— Донечко, візьми сумку, вона важка.
Клавдія Іванівна стояла на сходовій клітці, важко дихаючи.
— Гена вдома? Нехай вийде, допоможе матері.
Жанна навалилася плечем на дверний косяк. Ні вона, ні чоловік, що вийшов у коридор, з місця не зрушили. На матері було старе сіре пальто, шапка, що зсунулася набік, а біля ніг лежала величезна картата сумка.
— Мамо, як це ти так пізно ввечері?
Жанна склала руки перед собою, перегороджуючи прохід. Від матері явно пахло корвалолом, вогкістю та старими речами.
— Так, приїхала до вас жити, — буденним тоном повідомила Клавдія Іванівна.
Вона спробувала зробити крок уперед. Прямо в брудних чоботях на світлий ламінат передпокою. Жанна жорстко виставила лікоть, блокуючи рух.
— Пусти в дім, на протязі стоїмо.
Мати невдоволено скривилася.
— Адже продує, я тільки перехворіла на застуду.
Жанна не ворухнулася. Гена за її спиною лише хмикнув і засунув руки в кишені домашніх штанів.
— У якому сенсі — жити?
Жанна пронизливо поглянула на матір.
— У тебе своя трикімнатна в центрі. Труби прорвало? Пожежа? Що сталося?
Клавдія Іванівна знову спробувала протиснутися боком повз дочку. Не вийшло.
— Жанна, що за цирк?
Мати заголосила на весь поверх.
— Дай пройти! Ромочка там ремонт затіяв.
Вона махнула рукою в бік ліфта, ніби Ромочка робив ремонт прямо там.
— Пил усюди, дихати взагалі нічим. Унітаз зняли! Куди ж мені подітися на старості років? Я у вас у вітальні на диванчику влаштуюся. Ми ж не чужі.
Слова лилися гладко, заучено. Мабуть, цей монолог Клавдія Іванівна репетирувала всю дорогу в маршрутці. У її голосі не було ніякої паніки. Тільки звична впевненість, що їй усі винні.
Жанна коротко схилила голову.
— Ремонт, значить.
Вона не зрушилася ні на міліметр.
— А чому Ромочка робить ремонт у твоїй квартирі, а ти їдеш до мене? Нехай орендує тобі житло на час брудних робіт. У нього зарплата дозволяє.
— Ой, ну що ти кажеш!
Мати відмахнулася, немов від настирливої мухи.
— Яке житло? У хлопця кожна копійка на рахунку. Будівельні матеріали он як подорожчали. Шпалери купи, ламінат купи, робітникам заплати. Це ж шалені гроші!
Вона шмигнула носом і поправила зсунутий шарф.
— До того ж, Оленка при надії, їм для малюка потрібна дитяча кімната. Світла, простора.
Гена за спиною хмикнув. Він цю пісню про бідного Ромочку слухав усі п’ятнадцять років їхнього шлюбу. Ромочці тридцять вісім. Ромочка змінив третю машину, здав свою студію мешканцям за пристойні гроші, а сам переїхав до матері.
— Дитяча? У твоїй квартирі?
Жанна недоброзичливо примружилася. Вона подивилася на безрозмірний баул біля ніг матері.
— Ти ж казала, що нікому свої метри не віддаси. Казала, що це твоя фортеця.
Клавдія Іванівна бігала очима по бетонній площадці. Спробувала підняти сумку за ручки, крякнула від напруги, кинула назад.
— Ну так… молодим треба розширюватися. Вони сім’я, у них майбутнє.
Вона улесливо заглянула дочці в очі.
— А я вам не заважатиму. Пенсія в мене своя, на їжу скидатимуся. Мені багато не треба? Вранці кашка, ввечері кефір.
— Припини цю виставу, — рубанула Жанна.
Вона випрямилася на весь зріст.
— Давай по суті. Я знаю про дарчу.
Мати знітилася. Рот так і залишився напіввідкритим. Рука, що тягнулася поправити шапку, зависла в повітрі.
— Тітка Рая ще два роки тому проговорилася, — продовжувала Жанна, чітко вимовляючи кожне слово.
Вона бачила, як з обличчя матері зникає рум’янець.
— Як ти потайки, щоб я, не дай Боже, не дізналася, переписала трикімнатну квартиру на свого улюбленого синочка.
— І що з того?!
Клавдія Іванівна раптом випрямилася. Плаксивий тон зник миттєво. На зміну йому прийшла звична владність і агресія.
— Моє житло, кому хочу, тому й дарую! Рома — чоловік! Йому потрібен фундамент у житті!
Вона тицьнула пальцем у бік Гени.
— А ти з чоловіком, у Гени он яка гарна квартира! Ви самі з вусами. Викручуйтеся.
— У Гени іпотека ще на сім років, — зупинила її Жанна.
Її голос звучав безбарвно, як у диктора новин.
— Яку ми вдвох тягнемо. Без єдиної копійки з твого боку, до речі.
Вона зробила крок уперед. Змусила матір відступити від порога ближче до ліфта.
— Пам’ятаєш, як ми збирали на перший внесок? Я тоді до тебе прийшла, просила позичити мені бракуючу частину. Всього на півроку. Під розписку. Що ти мені тоді сказала?
Клавдія Іванівна відвела погляд.
— Хтозна, що я говорила. Часи були важкі. Ціни зростали.
— Ти сказала: «Самі крутіться, у Ромочки сесія платна, йому це потрібніше», — відчеканила Жанна.
Вона чудово пам’ятала той день.
— Ми викрутилися. Три роки на порожніх макаронах сиділи. Ні у відпустку, ні за речами. А тепер, коли твій Ромочка тебе з твоєї ж квартири вигнав, ти до мене прийшла?
— Я вас не просила кредити брати!
Мати перейшла в наступ.
— Самі в кабалу влізли, захотіли шиканути! Рідна к.ов на порозі стоїть, а ти мені шматком хліба докоряєш?
— Я тобі нічим не докоряю, — знизала плечима Жанна.
Вона повернулася до тумбочки у передпокої й дістала свій телефон. Пальці швидко забігали по екрану, відкриваючи список контактів.
— Ти кому дзвониш? — напружилася Клавдія Іванівна.
— Власнику твоєї квартири. Нехай забирає свою маму.
— Не смій! У нього немає часу!
Гудки на гучному зв’язку розносилися по гучному під’їзду. Роман взяв трубку тільки з четвертої спроби. На тлі грала ритмічна музика, чувся гучний жіночий сміх і дзвін келихів.
— Так, Жанно, чого тобі? — невдоволено буркнув брат.
Голос у нього був явно напідпитку.
— Мені ніколи, у Оленки день народження. Гостей повний дім. Давай завтра.
— Романе, тут твоя мама на килимку з валізою стоїть, — рівно промовила Жанна.
Вона дивилася прямо в очі Клавдії Іванівні.
— Забирай.
У динаміку запала пауза. Музика стихла. Мабуть, брат вийшов у коридор або зачинився у ванній.
— Тобто — забирай?
Голос Романа зірвався на фальцет. Він явно не очікував такого повороту.
— Ми ж домовилися! Вона у вас поживе пару місяців, поки ми заливаємо підлоги і клеїмо шпалери.
— Хто домовився? — Жанна підняла брову.
Вона перевела погляд на зблідлу матір.
— Зі мною ніхто не домовлявся. Мене взагалі поставили перед фактом, підсунувши сумки під двері.
Вона обернулася до зятя, шукаючи підтримки.
— Гена! Чому ти мовчиш? Скажи своїй дружині! Адже вона виганяє мене серед ночі! У вас немає совісті!
Гена повільно витягнув руки з кишень. Зробив крок ближче до дружини.
— А що мені говорити, Клавдія Іванівна? — спокійно промовив він.
Голос у нього був рівний, без краплі співчуття.
— Жанна все правильно сказала. Ми цю квартиру зубами вигризали. Ви нам тоді ясно дали зрозуміти, що ваша сім’я — це Роман. Ви свій вибір зробили. Ось до своєї сім’ї й їдьте.
— Я до нього не поїду! — мати в гніві тупнула ногою.
По під’їзду рознеслося гучне відлуння.
— Олена мене на поріг не пустить! У мене прописка в тій квартирі! Я зараз же викличу поліцію!
Вона потягнулася до кишені пальто за телефоном.
— Нехай приїде наряд і розбирається! Ромці двері виламають, у мене там реєстрація!
Жанна гірко посміхнулася. Спостерігати за цією юридичною неграмотністю було навіть не смішно.
— Мамо, кому ти це розповіси? Поліції?
Вона зробила крок ближче до сходової клітки. Подивилася прямо в бігаючі очі матері.
— Викликай. Тільки поліція житловими спорами не займається. Вони приїдуть, послухають твої крики і поїдуть.
— У мене прописка! — вперто повторила мати.
— Твоя прописка — це просто штамп. Роман — єдиний власник. Якщо ти почнеш ламати йому двері, він викличе патруль, і тебе заберуть за хуліганство.
Жанна говорила повільно, щоб до матері дійшло кожне слово.
— А знаєш, що буде потім? Він піде до суду. Суд випише тебе в два рахунки, в нікуди.
Клавдія Іванівна завмерла з телефоном у руці.
— Ти ж сама папірець у нотаріуса підписала, — продовжувала Жанна. — Дарчу без права довічного проживання, я впевнена. Ромочка ж просив «чисту» угоду, щоб потім проблем із продажем не було?
Клавдія Іванівна здригнулася і відвела погляд. Жанна влучила в саму точку. Саме так Рома і говорив у нотаріуса два роки тому.
— У тебе більше немає прав на ту квартиру, мамо. Ти безхатько з власної волі. І поліції до цього немає ніякого діла.
— Яка ж це ганьба.
Клавдія Іванівна раптом знітилася. До неї нарешті дійшло, що дочка не поступиться. А закон не на її боці.
— Сусіди побачать… Як я туди поїду?
— На таксі, — припечатала Жанна.
Вона обернулася до чоловіка.
— Гена, виклич машину. Оплати безготівково, щоб мати з сумками по морозу не тягалася.
Чоловік мовчки кивнув і дістав свій смартфон.
— Ви не маєте права!
Мати спробувала піти на останній, відчайдушний штурм. Вона важко опустилася прямо на свою картату сумку.
— Я тут сяду! Прямо на сходах! Буду ночувати на бетоні! І нехай усі сусіди бачать, яка в мене дочка — безсердечна!
— Сідай, — байдуже знизала плечима Жанна.
— Бетон холодний, цистит махом заробиш. Тільки я тобі чай не винесу. І двері не відкрию.
Таксі приїхало через десять хвилин. Гена без єдиного слова підхопив важкий баул і поніс вниз по сходах. Клавдія Іванівна мовчки спускалася слідом, важко спираючись на перила.
Біля під’їзду вона спробувала сказати щось образливе. Але Гена просто зачинив багажник і вказав на відчинені задні двері машини.
— Усього найкращого, Клавдія Іванівна.
Машина рушила. Жанна стояла біля вікна і дивилася, як червоні фари розчиняються в темряві вечірнього двору.
Нічого не поробиш. Вона свій вибір зробила давно, а мати — свій.
Через місяць вона дізналася від тієї ж тітки Раї, що Роман орендував матері кімнату в комуналці на околиці міста. Найдешевшу, з сусідами та загальним туалетом у самому кінці довгого коридору.
Оленка справді не пустила свекруху на поріг. Влаштувала чоловікові грандіозну істерику з погрозами розлучення та поділу майна.
Роман, як і слід було очікувати, обрав дружину.
Клавдія Іванівна дзвонила дочці двічі за цей місяць. Плакала в слухавку, скаржилася на клопів у старому матраці та галасливих сусідів. Просила забути давні образи, згадати, що вони рідні, і забрати її до себе в тепло.
Жанна вислуховувала цей потік скарг. Рівним голосом говорила «тримайся» і клала слухавку.
Іпотеку за свою квартиру вони з Геною виплатили лише через довгі сім років. Романа та Клавдію Іванівну вони більше ніколи не запрошували в гості.
