І якось він запропонував мені поїхати з ним у місто і жити в оплачуваній ним квартирі. Без зобов’язань із мого боку. Єдина проблема – у нього є дружина і дитина…

Я молода жінка, лише 32 років. Дітей немає, просто не встигла їх завести. Нещодавно розійшлася з людиною, з якою прожила вісім довгих років життя. Причини, думаю, цілком собі звичайні.

Набридла одноманітність, ми впізнали одне одного до найменших дрібниць і стало просто нецікаво. Не думайте, це не моє рішення, все було обопільно і без образ. Розійшлися й добре. Перший час було складно.

Напевно, як із поганою звичкою. Чисто психологічно складно перебудувати свій звичайний графік, але жодних душевних метань. Він мені говорив телефоном ті самі слова. Так, ми іноді зідзвонювалися як старі знайомі.

Але потім робота забрала у мене зайвий час і емоції, а півроку часу залікували неіснуючі рани. Усе пройшло добре. Ось тільки надто вже багато сил витрачалося на підтримання мого фінансового благополуччя.

У фірми почалися проблеми і начальство вирішило скоротити штат. Почалися перегони- хтось приходив на кілька годин раніше, а інші сиділи за комп’ютером до посиніння, поки офіс не зачинявся на ключ.

Ніхто не хотів йти з насидженого місця і шукати чогось нового. Адже, як відомо, за парканом чекає ціла черга, а вулицями роз’їжджають хлопці-кур’єри з різнокольоровими сумками за плечима.

До їхніх лав, після затишного офісу з печивом і кавою, вливатися ніхто бажання не мав. А мені ось допоміг випадок: я посварилася з однією зі співробітниць, коли вона нахабно розбила мій кухоль і не вибачилася.

За словом у кишеню ніколи не лізла і тут промовчати не вдалося. Хто ж знав, що на цю красуню шеф давно поклав око. Але ж і мені колись пропонував “обговорити плани на майбутнє в компанії” ввечері.

Добре хоч не погодилася. Забравши свої якісь речі, через два тижні я зрозуміла, що більше сидіти в “тісному дружному колективі” мені вже якось і не хочеться.

Орендована квартира була завалена всяким новомодним мотлохом, який навіть продати за половину ціни було неможливо. А грошей, звичайно ж, я не накопичила. Залишався один варіант: перебиратися в бабусин будинок в селі.

Існує думка, що міська людина не може звикнути до села тільки перший час. Мовляв, потім характер усе подолає. Це брехня. Життя в регіоні – це як переселитися на іншу планету. Тільки повітря чистіше.

Я розумію, що ходити по болоту на шпильках або шукати поблизу тренажерний зал, – дурна затія. Але води немає, газу немає. Потрібно закуповувати все. У лікарню не підеш, а товари в магазині ну не дуже.

Таке враження, що там розпродають щось з армійських складів. Найнеобхідніше для виживання. Якийсь час було дуже важко. Але я впоралась – провела Інтернет і почала працювати віддалено.

Кілька разів мене обманювали із зарплатою, один раз взагалі хотіли, щоб я спершу заплатила за роботу, а потім би мені все повернули, але такий варіант подій мене не влаштовував. І ось нарешті я хоч якось закріпилася.

Оплата була набагато меншою, ніж раніше. Але грошей, у підсумку, наприкінці місяця залишалося більше. Їх просто нікуди витрачати. Зробила якусь подобу ремонту. Навчилася насолоджуватися тишею і свіжим повітрям.

Тепер я відчувала кожну секунду часу, але мені не було нудно, я просто ними насолоджувалася. Однак самотність – це тяжко. Місцевий контингент був, напевно, зацікавлений “міською фіфою”, але якось вже дуже мене соромився.

Валятися зранку “в дрова” не соромився, а ось мене – так. Це навіть на краще, я вважаю. Довелося скористатися Інтернетом. Створила анкету на сайті знайомств і понеслося.

Ось тільки переважна більшість залицяльників самі припиняли спілкування, дізнавшись, де я живу. Залишилося двоє: якийсь турок, який почав кликати мене до себе в дружини на батьківщину з першого дня листування.

І дуже вихований чоловік. З першим варіантом я спілкувалася просто заради сміху: чому ні, не зі старим телевізором же мені вести бесіду. А от другий заінтригував. Якийсь час ми спілкувалися на абстрактні теми – погода, кухня, кіно.

Але потім розмови стали все ближче схожими на воркування двох голубків. Було вирішено зустрітися. Я хоч і не горда панянка, але їхати кудись без машини незрозуміло заради чого мені не з руки. Тому приїхав він.

Повненький, лисуватий, але все ще в строю. Гарна машина, доглянута щетина і хитрий погляд сірих очей. У принципі, мене він влаштовував. Він відвіз мене в непогане кафе, ми розмовляли, сміялися, коротше повний набір.

Потім ще одне побачення і ще. І якось він запропонував мені поїхати з ним у місто і жити в оплачуваній ним квартирі. Без зобов’язань із мого боку. Єдина проблема – у нього є дружина і дитина.

Але, як ви самі розумієте, від кохання в них залишився один лише пшик, а розлучення розіб’є серце доньки. Водночас він не може дивитися, як така “квіточка” гниє в суворому сільському чорноземі. І я навіть задумалася.

Дійсно, чого це я? Хоч до клубу сходжу або тренажерного залу. Яка взагалі на смак хороша кава? Я вже й забула… А потім згадала, як я взагалі опинилася в цьому селі.

Тому що свого часу не захотіла бути ось такою ось “дівчинкою” для колишнього начальника. Чому? Не для того мене батьки виховували. Я ж який-ніякий, але професіонал. Навіть у глухому селі вмію заробляти.

А так, ким я буду сама для себе? Ні, я не била тарілки і не кричала на збентеженого чоловіка. Скандали якось вивітрюються з організму, просоченого свіжим сільським повітрям і хвоєю з лісу.

Я просто мовчки вийшла з кафе і зловила попутку. Мене ніхто не переслідував, а додаток для знайомств я видалила. Тепер думаю може дійсно повернутися в місто. Зняти невелику квартирку в мене кошти знайдуться.

Але більше ніяких дурних і необдуманих покупок. Ніяких чвар чи сварок. Тільки коли потрібно постояти за себе. Буду скромнішою, але впертішою, коли потрібно. Ось тоді й подивимося, з якого я зроблена тіста.

You cannot copy content of this page