Я все життя працювала заради сім’ї. Мені один раз пощастило в житті, але мої рідні цього не сприйняли. Навіть з днем народженням не привітали. Ми ніколи не були багаті. Батькам було досить важко ставити на ноги трьох дітей, з яких я була найстарша.
Схема така ж, як і у всіх – школа, університет, гуртожиток та робота після пар, бо допомоги не було звідки чекати. Потім влаштувалася на гарну роботу, винайняла квартиру, а згодом швидко отримала підвищення. Більшу частину зарплати я витрачала на сестер – купувала одяг, взуття, телефони та ноутбуки, щоб їм легше було навчатися в університеті.
Водночас я приглядала за своєю тіткою, яка більше ні з ким не спілкувалася, крім мене. Я постійно привозила їй продукти, готувала, прибирала у квартирі, оплачувала рахунки. Так тривало кілька років тривало, аж поки її не стало. Дітей в тітки не було, а в заповіті було лише моє ім’я.
Коли мати з сестрами дізналися, що тітка залишила мені свою двокімнатну квартиру, то дуже образилися та влаштували скандал. Сказали, що я продала родину за квартиру. Але я не просила. В чому я винна? Я єдина, кому було не все одно на мою тітку. Навіть мама про сестру не згадувала. То що ж тепер робити? Я планую в тій квартирі жити з чоловіком, дітей хочу, а рідні люди вимагають поділити все. Це така подяка за всю мою допомогу їм.
