Мені 36 років. У нас із чоловіком двоє дітей. З боку подивитися просто ідеальні відносини. Завжди та скрізь разом. Наші друзі знають, що окремо ми нікуди не ходимо, але є такі моменти, які все перекреслюють.
Він мені абсолютно не довіряє. З ким би ми не спілкувалися, він скрізь бачить флірт, каже, що я непоправна. Ще він постійно мене критикує, практично щодня, не так подивилася, не вчасно сказала та інше.
Критики так багато, що це мене дуже пригнічує. Причому якщо він вирішив мене за щось відчитати, його монолог може тривати годину і дві, це не передати словами, хочеться просто провалитися крізь землю, зникнути.
Якщо почну виправдовуватися чи захищатись, буде ще гірше. Він не дає мені відкрити рота. Він дуже грубий, мене ранять його слова, скільки не просила не висловлюватися, марно.
Каже, що сім’я тримається тільки на ньому, що я егоїстка, що йому це набридло і давно зроблено висновки, а я не можу зрозуміти, що зі мною не так. Запитувати марно, виявляється я його не поважаю.
Вчора репетирували пісню, я робила йому зауваження і під час репетиції жестикулюючи, показувала, що мені здається невдалим. Він репетирував кілька годин, а нам ще потрібно було заїхати у справах.
У результаті я щоразу питала: «Може, поїдемо?». Додому приїхали пізно і він одразу за комп’ютер і кидає через плече, мовляв, розігрій їжу, розігріла, поїли. Він знову за комп’ютер.
Увімкнений телевізор і світло, питаю: «Я світло вимкну?», він «От не можеш ти по-нормальному так сказати: «Дорогий, ти не проти, якщо я вимкну світло?». А потім пішло-поїхало.
На репетиції я його тягла додому і була незадоволена. Кажу, що я була нормальна, він: «Тебе треба було дзеркало дати, щоб ти всю себе побачила!». І чому мене весь час тягне додому, а коли з друзями, то мене не тягне, чому я не хочу бути саме з ним.
Відповідаю, адже вдома ми будемо разом, удвох. Так, можливо, я була не в захваті від ідеї настільки часу затримуватись, але хіба це привід на мене кричати?!
Він постійно говорить, як мантру, як мені з ним пощастило, що він один на мільйон, він навіть не соромиться, і те саме говорить у компанії. Знаю, хтось напише, що мій вибір не хочеш — не живи.
Я його люблю і не хочу розблучатися, але хочу позбутися цього тиску та приниження. Такий період був, я довго терпіла і мовчала, поки одного разу не сказала, що не про таке життя я мріяла і гріш ціна такому шлюбу.
Потім досить довго він був не агресивним, у ньому щось від садиста. Він радіє, коли робить щось неприємне. Не знаю, яку лінію поведінки обрати. Чи терпіти, підігравати, чи припиняти такі речі одразу?
А може взагалі внутрішньо забарикадуватися та усунутись? Говорити марно він будь-яке не те що зауваження, але навіть побажання сприймає як удар. У нього дуже болісне самолюбство.
