….крім спілкування у мене з дівчатами нічого серйозного не виходить, вони кажуть “будемо друзями”…

Зараз мені 21. Це, звісно, не багато, я розумію, але все-таки. Дитинство моє насправді було дуже насичене подіями і захопливими історіями. Коли я був ще маленьким, здавалося, що в моєму житті все добре.

Коли я пішов до школи, все кардинально змінилося. У школі у мене був хороший друг, ми спілкувалися і все було нормально, але на цьому все обмежилося.

Тоді я був дуже сором’язливою людиною, з дівчатами взагалі майже не спілкувався. Мої однокласники швидко все зрозуміли, і за деякий час почалися смішки, знущання тощо.

Я особливо не звертав уваги на всяких дурнів, та й знущання були тільки словесні. Фізично мене не чіпали, я б відповів, а так терпів, відповідав, але не завжди.

У той час, коли проходило моє дитинство, ми постійно гуляли на вулиці, тобто після навчання ми не сиділи вдома за комп’ютерними приставками – у мене нічого цього не було, як і телефону.

У дитинстві батьки не дуже мене таким балували, але я не був там якимось задротом. У будь-який вільний час я намагався бути на вулиці, гуляти тощо, ніколи не любив сидіти вдома.

Звісно, було багато мінусів на той час, але зараз мені здається – це був найкращий період мого життя, на даний момент, природно. І мені це подобалося. Також у мене була дівчина в селі, куди я приїжджав влітку.

Це був найпрекрасніший час, я чекав літа щороку, тільки жив цим. Але, на жаль, усе це щастя закінчилося: коли мені було приблизно 15 років, дівчина перестала приїжджати до своєї бабусі, і наші стосунки стали потихеньку згасати.

Якщо це можна було назвати стосунками – я ж тоді був занадто малий і сором’язливий до того ж, і крім обіймів і поцілунків нічого більше не було. Тоді мене і це цілком влаштовувало.

Я відчував себе потрібним комусь, крім батьків і близьких родичів. За характером я вважаю себе цілком хорошою людиною, тобто я не конфліктний, добрий, чесний, справедливий, розуміючий.

В будь-якій ситуації, що склалася, я допоможу людині практично ніколи не відмовляючи, і мені здається, в наш час це є великою слабкістю, хоча можу помилятися. Є така приказка: “не роби добра – не отримаєш зла”.

Так і є, на собі переконався: що більше я робив добра для певних людей, то гірше вони до мене ставляться, наче я ворог для них. Так от і виходить у моєму житті. Минуло вже 6 років.

Багато що зараз змінилося, я став абсолютно відкритою людиною, легко спілкуюся і з хлопцями, і з дівчатами, можу знайти спільну мову практично з будь-якою людиною.

Але знову ж таки проблема: крім спілкування у мене з дівчатами нічого серйозного не виходить, вони кажуть “будемо друзями”. Навіть на перше побачення не можу вмовити, хоча листуємося і спілкуємося без проблем.

Мене це дуже сильно напружує, бо почуваюся дуже погано без дівчини, зрозуміти не можу, що я роблю не так. Я щиро вірю і сподіваюся на краще і не хочу згадувати ці 6 років як страшний сон.

You cannot copy content of this page