Моя дочка у шлюбі вже шість років. На весілля ми із чоловіком подарували молодій родині квартиру. Ми дуже намагаємось у всьому допомагати нашим дітям. Ми допомогли зробити у квартирі ремонт, купили меблі.
З онуками час проводити — одне задоволення, тому ми ніколи не відмовляємося посидіти з ними, коли дочці з чоловіком треба відлучитися. Зять нам як рідний, він дуже хороша людина.
А ось свати зовсім не допомагають дітям стати на ноги. У мене дві маленькі онуки. Молодша з мамою вдома, а старшу треба зі школи забирати. За день ми з чоловіком як на роботу ходимо.
Іноді до себе водимо пообідати, іноді одразу додому заводимо. Я дивуюсь бездіяльності сватів. У них ніби ні дітей, ні онуків немає. Вони живуть для себе, постійно їздять за кордон на екскурсії та радіють життю.
До дітей майже не заходять з дня весілля. Тоді вони подарували скромний конверт молодим. На перший час, напевно, грошей було б достатньо, але точно не на шість років, а зараз — тим паче треба допомагати.
Онуків якось ростити. Квартиру ми подарували однокімнатну, із двома дітьми в ній тісно. З’явилося багато речей, іграшок, візочки. Думати треба наперед, діти дуже швидко ростуть, і їм теж потрібен особистий простір.
Спочатку я вирішила поговорити із зятем, сказала, що добре б уже думати про більшу квартиру – на дві чи три кімнати. Якщо він сам не може заробити, то чому б не попросити допомоги у своїх батьків?
Свати живуть удвох у трикімнатній просторій квартирі, можна було б помінятися навіть. Зять мене слухати не схотів і заборонив мені спілкуватися з його батьками на цю тему.
Він хороший, але гордість йому заважає домагатися бажаного. Йому соромно брати гроші у батьків, а жити за наш рахунок йому не соромно. Всі ці роки зять живе у квартирі, яку ми купили, оплачує лише комунальні рахунки.
Мабуть, йому зручно живеться, і міняти він нічого не хоче. Це ж не діло! Поки ми були молоді, на свої квадратні метри змогли якось заробити. А зараз все ще простіше. Але я бачу, що зять не збирається щось робити.
Відпрацював вісім годин в офісі та додому на диван. Я подзвонила сваті, сказала, що треба було б допомогти купити дітям житло просторіше, а вона відповіла, що в неї немає такої можливості.
Дочка на мене ображається, що я розпочала цю розмову і що це не моя справа. Як же не моя, якщо я тільки й думаю, як дітям допомогти?! Не розумію такого ставлення до власних дітей.
