Лізу з самого дитинства життя не балувало – народилася вона якраз посередині Перебудови – щойно почала ходити до дитячого садка, Союз розвалився. Кругом майже одразу настали безгрошові часи – і їхня сім’я потонула в батьківських сварках.
Тато-електрик використовував будь-яку можливість, щоб зашибити хоч якусь копійку – і часто залишав їхнє маленьке містечко в степу в пошуках заробітку. І завжди намагався щось привезти Лізі в подарунок – то одяг, то книжки-розмальовки, то якусь смакоту. Якби ж-то знала маленька дівчинка, що її чекає в подальшому житті…f
Але одного разу – о, то був воістину чорний день – батько повернувся з чергової поїздки і сказав, що йде з сім’ї. Мовляв, зустрів іншу жінку, закохалися вони одне в одного і він збирається переїхати до неї назавжди.
Мама Лізи не змогла стримати гніву. Дівчинка, обхопивши худі коліна, сиділа в кутку і беззвучно ридала – дивлячись на їхню сварку, на те, як у стіну летить пульт від радянського телевізора «Берізка», на те, як тато вивертає кишені та волає щосили.
Загалом, батько пішов – і Ліза надовго втратила з ним зв’язок. Стало ще важче, поки в житті мами не з’явився дядько Гена – хороший чоловік, добродушний і спокійний. Але в нього були свої діти від першого шлюбу і Лізі батька він замінити не міг – та навіть і не особливо намагався.
Йшли роки – Ліза росла. Ось вона пішла до школи, ось закінчила 9 класів – і пішла працювати помічницею кухарки в кафе «Калинка», а потім заочно вступила до кулінарного технікуму. Треба було допомагати мамі – у тієї почало пустувати здоров’я, і дядько Гена один не справлявся.
Життя було непростим, але Ліза не сумувала – у рідкісну хвилину відпочинку, вона любила приїжджати з подружками на дачу, яку їй бабуся залишила, і сидіти в старій скрипучій альтанці, і милуватися кущами диких троянд.
Якось на роботі вона познайомилася з веселим хлопцем Колею – той працював на різника Вазгена і постачав їхньому кафе м’ясо для біляшів. Поглянула в його темно-карі нахабні очі – і пропала. Коля, відпускаючи один за одним жарти, теж на Лізу око поклав.
Слово за слово, почалися побачення під місяцем, пісні під гітару (дарма що Коля більше 4 акордів не знав), і все, що буває, коли кохання нахлинуло.
Коли Ліза привела коханого знайомити з мамою і вітчимом, то Коля раптово, з’ївши з чаєм пів торта, раптово попросив її руки. Радість, сльози, «порада та кохання». Ліза, звісно, сказала: «Так».
Весілля грали в тому ж кафе «Калинка». Навіть ощадливий Вазген розчулився і подарував молодим небачене диво техніки – пральну машинку-автомат.
Зажили спершу добре й щасливо. Ліза скоро відчула себе при надії. І через належні дев’ять місяців на світ з’явився синок – назвали його Максимом. Коля скоро пішов від Вазгена і відкрив свою невеличку справу – кіоск із курями-гриль.
Бізнес йшов на лад – скоро кіосків стало кілька. Ліза і Коля в’їхали в нову простору квартиру. Здавалося б – живи й радуйся.
Але недовгим було щастя Лізи. Незабаром Коля почав «затримуватися на роботі» регулярно, повертався пізно і сім’єю цікавився все менше. Довго приховувати йому свій роман «на стороні» не вийшло – виявилося, Коля крутить шури-мури з Людкою-кондитеркою.
Ліза не стала терпіти – подала на розлучення, хоча її всі відмовляли: мовляв, куди ти підеш, кому ти будеш потрібна. Та й Коля все надзвонював і зустрічав її то біля роботи, то біля під’їзду з однією і тією ж піснею: «Давай спробуємо повернути – хоч що-небудь».
Але Ліза була твердою – і ні оберемки її улюблених диких троянд, ні улюблене ігристе – нічого її не могло переконати. У Колі, до речі, з кондитеркою так і не склалося – вона його потім проміняла на багатого Ніколоза.
«Ось і крапка, Коля. Ось і крапка», ‒ сказав він, коли приїхав з Людкою разом забирати її речі.
Лізі довелося пережити кілька складних років – одна ж і з дитиною на руках – але вона не зламалася і не здалася. Заочно закінчила інститут харчових технологій і знайшла собі роботу в хорошому кафе. А там її і зовсім зробили, так би мовити, «начальницею кухні».
На особисте життя, здавалося б, часу зовсім не було, але якось раз вона визирнула в зал і помітила сумного-сумного красивого блондина, який сидів за дальнім столиком. Через офіціантку Свєтку, першу пліткарку в їхній кав’ярні, вона дізналася, що чоловіка звати Гена (прямо як Лізиного вітчима) і він торгує побутовою технікою.
Причому Гена нещодавно відкрив новий, третій за рахунком магазин. І начебто все окей, але він пережив нещодавно важке розлучення – дружина пішла до іншого і поїхала за кордон. Ліза недовго наважувалася і одного разу, ніби випадково, прийшла в один із його магазинів. «Вибирати телевізор», ага.
І все закрутилося в них. Гена сильно сумував за сином, якого колишня дружина відвезла із собою, тому дуже зрадів крихітці-Максиму. Перевіз їх обох у свою велику чотирикімнатну квартиру в центрі і всіляко балував.
Навіть познайомив Лізу зі своїм другом, який володів кількома кафе в сусідніх містечках і вмовив її зробити «старшою по кухні» і там. А потім і під вінець її покликав.
Відтоді живе Ліза добре – хоч і працює багато, але ж і син щебече ласкаво, чоловік коханий поруч. Коля залишився в далекому минулому – і навіть набридати перестав.
Ліза перебудувала бабусину дачу на сучасний котедж. Іноді, коли вдається вирватися на день-другий, вона сідає в альтанці й знову милується трояндами — тільки вже не дикими.
