Чим тільки не готова пожертвувати жінка заради щастя єдиної дитини. Ми не досипаємо ночей, коли вони ростуть, рано сивіємо, коли вони стають підлітками, і терпимо сльози образ, коли вони стають вільними і незалежними. Я прекрасно розумію цю ситуацію, адже сама така.
Але нещодавно я вирішила трохи зменшити оберти і пожити для себе. Тим паче що сину вже виповнився 31 рік, і я вважаю, пора б уже йому почати допомагати мені хоч чимось. Мій син одружився вісім років тому, і в цей день я справді була дуже за нього щаслива.
За весілля ми з батьками нареченої платили навпіл, тож мій подарунок молодим був, можна сказати, символічним. Гроші в конверті на купівлю якоїсь техніки чи щось на кшталт того. Я не знаю, як подарованими коштами розпорядилася їхня нова сім’я, та мені це й не важливо.
Нехай самі приймають подібні рішення. Після цього молоді переїхали у квартиру, в якій деякий час жили і до цього. Орендована двокімнатна панелька в непоганому районі. Мені подобалося, що вони могли дозволити окрему квартиру, бо знала багато випадків, коли це питання було на найголовнішому місці.
Так би мовити, проблема номер один. Однак через кілька років справи в сина пішли на спад, і такі витрати стали для їхньої сім’ї надто вже надмірними. Тоді вже син звернувся до мене по допомогу. Річ у тім, що мій пасивний дохід складався зі здачі іншої квартири, що дісталася мені від колишнього чоловіка.
Я здавала її одному самотньому чоловікові, який щомісяця сплачував оренду, був тихим і не виставляв мені ніколи жодних претензій щодо ремонту, сусідів або підвищення орендної плати. Золотий квартиронаймач. І хоч мені було дуже сумно попрощатися зі стабільним фінансовим становищем, я погодилася допомогти синові.
Тим паче що незабаром дізналася про те, що моя невістка була при надії. Нехай я поживу якийсь час без улюбленої червоної риби і морепродуктів, але син є син. І його сім’ї потрібно допомогти. Крім того, його дружина після цього стала зі мною спілкуватися як з рідною. Постійно кликала в гості, питала порад.
Але минуло три роки, і я зрозуміла, що потрапила в типовий капкан добрих стосунків. Коли начебто пора б уже гостям і честь знати, а сказати їм про це в мене все якось не повертається язик. У сина справи пішли в гору, зарплата стала колишньою або, може, навіть піднялася трохи.
Я помітила, що погладшала, у мене з’явилася задишка. Думаєте, від хорошого життя? Ні, друзі. Уся справа в продуктах поганої якості: від них швидко гладшаєш, адже їси самі вуглеводи, а я цей стан терпіти не можу. Бісить постійна сонливість і важкість у животі. Загалом, треба було щось робити.
Тому на одній із зустрічей я прямо запитала в сина, а коли він думає підшукувати собі нову квартиру, адже моя знаходиться далеко від його роботи і, напевно, варіантів зараз повно, на будь-який смак. Але він, усупереч моїм очікуванням, вирішив просто віджартуватися з цього приводу.
Невістка ж тихо зауважила, що мій онук ще занадто малий і потрібен якийсь час, щоб він хоч трохи підріс. На що я поспішила відповісти заготовленою фразою про те, що діти для матерів взагалі завжди залишаються маленькими. Ну і нову квартиру можна підшукати недалеко від дитячого садка.
Нічого дивного в тому, що наша подальша розмова якось не задалася, немає. Я це розуміла від самого початку, але що поробиш, якщо їм важко, то які шанси на нормальне життя в мене? На свій захист я нагадала, що їхня сім’я жодного разу не приносила мені продукти та не допомагала фінансово.
А скільки упущеної вигоди накопичилося в мене за ці роки? Але мене так ніхто й не почув. Просто мовчали й надували ніздрі, пообіцявши подумати над моїми словами, а через тиждень свати дали про себе знати. Запросили на день народження якогось з родичів, якого я єдиний раз бачила на весіллі.
Та й то, бачила за їхніми словами, я його однозначно не пам’ятала. Хотіла було відмовитися, поскаржившись на відсутність грошей для подарунка, але свати сказали, що ніяких подарунків не потрібно, тільки моя компанія. Ну я і погодилася, раз така справа, потрібно йти. Родичі як-не-як.
А на святі було справжнє “шоу”. Вся увага була на мені. Як ви вже напевно здогадалися, обговорювали моє рішення “відібрати у молодих квартиру”. Прямо так висловилися лише один раз, але я його запам’ятала. Як жінка в моєму віці може ставити дітей і онука в таке жахливе становище?
Хіба в грошах щастя? Невже мій особистий комфорт важливіший за те, щоб молода мати з дитиною і син, який важко працює, нормально жили? Здебільшого мені ставили ці запитання. Натовп із десяти чи більше людей пильно дивилися мені в очі і тихо ненавиділи.
Я сподіваюся, що хоча б щодо дня народження вони не збрехали. Коротше, ми вирішили так: нехай син із невісткою залишаються, але платять орендну плату. Щось близько половини середньої ціни по місту. “Близько”, я маю на увазі в менший бік, але я маю право поводитися як справжній орендодавець.
Виставляти рахунок за ремонт, вимагати своєчасну оплату тощо. По суті, мене змусили піти на такі поступки, просто задавивши числом. А що робити? Не думаю, що з цього всього щось вийде, адже так ми тільки віддалимося один від одного, але робити нічого, адже, крім мене, всі задоволені.
Ну і я, якщо чесно, тепер не буду з сином такою м’якою, як раніше. Будь-яка поломка або шкода у квартирі оплачуватиметься з його кишені. Чи усвідомлюю я, що після двох-трьох таких інцидентів ми ходитимемо одне до одного в гості з фігою в кишені? Але вони самі обрали для себе таку модель стосунків, а я хотіла зовсім іншого.
