Я присіла на край лавочки і втупилася порожнім поглядом на безлюдний дитячий майданчик. Ще зовсім рано, у парку тихо, дорогою сюди я зустріла лише кількох собачників. Хтось забув у пісочниці яскраво-червону лопатку. Одного разу я з чоловіком ледь не посварилася, вибираючи синові схожу.
Мені дуже сподобався відтінок, а чоловік все насідав – куди хлопчикові такий дівчачий колір? Я приходила на це місце щодня вже цілий рік. Ранок починається однаково: п’ю каву і вибігаю з дому, як тільки чую звук машини, що під’їжджає. Зустрічаюся з чоловіком очима.
Він лише заперечно хитає головою, і по серцю розтікається знайома кам’яна тяжкість. Обговорювати щось немає сил. Відтоді як рік тому зник наш син, я не можу говорити ні про що інше, адже це все сталося з моєї вини. Того дня я вийшла погуляти з дворічним сином в парк біля котеджного містечка.
Місцеві самі розчистили й облагородили крихітну ділянку біля лісу, поставили альтанку, кілька лавок і зробили невеликий дитячий майданчик. Свіже повітря приманювало матусь із дітьми з селища. Місця замало, але ніхто не був ображений.
Я пам’ятаю, що підійшла з коляскою до лавочки і не намацала телефон у кишені. Мабуть, залишився вдома. Потрібно було терміново набрати маму – проконтролювати, щоб вчасно прийняла ліки. До дому рукою подати, а в парку порожньо. Дала синові в ручки цукерку і помчала додому.
Він не встигне й фантик розгорнути, як я вже повернеться, подумала тоді. Повернулася, а дитини немає. На візку розстібнуто кріплення – може, сам, він таке вже робив. Оббігла кожну худу сосонку в окрузі – ні сліду. Кричала, кликала – не відгукується. Далі дзвінок чоловікові, виклик поліції.
Усе як у страшному сні… Цього ранку я знову вирушила в парк. Може, син чекає на мене тут, на цій самій лавочці? Горе накрило мене з головою і знову розридалася. Так минав день за днем. От і в той ранок, коли чоловік поїхав на роботу, я швидко сполоснула кавовий кухоль і виглянула у вікно.
Погода псувалася. Я мала якнайшвидше зібрати на вулицю, бо треба було швидше йти в парк, але сум і сльози взяли своє. Я без сил упала на диван. Виплакавшись, привела себе до ладу і вийшла з дому. Як завжди пішла на свою лавочку і от диво… Там сидів малюк.
Видно було, що дитині холодно під дрібним дощем. Він виглядав розгублено і видно було, що він не знав, що робити і куди йти. Я одразу впізнала свого малюка, хоча й не бачила цілий рік, але материнське серце не можна обманути. Я у сльозах кинулася до нього, а він мене теж впізнав.
Коли я подзвонила чоловіку і сказала, що наш син повернувся, той кинув все і приїхав додому. Далі було довге спілкування з поліцією. Виявилося, що був свідок, який бачив невідомо жінку, яка привела мого сина у парк того ранку. За описом і фотопортретом викрадачка знайшлася.
Їй 26 і вона жила в сусідньому селі в будинку своєї покійної бабусі. Вона працювала в місцевій поліклініці терапевтом. Одного разу в лікарні з’явилася нова пацієнтка – дівчина з дворічною дитиною. Які ж у неї були світлі очі та золоте волоссячко.
На той час в неї був хлопець-іноземець. Вони познайомилися за рік до того, і одразу зметикувала – потрібно триматися за нього руками і ногами. При грошах, красень, старший за неї на 10 років. Мріяв про сина, а вона матір’ю бути не могла. Тоді у неї визрів план.
Коли коханець укотре поїхав у тривале відрядження, вона щодня приїжджала до нашого парку і стежила за мною. Незабаром вона вивчила мій розпорядок дня. Майбутня викрадачка вичікувала випадок, і той випав, коли я сунула дитині цукерку і помчала в бік котеджів.
От тоді дівчина вискочила з укриття, швидко дістала мого сина з візочка і побігла до лісу, де сховала машину. Відвезла малюка в село. Ніхто із сусідів нічого не запідозрив. Коли коханець повернувся з відрядження, тільки посміявся, але й дива не сталося.
До малюка він не прикипів, швидко награвся з новою “іграшкою”. Та і їй материнство незабаром набридло. От вона й почала думати, як позбутися дитини. Нічого розумнішого ніж відвезти назад не вигадала, але в цей раз її помітили…
