Я нещодавно розлучилася з чоловіком, який мене не цінував, але проблема не в цьому. Я почала зустрічатися з чоловіком, який мені сподобався ще тоді, коли я була одружена. Познайомилися ми через знайомих, він мав невелике прохання до мене, і я погодилася його виконати. Ми тоді зустрілися всього кілька разів, і то швидко і у справі.
А я зрозуміла, що він мене зачепив. І він, як я пізніше аналізувала ситуацію, цікавився мною, але на той момент я була заміжня, я просто зітхнула і забула його, хоча стосунки з чоловіком на той момент були жахливі. Майже за рік доля звела нас знову. І вже я звернулася до нього із проханням. На першу зустріч я прийшла ще з каблучкою на пальці.
Він цікавився моїми справами, питав про чоловіка, про наші плани. Я, зазвичай, представила ситуацію з кращого боку, бо я не хотіла виносити сміття з хати, тим більше розповідати все сторонній людині. На наступну зустріч через два тижні я вже прийшла без обручки – стосунки з чоловіком були зіпсовані, і ми вже подали на розлучення.
Він, мабуть, це помітив, бо не питав про чоловіка, і взагалі тему сім’ї не торкався, але все одно ми тоді добре поспілкувалися. Ще через тижні три обставини склалися так, що ми знову зустрілися. З чоловіком я вже розлучилася та почистила соцмережі від спільних фото. Тоді він наполегливо питати про наші з чоловіком плани.
Я вирішила, що приховувати більше немає потреби і сказала йому, що я розлучилася з чоловіком. Він швидко змінив тему і я здогадалася, що він недарма все це питав. Вирішила ризикнути і сказала, що я не маю компанії, щоб піти на міське свято. Він одразу запропонував свою кандидатуру. Пізніше він мені сам написав та запросив на прогулянку.
Отак і почали зустрічатися. Стосунки були найневиннішими і трепетнішими, я відчувала, що мене люблять і піклуються про мене. Він навіть допоміг вирішити мені проблему з чоловіком, який наполегливо хотів мене повернути. Я йому не розповідала, що чоловік постійно мене тероризує, вони випадково зустрілися, але швидко поставив чоловіка на місце.
Ми зустрічалися два тижні та це були найкращі дні у моєму житті. Ми гуляли щодня аж до ночі. Мене все в ньому влаштовувало, я вже почала думати, що життя налагоджується після невдалого шлюбу. А потім я через знайомих дізналася, що він одружений. Вже 10 років. Є дитина дев’ять років. Для мене це було сильним ударом, як ножем у серці.
Коли я запитала його, чи була я для нього іграшкою, він сказав, що ставився до мене серйозно. Щоб не стати жертвою одруженого чоловіка, який може кілька років годувати порожніми обіцянками, і щоб самій до нього не прив’язатися, я вирішила дати йому обмежений період часу, щоб він прийняв рішення, розібрався в собі і вирішив, з ким він хоче бути.
Я сама сказала, що зачекаю деякий час. Він погодився, як ніби сам чекав такої пропозиції. Запитала, скільки часу йому потрібно. Він сказав, що 2,5 місяці. При цьому довго думав, наче все зважував. Я погодилась. І тим самим поставила себе в глухий кут. З одного боку, я не хочу на нього тиснути і розвалювати сім’ю, з іншого – я хочу бути з ним і хочу, щоб він розлучився.
Як тільки я дізналася, що він одружений, одразу збудувала межі спілкування – не дозволяла до себе торкатися, ми спілкувалися просто, як друзі. Він особливо про свою сім’ю не говорить. Наскільки я зрозуміла, він одружився, бо дівчина була при надії, і стосунки з дружиною не дуже. У вихованні дитини участі майже не бере і дитина його не дуже любить.
Каже, що не йде з родини, бо тримає дитина. Він майже не з’являтиметься вдома, приходить тільки ночувати. Робота з ненормованим графіком, тобто, можливо, дружина про його пригоди і не знає. Казав, що в нього ще були стосунки на стороні, але таких трепетних, як зі мною, не було. Власне, відтоді минуло 1,5 місяці.
Перші три тижні він писав мені щодня, іноді приїжджав на чай. Я ж сама намагалася стримуватися і не писати йому, щоб не впливати на його рішення, але все ж таки іноді зривалася, а потім якось різко обірвалося. Він сам взагалі перестав писати, причому якщо я сама йому напишу, він охоче зі мною спілкується, навіть будує якісь спільні плани на майбутнє.
Коли мені потрібна його допомога, то ніколи не відмовляє та спілкується зі мною, хоча я можу віддати йому те, що потрібно і одразу піти. Ось я й заплуталася у цій ситуації. Я розумію, що між нами надто багато недомовленості, але не знаю, чи можу я від нього щось вимагати. Я хочу, щоб він сам вирішив, як йому жити, і щоб потім не пошкодував.
Мене найбільше засмучує цей підвішений стан. Я якось його вже питала, що він вирішив, але, схоже, дуже рано запитала, бо він сказав, що ще не знає. При цьому знову ж таки довго думав, як відповісти. Загалом він рішучий і слів на вітер не кидає, але коли я намагаюся з’ясувати щось щодо мого становища, він не знає, що мені сказати. Я не знаю як це розуміти.
У голові відразу виникають думки, що з дружиною він таки намагається вирішити питання, але поки не може сказати, в який бік йде процес, а я хочу бути з ним, його дбайливе ставлення до мене приваблює мене, але водночас він мене нічим не обнадіює. Розумом я розумію, що він 99% не розлучиться, але цей 1% надії не дає мені спокою.
Я набагато спокійніше пережила б цю ситуацію, якби він мені відмовив, але він цього не зробить. І чому він попросив саме 2,5 місяці, я також не розумію. Мені хочеться вірити, що він якось вирішує питання зі своєю дружиною та дитиною. Він довго думав, коли я спитала, скільки йому потрібно часу.
Кілька разів поривався поділитися своїми переживаннями, я бачила, що він теж мучиться, але таки до кінця все не розповідає, каже, що розбереться сам. І взагалі, він завжди свої обіцянки виконував. Я для себе чітко вирішила, що поставлю питання рубом наприкінці терміну, і якщо він сам не зможе вирішити, то вирішу я, але як пережити ще місяць, я не знаю.
Я сама собі вже всі нерви витріпала в здогадах про його поведінку, але питати його не наважуюсь. Наперед готова до того, що стосунки закінчилися, але раз я дала слово почекати 2,5 місяця, я не наважуюсь більше піднімати розмову про наші стосунки. Я не знаю, чи варто йому писати, якщо він сам не пише першим, але мені дуже хочеться хоча б його спілкування.
Я від нього залежу, але йому цього не показую, і це варте великих зусиль для мене. Як пережити цей місяць? Порушити свою обіцянку я не можу, але й упоратися зі своїм гнітючим станом теж, бо не можу ні на що відволіктися. Я вже втомилася від цієї невизначеності. Ця надія, що він таки обере мене, міцно сидить у душі.
