила йому ситуацію. Він все зрозумів і тільки поцікавився, як я себе почуваю. Нормально. Потім стався, приблизно, такий діалог.
– Так мені приїхати?
– Я навіть не знаю. Сиджу закрита всередині салону. Мужик ніби як вже заспокоївся. Чекаю ДПСників.
– От і добре. Просто я з хлопцями на боулінг домовився і вже спізнююся. Не відкривай двері, зараз приїде інспектор і все розрулить. Твої документи у тебе з собою?
– Так.
– Ну тоді давай, удачі. Я на телефоні, тож тримай в курсі.
Далі все пішло як треба. Приїхали інспектори, оглянули місце події. Дійсно, нічого серйозного, але свою провину я і не заперечувала. Навіть було видно по їхніх очах, що ситуація якось дріб’язкова і все можна було б вирішити на місці. Хоча півгодини тому я думала, що інший водій на мене просто-таки накинеться.
Смішно, але потерпілий замість такої довгоочікуваної для нього відплати отримав штраф за відсутність страховки. І той був вище вартості роботи, щоб залатати ту подряпину. Сподіваюся, в той момент мужик зробив для себе хоч якісь висновки.
Але не про машину і штрафи я думала протягом усього дня, що залишився. Навіть не про свою подругу, яка так насвяткувалась, що хворіла потім ще половину наступного ранку. Мої думки були зайняті ставленням мого чоловіка до мене.
Розумієте, ми дорослі люди і зайва емоційність, як і непотрібні рухи, нас стомлюють. Робити трагедію на порожньому місці – це не про нашу пару.
У тій ситуації я сама не сказала йому приїжджати. Але ж він питав мене, як я себе почуваю і чи все в порядку. Але в той же час ми одружені. Так чому б не прибігти до мене, незважаючи ні на що, тим більше, що там лише якийсь боулінг?
І думки ці, буває, відвідують мене знову. Іноді перед сном. Іноді на роботі. Коли я залишаюся одна. Не знаю, може, я даремно промовчала в той день. І настала та хвилина, коли він почав цінувати мене менше або перестав зовсім.
Нічого в голову розумного не приходить. Може, вам є що сказати. Може, хто опинявся в подібній ситуації, друзі?
