Марина, відповідальна й добра дівчина, вийшла заміж за Михайла у двадцять сім років. Тобто вона вже не була дівчинкою, а цілком розсудливою й надійною у життєвих справах. Принаймні вона вважала себе такою, що відповідально підійшла до сімейного життя.
Незважаючи на молодість, вона вже знала зі спілкування зі своїми подругами, що свекрухи бувають різні.
Деякі приймають невістку душею і серцем, а деякі не можуть так, їм здається, що син обрав у дружини не ту, про яку вона мріяла.
Є ще такі, яким хочеться перекласти свою відповідальність на чиїсь плечі, щоб самим ні про що не думати, але все це буває до певного часу. Потім вони пожинають плоди своєї безвідповідальності.
У Марини з Михайлом були романтичні стосунки, вони кохали одне одного, мріяли про сім’ю та дітей. Відразу після весілля жили в невеликій двокімнатній квартирі, яка дісталася їй від бабусі. Зробили ремонт, Марина раділа, що їхнє гніздечко вийшло затишним. Але радість була недовгою, наступного дня після ремонту приїхала свекруха з великою сумкою:
– Так, діти мої, я буду жити з вами. Мені одній нудно, і мені потрібно контролювати, чим ти будеш годувати мого сина, – звернулася Галина до невістки, заглядаючи в холодильник.
– Чим ти нас сьогодні будеш годувати? – дивлячись на невістку, продовжувала вона.
– Зараз, щось приготую, – зніяковіла Марина.
– Синку, ти чуєш? Вона щось приготує! Вона тебе нагодує чимось, що ти відійдеш у вічність, чи заморить голодом?
– Мамо, звідки ти це взяла? Марина завжди готує, я ніколи не буваю голодним, — намагався заступитися за дружину Михайло.
– А що ти заступаєшся? Я тебе завжди годувала правильною і здоровою їжею, заздалегідь продумувала, що приготувати. Я не дозволю твоїй дружині зіпсувати твій шлунок. Марино, ти чуєш? Тепер будеш складати меню і радитися зі мною, — переможно дивилася свекруха на невістку.
Минув місяць їхнього спільного життя втрьох, мати жила в маленькій кімнаті, вони — у тій, що більша, до того ж прохідна. Галина в будь-який час дня і ночі могла пройти повз, причому не вважала, що повинна ходити тихо, молодь спить міцно, у них сталеві нерви, так вона вважала.
Марина втомилася від контролю, докорів, їй не подобалося, що свекруха суне свого носа всюди, ну просто у всі їхні справи. Не витримавши, вона попросила Михайла поговорити з мамою, щоб та не втручалася в їхні справи.
– Михайле, зрештою, це наша з тобою сім’я, і ми самі повинні вирішувати свої проблеми по-своєму, а не за її вказівкою. Нехай іде до себе додому і там встановлює свої порядки.
– Але мама піклується про нас, та й я єдиний син, я не можу залишити її саму. Вона здає свою квартиру і буде жити у нас, – відповідав чоловік.
Життя Марини було нестерпним, але вона терпіла всі приниження, лайку, свекруха спеціально при синові вказувала, що вона нечупара, готує несмачно.
– Не про таку невістку я мріяла для свого сина. Ти ж невміха, і готуєш, як попало, — а сама завжди наливала собі добавку.
Марина терпіла, як же, адже це мати її коханого чоловіка, а свекруху не вибирають, доводиться з цим миритися.
Слава Богу, що свекруха жила з ними тільки до народження дитини, народився маленький Степан. Як тільки чоловік привіз Марину з сином додому, свекруха швидко зібрала свої речі і пішла зі словами:
– Я йду від вас, діти маленькі вночі плачуть, мені не буде спокою, у мене тиск.
Марина раділа, нарешті стала сама собі господинею. Свекрухи не було близько року, а Михайло відвідував її майже щодня, іноді просив дружину, щоб вона поклала матері щось поїсти. Марина мовчки накладала свекрусі їжу, нехай несе, аби тільки тут не вказувала. Вона жила вільно і спокійно без свекрухи.
Маленький Степан ріс пухкеньким, гарненьким, посміхався всім підряд, коли Марина гуляла з ним.
Одного разу, гуляючи в парку з сином, вона зустріла подругу, яка живе поруч із її свекрухою Галиною. Вони спілкувалися, у подруги доньці шість років, Марина сказала:
– Ось у тебе доньці вже шість років, а мій ще зовсім маленький, хоч ми з тобою однолітки. Ну нічого, виросте. Лише б вдома все було добре.
Подруга дивилася на неї з сумнівом, потім не витримала:
– Маринка, ти що, зовсім нічого не бачиш і не знаєш? Твій Михайло з новою дівчиною ходить до матері в гості, приносять їй подарунки, я живу поруч і все бачу.
У Марини земля пішла з-під ніг. Вона не могла повірити. Але подруга говорила переконливо.
Вечером запитала у Михайла прямо:
– Це правда, що у тебе інша, і ти з нею ходиш до своєї матері? І хто вона? Я все знаю.
Михайло дивився на дружину здивовано, звідки вона могла про це дізнатися, але бачив, що вона говорить впевнено.
– І що? Так, правда. Мати моя правильно каже, що чоловікові потрібна турбота і ласка, а ти весь вільний час віддаєш Степану. Носишся зі своїм синочком.
– Ти що таке говориш, він що, тільки мій син, а ти хто йому? – обурено з образою запитала дружина.
Михайло, очевидно, повторив слова матері:
– Не знаю, мій чи не мій. Я ДНК-експертизу не робив, але мати каже, що в нашому роду таких товстих, як Степан, не було.
– Михайле, діти в дитинстві часто бувають пухкими, потім виростають і худнуть. Степан ще зовсім маленький, – зі сльозами на очах говорила вона.
– Гаразд, от виросте, тоді й подивимося. Ти мені зіпсувала настрій, я пішов до матері, — він грюкнув дверима й пішов.
Михайло не ночував удома, згодом це стало звичкою, він іноді навіть не попереджав, що не прийде додому. Марина зрозуміла, що її сім’я руйнується, і раптом відчула, що знову чекає на дитину. Вирішила повідомити чоловіка.
— Знову дитина? Навіщо, мені вона не потрібна, ще не зрозуміло, чий Степан? А ти вже другу мені? Роби що хочеш, живи, як хочеш.
Марина вирішила народити, мати обіцяла допомогти, вона й так допомагала зі Степаном. Народилася донька Даринка. Свекруха не з’являлася. Михайло іноді приходив, але не ночував.
У неї скінчилося терпіння, і як тільки донька трохи підросла, вона подала на розлучення. Зібрала речі чоловіка, що залишилися, склала в сумку, поставила біля порога, і як тільки він прийшов, сунула йому сумку в руки і зачинила за ним двері. Після розлучення зателефонувала свекруха, ображала Марину і сказала:
– Нарешті мій синочок позбувся мук, – і поклала слухавку.
Минуло кілька років, Михайло аліменти на дітей не платив: то його скоротили, то він сам звільнився, то робота не подобалася. Марина працювала у великій компанії, її кар’єра поступово йшла вгору, керівництво її цінувало, призначили її начальником відділу з пристойною зарплатою. Мати допомагала дочці з дітьми, вона іноді казала:
– Мамо, я навіть не уявляю, що б я робила без тебе? Дякую тобі за все.
– Та що ти, донечко, а хто ще допоможе, якщо не я? Та й мені зовсім не складно, ви ж мої найулюбленіші та найближчі, — обіймаючи дочку, відповідала вона.
Діти росли слухняними, вчилися в школі, Марина раділа, що з дітьми проблем немає. Про шлюб більше не замислювалася, вона повністю поринула у своїх дітей, і діти теж ставилися до неї з любов’ю.
Одного разу пролунав дзвінок по телефону, дзвонила свекруха:
— Марино, нам з тобою потрібно зустрітися, прийду ввечері о сьомій, — і поклала слухавку.
Такою вона була свекруха, ні “вітаю», ні «до побачення», і навіть не поцікавившись, чи буде Марина вдома.
— Гаразд, нехай приходить, що їй від мене потрібно? Може, щось із Михайлом? — заздалегідь готувалася вона до неприємної зустрічі.
І ось колишня свекруха з’явилася, прискіпливо оглянула ремонт у квартирі, який зробила Марина, нові меблі.
– А гарно у тебе стало, не так, як раніше… — оцінила вона. — Кажуть, ти тепер начальником працюєш у своїй компанії, пристойно заробляєш?
– Чаю хочете? — перебила її Марина.
– А що, крім чаю, у тебе нічого немає? Хоча ти все одно невміло готуєш! Ну добре, давай, що у тебе є, я ще не вечеряла.
– Є плов, є борщ, вибачте, свіжих пирогів не спекла до нашої зустрічі.
– А ти стала злісною і грубою, — сказала Галина.
– Мені було в кого навчитися, – спокійно відповіла Марина.
Потім вона спостерігала, як колишня свекруха швидко набивала щоки «несмачним» пловом. Колишня невістка помітила, що свекруха дуже постаріла.
– Знаєш, Марино, навіщо я до тебе прийшла? Не знаєш, а я скажу. Ти повинна прийняти Михайла назад і знову вийти за нього заміж. Ти повинна, він твій чоловік, хоч і колишній, і діти у тебе від нього.
– Навіщо я повинна прийняти його? Я нічого не повинна, згадали, що діти його, – здивовано запитала Марина.
– Так, повинна! Повинна повернутися до нього. Мій син г.не, він п’є, його треба підтримати, мене він не хоче слухати.
– А як же його дружина?
– Вона з ним розлучилася. Він знову втратив роботу, постійно не в собі. З тобою і з дітьми йому буде краще, — констатувала свекруха.
– Ну то візьміть його до себе, а мені цей хомут на шию ні до чого.
– Ну чому відразу хомут, він батько твоїх дітей.
– Значить все-таки батько? А раніше що говорили? Він навіть аліменти не платив. А як вони без батька живуть, не поцікавитеся навіть? Не потрібен мені такий чоловік, а дітям такий батько, вони його зовсім не знають.
Діти виросли без батька, і далі без нього проживуть, тим більше без такого батька. Ми живемо добре, тихо і спокійно. Так що він нам не потрібен. Живіть з ним самі.
– Я завжди знала, що ти зла, Марино. Звичайно, адже це не твоя дитина гине, яке тобі діло до чужих дітей? – злобно кричала в обличчя колишня свекруха. Вона ще багато чого наговорила колишній невістці, навіть проклинала її та дітей, але Марина, спокійно вислухавши, вказала рукою на двері й зачинила їх.
